Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 30)
Усе напружилося.
Яскраві цятки вуличних ліхтарів.
Темні нерухомі будинки.
Міська ратуша скидалася на велетенського незграбного підлітка, занадто великого як на свій вік. Церква губилася в темряві, що вище він зводив погляд.
Усе за ним стежило.
Він здригнувся.
Застеріг себе:
— Пильнуй.
(Німецькі діти вишукували загублені монети, а німецькі євреї пильнували, щоб їх не спіймали.)
Дотримуючись своєї звички покладатися на щасливе число тринадцять, він рахував кроки групками по тринадцять. Лише тринадцять кроків, казав собі. Ну ж бо. Ще тринадцять кроків. Він нарахував майже дев’яносто таких підходів і нарешті дійшов до рогу Небесної вулиці.
В одній руці він тримав валізу.
В другій досі стискав
Обидві ноші були важкими, обидві вкрилися краплинами поту.
Ось він повернув на бічну вулицю і прямує до будинку під номером 33, стримуючись, щоб не засміятися, стримуючись, щоб не розплакатись, боячись навіть уявити порятунок, що чекає на нього. Він нагадав собі, що зараз не час плекати надію. Так, він колись майже її торкався. Вже відчував її на дотик, майже сягав рукою. Проте, замість того щоб в цьому зізнатися, він іще раз обдумав, що робитиме, якщо його піймають або двері відчинить не та людина.
Окрім того, десь у душі шкреблася провина.
Як він може?
Як він посмів заявитися до цих людей і просити їх ризикувати власним життям заради нього? Як він може бути таким егоїстом?
Вони дивилися одне на одного.
Будинок був блідим, якогось хворобливого кольору, із залізною хвірткою і коричневими обпльованими дверима.
З кишені він вийняв ключа. Той не виблискував, а тьмяно і безвольно лежав на долоні. Макс на секунду стиснув його, сподіваючись, що він розтане і витече йому на зап’ястя. Цього не сталося. Метал був твердим і гладким, з набором здорових зубів, що врізалися в його шкіру, щойно він сильніше стиснув ключа.
А тоді борець дуже повільно подався вперед, сперся щокою на дерев’яні двері і вивільнив ключа зі свого затиснутого кулака.
Частина 4
«Навислий чоловік»
а також: акордеоніст — виконувач обіцянок — хороша дівчинка — єврейський кулачний боєць — гнів Рози — лекція — заснулий — обмін нічними кошмарами — і декілька сторінок з підвалу
Акордеоніст(Секретне життя Ганса Губерманна)
Молодий чоловік стояв посеред кухні. Йому здавалося, що ключ приржавів до його долоні. Він не сказав нічого на кшталт «здрастуйте», чи «допоможіть мені», чи ще якоїсь такої очікуваної фрази. Він поставив два запитання.
ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ
— Ганс Губерманн?
ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ
— Ви досі граєте на акордеоні?
Поки він спантеличено розглядав людський силует навпроти, молодий чоловік видряпав свій голос і простягнув його у темряві так, ніби це було все, що від нього залишилося.
Тато, переляканий і стривожений, підійшов ближче.
Він прошепотів до кухні:
— Так, звичайно, граю.
Усе почалося багато років тому, під час Першої світової війни.
Дивні вони, ті війни.
Повсюди кров і насильство, а ще — історії, які теж нелегко збагнути.
— Це правда, — шепочуть люди. — Можете не вірити, але саме та лисиця врятувала мені життя. Або: — Тих, що були справа і зліва від мене, застрелили, а я залишився стояти, лише я не отримав кулі поміж очі. Чому я? Чому я, а не вони?
Історія Ганса Губерманна трохи нагадувала попередню. Коли я знайшов її серед слів крадійки книжок, то зрозумів, що ми з ним декілька разів розминулися у ті дні, але зустрічі не призначив жоден з нас. Я, приміром, мав дуже багато роботи. А от Ганс, гадаю, робив усе можливе, щоб ми з ним так і не зустрілися.
Перший раз ми пройшли дуже близько один від одного, коли Ганс був юнаком двадцяти двох років і воював у Франції. Більшість солдатів його взводу рвалися в бій. А Ганс не поспішав. Декількох з них я забрав по дорозі, але запевняю, що жодного разу навіть не наблизився до Ганса. Йому або дуже щастило, або він не заслуговував на смерть, або ж у нього була вагома причина, щоб залишитись живим.
