Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 34)
Це була перша реакція Макса.
Він вчепився в мамину руку і руку найближчої до нього сестри Сари.
— Я не піду. Якщо всі не можуть піти, то я теж не піду.
Він злукавив.
Коли сім’я виштовхала його, всередині, ніби щось непристойне, заворушилося полегшення. Він не хотів його відчувати, але таки відчував, і так сильно, що його від цього нудило. Як він міг? Як він міг?
Проте він зміг.
— Нічого не бери, — сказав Вальтер. — Іди так, як є. Решту я тобі принесу.
— Максе. — Це озвалася його мама.
З шухляди вона витягла старий клаптик паперу і запхала в кишеню його куртки.
— Якщо коли-небудь… — Вона востаннє його обійняла, обхопивши за лікті. — Може, це твоя остання надія.
Макс зазирнув у мамине постаріле обличчя і поцілував її, міцно, в губи.
— Ходімо, — потягнув його Вальтер, доки інші члени його сім’ї прощалися, пхали йому гроші і якісь коштовності. — На вулиці хаос, і це нам на руку.
Вони вийшли не озираючись.
Макс картав себе.
Якби ж він востаннє глянув на свою сім’ю, коли виходив за двері. Може б, тоді його совість трохи заспокоїлась. Бодай останнє «прощавайте».
Бодай остання зустріч очима.
Нічого, він просто пішов.
Протягом наступних двох років він переховувався у порожній комірчині. У тій будівлі, де Вальтер раніше працював. Їжі було дуже мало. Зате було багато побоювань. Тутешні заможні євреї емігрували. Бідні євреї теж намагалися, але марно. Родина Макса належала до другої категорії. Час від часу Вальтер провідував їх, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Одного дня двері відчинив незнайомець.
Коли Макс про це дізнався, його тіло ніби стисли в клубок, як закалякану помилками сторінку. Як сміття.
Втім, йому щодня вдавалося розгортатись і випрямлятись, з огидою і вдячністю. Пожмаканий, та чомусь не роздертий на шматки.
Минула майже половина 1939 року, а заразом і півроку його переховувань, і вони вирішили діяти іншим чином. Вони прочитали клаптик паперу, який Макс отримав перед своїм дезертирством. Саме так — він був дезертиром, а не втікачем. Так він це сприймав, крізь призму абсурдності свого полегшення. Ви уже знаєте, що було написано на тому клаптику:
ОДНЕ ІМ’Я, ОДНА АДРЕСА
Ганс Губерманн
Небесна вулиця 33,
Молькінґ
— Стає тільки гірше. — розповів Максові Вальтер. — Нас можуть викрити будь-якої миті. — У темряві заворушилися погані передчуття. — Не знаю, що може статися. Мене можуть спіймати. Тобі доведеться знайти це місце… Я боюся звертатися до когось по допомогу. Мене можуть виказати. — Вихід був лише один. — Я поїду туди і розшукаю того чоловіка. Якщо він теж приєднався до нацистів — що дуже ймовірно, — я просто розвернуся і піду геть. Принаймні будемо знати,
Макс віддав йому на поїздку останні гроші і декілька днів по тому, коли Вальтер повернувся, обоє обійнялися, а тоді Макс затамував подих.
— Ну?
Вальтер кивнув.
— Добрий чоловік. Він досі грає на акордеоні, про який тобі казала мама, — на тому, що належав твоєму батькові. Він не є членом партії. Він дав мені трохи грошей. — Поки що Ганс Губерманн був лише переліком якостей. — Він досить бідний, одружений і має дитину.
Макс спалахнув іще більшою цікавістю.
— Скільки років?
— Десять. Не може ж усе бути бездоганно.
— Ага. У дітей довгі язики.
— Нам і так дуже пощастило.
Якийсь час вони сиділи в тиші. Макс порушив її.
— Він уже мене ненавидить, еге ж?
— Не думаю. Він дав мені гроші, забув? Він сказав, що обіцянка є обіцянка.
За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена і пряма дорога з Пазінґа (надійніша станція) до його будинку. Останні слова листа були очевидними:
Десь у середині червня 1940 року прибула
Цей чоловік — геній, подумав Макс, але він досі тремтів, коли думав про поїздку до Мюнхена. Зрозуміло, що він, як і інші сторони, вплутані у цю справу, хотів би, щоб цієї мандрівки ніколи не було.
Але ми не завжди отримуємо те, чого хочемо.
Особливо у нацистській Німеччині.
Час і далі спливав.
Війна йшла повним ходом.
Макс ховався від світу в іншій порожній комірчині.
Доки не сталося неминуче.
Вальтера повідомили, що його відсилають до Польщі — утверджувати німецьку владу над поляками і євреями. А чим вони кращі за інших? Час настав.
Макс дістався Мюнхена, а звідти — Молькінґа, а тепер сидів на кухні незнайомого чоловіка, благаючи про допомогу, якої він так прагнув, страждаючи від докорів сумління, на які він, без сумніву, заслужив.
Ганс Губерманн потис йому руку і відрекомендувався.
У темряві він заварив Максові кави.
Дівчинка уже давно пішла, та до його прибуття наблизились іще чиїсь кроки. З рукава витягли туза.
У темряві всі троє були відірвані одне від одного. Вони вдивлялися. І тільки жінка говорила.
Гнів Рози
Лізель якраз знову поринала в сон, коли це до кухні ввірвався беззаперечний голос Рози Губерманн. Він розтермосив дівчинку від сну.
-
Дівчинку охопила цікавість, і вона навіть уявила, якими потоками лайки може пролитися мамин гнів. Унизу було чутно якісь рухи, а потім хтось відсунув стільця.
Після десяти хвилин, коли Лізель намагалася вгамувати свою цікавість, вона таки вийшла в коридор, і те, що побачила на кухні, неабияк її здивувало: Роза Губерманн стояла за плечима Макса Ванденбурґа і дивилася, як він жадібно ковтає її сумнозвісний гороховий суп. На столі примостилося полум’я від свічки. Воно не колихалося.
Мама насупилася.
Її пухкенька постать випромінювала тривогу.
Однак у той же час її обличчя чомусь мало тріумфальний вираз — і не тому, що вона врятувала іншу людину від переслідувань. Це більше нагадувало щось на кшталт: «Бачите? Принаймні,
Вона знову заговорила лише для того, щоб запитати, чи не хоче він добавки.
Макс відмовився, а натомість підскочив до умивальника і виблював. Його спина здригалася, він широко розкинув руки. Пальці вхопилися за метал.
- Ісус, Марія і Йосип, — пробурчала Роза. — Ще один.