Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 70)
Перед ним стояв єврей — він чекав нової пригоршні знущань, — але разом з усіма присутніми дивився, як Ганс Губерманн простягнув руку і вручив йому чарівний шматочок хліба.
Коли хліб перемістився на його долоню, старий припав до землі. Він опустився на коліна і обхопив татові ноги. Зарився в них обличчям і дякував йому.
Лізель спостерігала.
Зі сльозами на очах вона дивилася, як чоловік осів, відтіснив тата назад і плакав, обхопивши його щиколотки.
Повз них проходили інші євреї, вони всі споглядали це маленьке марне диво. Вони текли, ніби людська ріка. Того дня хтось з них уже досягне океану. Вони отримають спінені гребені.
Незабаром вбрід до місця злочину дістався солдат. Він глянув на чоловіка навколішках, на тата, кинув погляд на юрбу. Довго не думаючи, він вихопив з-за пояса нагайку і пустив її в роботу.
Єврея висікли шість разів. По спині, по голові, по ногах.
— Покидьок! Свиня! — У старого з вуха зацебеніла кров.
Тоді прийшла татова черга.
Тепер Лізель тримала інша рука, і, коли вона з жахом повернула голову, то побачила біля себе Руді Штайнера — він важко ковтав, дивлячись на те, як Ганса шмагають посеред дороги. Її нудило від свисту нагайки, вона чекала, що от-от на татовому тілі з’являться тріщини. Він витримав чотири удари і теж упав на землю.
Коли старий єврей востаннє підвівся і потягнувся далі, він на мить озирнувся назад. Він кинув останній засмучений погляд на чоловіка, що сам тепер стояв на колінах, його спина горіла чотирма пекучими смугами, а коліна затерпали на жорсткій землі. Цей чоловік принаймні, помре як людина. Чи бодай із думкою про те, що він
А я?
Не певен, що це так уже й добре.
Коли Руді та Лізель пробралися крізь натовп і допомогли Гансу підвестися, навкруги зазвучало безліч голосів. Слова і сонячні промені. Таким запам’ятався їй той день. Сонце виблискували на дорозі, а слова налітали хвилями, розбивалися об її спину. Тільки коли вони вже трохи відійшли, Лізель помітила, що хліб валявся на землі, нікому не потрібний.
Коли Руді намірився його підняти, один з євреїв, що проходили повз, вирвав його ледь не з рук хлопця, а двоє інших євреїв накинулися на нього, щоб відібрати хліб, ні на мить не зупиняючи свого маршу в Дахау.
Сріблясті очі облущились.
Возика перевернули, і фарба потекла по вулиці.
Хтось називав його євреєлюбом.
Хтось мовчки допомагав йому рятуватися.
Ганс Губерманн нахилився і вперся руками в стіну. Раптом його вразило усвідомлення того, що тільки-но сталося.
Картина, гаряча і швидка.
Небесна вулиця, 33 — підвал.
Панічні домисли застрягли між його важкими вдихами і видихами.
Зараз вони прийдуть. Прийдуть.
Христе, розіп’ятий Христе.
Він глянув на дівчинку і заплющив очі.
— Тату, тобі боляче?
Замість відповіді вона отримала запитання.
- І що я собі думав? — Він сильніше заплющив очі і знову розплющив їх. Його комбінезон пом’явся. На його руках була фарба і кров. І хлібні крихти. Як вони відрізнялися від літнього хліба. — Боже мій, Лізель, що я накоїв?
Так.
Мушу погодитись.
Що тато накоїв?
Спокій
Тієї ночі після одинадцятої Макс Ванденбурґ крокував Небесною вулицею з валізою, напханою їжею і теплим одягом. Його легені повнило німецьке повітря. Палали жовті зірки. Дійшовши до пані Діллер, він кинув останній погляд на будинок під номером тридцять три. Він не міг розгледіти постаті, що стояла у вікні кухні, але
Лізель досі відчувала на чолі його поцілунок. І запах його прощального подиху.
— Я дещо залишив для тебе, — сказав він, — але ти не отримаєш цього, доки не будеш готова.
Він пішов.
— Максе?
Та він не повернувся.
Він вийшов з кімнати і нечутно зачинив за собою двері.
Коридор щось пробурмотів.
Він пішов.
Коли дівчинка ввійшла до кухні, мама з татом стояли, згорблені, з напруженими обличчями. Так вони простояли тридцять секунд вічності.
«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 7
Schweigen — Тиша:
відсутність звуків чи шуму.
Схожі слова: безтурботність, мир, спокій.
Як гарно.
Спокій.
Десь біля Мюнхена німецький єврей продирався крізь темряву. Вони з Гансом Губерманном домовились за чотири дні зустрітися (якщо, звісно, його не заберуть). У безлюдному місці, вниз за течією річки Ампер, де серед дерев і води прихилився поламаний міст.
Він прийде туди, але ненадовго, на кілька хвилин.
Однак єдиним, що знайшов тато, коли за три дні прийшов на обумовлене місце, була записка, що, притиснута каменем, лежала під деревом. Там не було жодного звертання, лише одне речення.
ОСТАННІ СЛОВА МАКСА ВАНДЕНБУРҐА
Ви зробили достатньо.
Тепер навіть більше, ніж раніше, будинок на Небесній вулиці, 33 заполонила тиша, і стало зрозуміло, що
Тиша не була безтурботною і мирною, та й спокою від неї не було.
Ідіот і чоловіки в пальтах
Увечері після параду ідіот сидів на кухні, ковтав гірку каву пані Гольцапфель і нестерпно хотів цигарку. Він чекав на гестапо[49], солдатів, поліцію — та будь-кого, — які б забрали його, бо відчував, що заслуговує на це. Роза наказала йому лягати спати. Дівчинка затрималася в дверях. Він відіслав обох, і до самого ранку просидів на кухні, обхопивши голову руками, в очікуванні.
Ніхто не прийшов.
Кожна мить несла в собі чекання — чи хтось постукає в двері, чи пролунають ті страшні слова.
Але нічого не було.
Тільки його власні звуки.
— Що я накоїв? — знову прошепотів він.
— Боже, як мені зараз бракує цигарки, — відповів сам собі. У нього вже не залишилось тютюну.
Лізель кілька разів чула, як він повторював ці слова, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не ввійти до кухні. Вона б хотіла якось його втішити, але ніколи раніше не бачила такої пригніченої людини. Цієї ночі ніщо не могло його втішити. Макс пішов, і все через Ганса Губерманна.