Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 46)

— Зі слухом, — закінчив Руді. — Він не…

— Добре, досить. — Дойчер потер руки. — Ви двоє — шість кіл навколо спортивного майданчика. — Обоє скорилися, але не надто швидко. — Schnell[45]! — Його голос погнався за ними.

Пробігши по шість кіл, вони отримали нову муштру у стилі «бігом-лягли-встали-лягли-встали», а за п’ятнадцять безкінечних хвилин вони знову отримали наказ лягти — мабуть, уже останній раз.

Руді подивився вниз.

Йому скалилася збита купа баговиння.

Вона ніби питала: «На що витріщився?»

— Лягли! — закомандував Франц.

Руді, звісно ж, перескочив багнюку і впав на живіт.

— Встали! — вишкірився Дойчер. — Крок назад. — Вони відступили на крок. — Лягли!

Його задум був цілком зрозумілим, і Руді виконав наказ. Він пірнув у багнюку, затримуючи дихання, і тієї миті, коли припав вухом до розкислої землі, муштра скінчилася.

- Vielen Dank, meine Herren, — дуже люб’язно звернувся до них Франц Дойчер. — Красно дякую, панове.

Руді став на коліна, видобув з вух багно і глянув на Томмі.

Хлопчик заплющив очі і не припиняв посмикуватись.

Коли обоє повернулися на Небесну вулицю, то зустріли Лізель, яка грала з меншими дітьми в класики, досі у своїй формі БДМ. Краєм ока вона помітила дві засмучені постаті, що наближалися до неї.

Одна з них покликала її.

Вони зійшлися на східцях, що вели до ґанку будинку Штайнерів, і Руді розповів їй про нещодавню подію.

Минуло десять хвилин, і Лізель сіла на сходинку.

Через одинадцять хвилин Томмі, що сидів біля неї, сказав:

— Це я у всьому винен, — але Руді махнув на нього рукою, десь поміж реченням і усмішкою, розітнувши пальцем струмок грязюки. — Це я… — Томмі знову спробував щось сказати, але Руді обірвав його на півслові і тицьнув у нього пальцем.

— Томмі, припини. — Руді здавався навдивовижу задоволеним. Лізель ще ніколи не бачила, щоб хтось такий нещасний був таким несказанно щасливим. — Просто сиди і… смикайся… чи ще щось таке, — і продовжив розповідати про їхні пригоди.

Він ходив туди-сюди.

Не давав спокою своїй краватці.

Його слова летіли на дівчинку і приземлялися десь на бетонних східцях.

— Той Дойчер, — бадьоро закінчив Руді. — Причепився до нас, еге ж?

Томмі кивнув, пересмикнувся і заговорив, нехай і не в такому порядку:

— Це я у всьому винен.

— Томмі, що я тобі казав?

— Коли?

— Щойно! Просто замовкни.

— Добре, Руді.

Коли Томмі за деякий час сумовито поплентався додому, Руді взявся випробовувати свою нову геніальну тактику.

Жалість.

Сидячи на східцях, він уважно обстежив багнюку, що вже зашкарубла на його формі, а тоді безнадійно глянув на Лізель.

— Що скажеш, Saumensch?

— Ти про що?

— Ти знаєш…

Лізель відповіла у своїй звичній манері.

- Saukerl, — розсміялася вона і попрямувала додому, по сусідству. Суміш грязюки і жалості нехай і збиває з пантелику, але це одне, а от цілувати Руді Штайнера — це вже зовсім інше.

Невесело усміхаючись із ґанку, він провів рукою по волоссю й вигукнув:

— Одного дня! — запевнив він її. — Одного дня, Лізель!

У підвалі, десь за два роки по тому, дівчинці час до часу страшенно кортіло піти до сусідів і побачитися з Руді, і навіть тоді, коли вона писала пізньої ночі або на світанку. Вона також усвідомила, що, найпевніше, саме ті в’язкі дні у «Гітлер’юґенд» підживлювали його, а згодом і її потяг до крадіжок.

До того ж, попри звичні вибрики погоди, літо починало набирати силу. Мабуть уже почали достигати яблука сорту Klar . Ще стільки всього треба поцупити.

Невдахи

Коли йшлося про крадійство, Лізель і Руді дотримувались думки, що безпечніше їм буде у зграї. Анді Шмайкль покликав їх до річки на зустріч. Там, окрім інших питань, мали скласти план обкрадання садів.

— То це тепер ти у нас лідер? — запитав Руді, але Анді похитав головою, не приховуючи глибокого розчарування. Як би він хотів підійти на цю роль.

— Ні. — Його прохолодний голос був навдивовижу теплим. Трохи недопеченим. — У нас інший лідер.

НОВИЙ АРТУР БЕРҐ

Він мав вітряне волосся і хмарні очі й належав до тих малолітніх злочинців, у яких не було причин красти, хіба що для розваги.

Його звали Віктор Хеммель.

На відміну від людей, які займалися різноманітними видами грабунку, у Віктора Хеммеля було все. Він мешкав у найкращій частині Молькінґа, в особняку на пагорбі, який добряче продезінфікували після того, як вижили звідти євреїв. Він мав гроші. Він мав цигарки. Але хотів мати ще більше.

— Хотіти більше — це не злочин, — заявив він, вилежуючись на траві, а навколо нього зібралася зграя хлопців. — Хотіти більше — це законне право усіх німців. Що каже наш фюрер? — І сам відповів на своє запитання. — Ми маємо брати те, що належить нам по праву.

На перший погляд Віктор Хеммель — звичайнісіньке патякало. На жаль, окрім красномовства, він мав іще й неабияку харизму — щось на кшталт «робіть, як я».

Коли Лізель і Руді наблизилися до гурту, що зібрався на березі річки, дівчинка почула ще одне запитання:

— То де ж ці пришелепуваті, яких ви так розхвалювали? Вже десять по четвертій.

— А на моєму годиннику ще ні, - відповів Руді.

Віктор Хеммель піднявся на лікті.

— Ти ж не маєш годинника.

— Як думаєш, я був би зараз тут, якби мав гроші, щоб купити годинника?

Новий лідер сів і усміхнувся, усіма своїми білими рівненькими зубами. Тоді перевів недбалий погляд на дівчинку.

— А це що за мала шльондра?

Лізель, якій було не звикати до грубих слів, байдуже дивилася в його затуманені очі.

— Минулого року, — перелічила, — я вкрала не менше трьохсот яблук і декілька десятків картоплин. Я легко даю собі раду з колючим дротом і бігаю так швидко, як і всі інші.

— Та невже?

— Так. — Вона не зіщулилась, не відступила. — Мені треба тільки невелику частку від усієї здобичі. Десять яблук, десь-колись. Трохи залишків для нас із другом.

— Ну, думаю, таке можна влаштувати. — Віктор запалив цигарку і підніс її до рота. Навмисне постарався випустити дим дівчинці в обличчя.