В армії він не висовувався з жодного краю. Біг посередині, повз посередині і стріляв досить влучно, щоб не було соромно перед командирами. Він особливо нічим не відзначався, тож і не заслужив честі бути в перших рядах тих, що йшли в атаку простісінько на мене.
НЕВЕЛИЧКЕ, АЛЕ ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ
За усі ці роки я бачив безліч молодих людей, які думають, що йдуть в атаку одні на одних.
Насправді ж вони помиляються.
Вони йдуть в атаку на мене.
Він воював уже майже півроку, коли опинився у Франції, де, хоч як би неймовірно це було, його життя врятував дивний випадок. Проте в усій абсурдності війни воно звучить не так уже й неймовірно.
Загалом ця Велика Війна не припиняла дивувати його уже з першого дня, відколи його мобілізували до армії. Це було схоже на епопею. День за днем, день за днем, день за днем.
Розмова куль.
Полеглі солдати.
Найкращі в світі сороміцькі жарти.
Холодний піт — маленький злісний друг, — що вже засидівся під пахами і в штанях.
Найбільше йому подобалося грати в карти, потім — поодинокі партії в шахи, хоча і те, й інше давалося йому не дуже успішно. А ще — музика. Йому завжди подобалась музика.
Разом з ним служив на рік старший юнак — німецький єврей на ім’я Ерік Ванденбурґ, - який навчив його грати на акордеоні. З часом вони затоваришували, а поєднало їх те, що обоє не надто вже цікавились війною. Їм більше подобалось крутити цигаркии, аніж самим крутитися в снігу і багнюці. Їм більше подобалося кидати карти, аніж кулі. Їхня дружба зміцніла на азартних іграх, курінні і музиці, не кажучи вже про спільне для обох бажання вижити. Але була одна проблема — пізніше Еріка Ванденбурґа знайшли на порослому травою пагорбі, він був розірваний на шматки. Його очі були розплющені, а обручку хтось поцупив. Я згріб його душу разом з душами інших солдатів, і ми полинули в небо. Горизонт забарвився у колір молока. Холодного і свіжого. Розлитого поміж тілами.
Усе, що насправді залишилось від Еріка Ванденбурґа, — це декілька особистих речей і обмацаний пальцями акордеон. Усе, крім інструменту, відправили його дружині. Акордеон був занадто великим. Він, ніби картаючи себе, примостився на похідному ліжку Еріка у військовому таборі, і його віддали Гансу Губерманну, другові Еріка і єдиному, хто тоді вижив.
ОСЬ ЯК ВІН ВИЖИВ
Того дня він не пішов у бій.
Цим він завдячував Еріку Ванденбурґу. Чи, вірніше, Еріку Ванденбурґу і зубній щітці сержанта.
Того ранку, незадовго до відбуття, сержант Штефан Шнайдер ввійшов до розташування, де все ще спали солдати, і закликав усіх послухати його. Солдати любили сержанта за його почуття гумору і різноманітні витівки, але найбільше вони поважали його за те, що він не біг за солдатами. В атаку він завжди біг першим.
Бувало, що у нього була потреба зайти до солдатів, які відпочивали, і запитати щось на кшталт: «Є хто з Пазінґа?» або «Хто знається на математиці?», чи, у доленосному випадку Ганса Губерманна, «У кого гарний почерк?»
Ніхто не зголосився, коли він вперше поставив таке запитання. А тоді завзятий юнак на ім’я Філіпп Шлінк гордо випрямився і заявив:
— Так, сер, я з Пазінґа.
Йому одразу ж вручили зубну щітку і наказали драїти туалети.
Коли сержант запитав, у кого з них найгарніший почерк, ви, напевне, здогадалися, що ніхто не хотів висовуватися. Солдати думали, що тоді їм перепаде повна перевірка гігієни або велика честь відшкрябувати багно від чобіт дивакуватого лейтенанта.
— Не вірю, — дражнив їх Шнайдер. Намазане олією, його волосся вилискувало, але одне пасмо завжди вибивалося і, виструнчившись, пильно стежило за ними із сержантової маківки. — Ну хоч