Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 35)
Макс обернувся і перепросив. Його слова були маленькі і слизькі, приглушені кислотою.
— Вибачте. Здається, я забагато з’їв. Мій шлунок, знаєте, минуло так багато часу відколи… Мабуть, не зміг перетравити стільки…
— Посунься, — скомандувала Роза. І взялася прибирати.
Закінчивши, вона побачила, що молодий чоловік сидів за столом, похмуріший за ніч. Навпроти сидів Ганс — його складені човником руки лежали на поверхні дерева.
З коридору Лізель бачила виснажене обличчя незнайомця, а позаду нього — занепокоєний вираз, безладно намазюканий на маминому обличчі.
Вона глянула на обох своїх прийомних батьків.
Хто вони, ці люди?
Лекція для Лізель
Те, якими насправді були Ганс і Роза Губерманни, — питання не з легких. Добрими? Сміховинно необізнаними? А може, божевільними?
Легше буде визначити їхнє скрутне становище.
СТАНОВИЩЕ ГАНСА І РОЗИ ГУБЕРМАННІВ
Дуже хистке, таки так.
Вірніше,
Коли до вашого помешкання раннього ранку, та ще й у самому серці нацизму, заявиться єврей, ви, швидше за все, будете неабияк спантеличені. Тривога, недовіра, параноя. Кожен компонент грає свою роль, і кожен тягне за собою бридкі підозри, що незабаром на вас чекають далеко не найприємніші наслідки. Страх вилискує. Нещадно дивиться в очі.
Проте слід згадати й про одну дивну річ — всупереч веселковому полиску страху, що світився у темряві, їм якось вдалось побороти приступ істерики.
Мама прогнала Лізель.
-
Тато прийшов за кілька хвилин і відкинув простирадло на сусідньому незайнятому ліжку.
-
— Так, тату.
— Як бачиш, у нас гість. — У темряві вона змогла роздивитися лише високий силует Ганса Губерманна. — Сьогодні він спатиме тут.
— Так, тату.
Минуло ще декілька хвилин, і до кімнати ввійшов Макс Ванденбурґ, нечутний і непримітний. Він не дихав. Він не рухався. Втім, він якось дістався від дверей до ліжка й опинився під простирадлами.
— Все добре? — Це знову тато, але тепер він звертався до Макса.
Відповідь злетіла йому з губ і плямою розтеклася по стелі. Так йому було соромно.
— Так. Дякую. — Він повторив ще раз, коли тато посів своє звичне місце на стільці біля ліжка Лізель. — Дякую.
Минула ще година, доки дівчинка нарешті заснула.
Вона спала міцно і довго.
Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.
Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.
Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.
Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.
З’явилася їжа і звук її поглинання.
Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала:
— Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. — Справа серйозна — вона навіть не сказала
Дівчинка ще не встигла проковтнути сніданок.
— Зрозуміла,
Оце вже краще.
Лізель кивнула.
Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зигзагом через усе ліжко.
Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.
— Лізель!
Вона обернулася.
— Рухайся!
Вона рухнулась — до умивальні.
Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.
Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.
— Мені треба дещо тобі розказати.
Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато — на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.
— Лізель, — тихенько промовив він. — Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. — Він зміряв кроками підвал — з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.
Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.
— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.
Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.
— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі.
Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.
— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.
Обоє стояли обличчям до стіни.
Темні обриси і практика словописання.
Тато міцно стискав її пальці.
— Пам’ятаєш день народження
Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:
— Що я збережу таємницю.
— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.
Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.
Він навів їй перелік наслідків.