Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 29)

— Нічого не хочу чути, Анді.

— Господи Ісусе.

- Він теж нічого не хоче чути.

Усі засміялися, і Руді взяв кошика.

— Я віднесу його і повішу їм на поштову скриньку.

Руді пройшов якихось двадцять метрів, коли його наздогнала Лізель. Вона дуже спізниться додому і їй за це перепаде, але вона добре знала, що повинна пройти через усе місто аж до ферми Штюрмів разом з Руді.

Тривалий час вони йшли мовчки.

— Ти не шкодуєш? — нарешті запитала Лізель.

Обоє вже поверталися додому.

— За чим?

— Ти знаєш.

— Звичайно, шкодую, але тепер я не голодний і, можу закластися, він теж не голодний. Не думаю, що вони б давали їжу священикам, якби самі не мали що їсти.

— Але він так сильно гепнувся об землю.

- І не кажи. — Але Руді Штайнер не міг стримати посмішку. За кілька років він даруватиме хліб, а не крастиме — ось вам ще один доказ суперечливої людської природи. Трішки добра, трішки зла. Тільки розбавити водою.

За п’ять днів після їхнього гірко-солодкого тріумфу перед ними знову виник Артур Берґ і покликав на наступний крадійський промисел. Вони наткнулися на нього на Мюнхенській вулиці, коли у середу поверталися зі школи. Він уже був одягнений у форму «Гітлер’юґенд».

— Завтра знову йдемо. Ви з нами?

І Руді, і Лізель згорали від цікавості.

— Куди?

— На картопляне місце.

Двадцять чотири години по тому обоє сміливо перелізли через колючу огорожу і наповнили свій мішок.

Проблема виникла тоді, коли вони вже поверталися назад.

— Боже мій! — вигукнув Артур. — Фермер! — Втім, налякало їх наступне слово. Він викрикнув його так, ніби те уже нависло у ного над головою. Його рот розірвало. Слово вилетіло, а було це слово «сокира» .

І, звісно ж, коли вони оглянулися, фермер уже біг на них, високо здійнявши свою зброю.

Уся зграя побігла до огорожі і дерлася на інший бік. Руді, який добряче відставав, швидко їх наздогнав, але все ж таки підбіг останнім. Він закинув ногу на дріт і заплутався.

— Агов!

Голос приреченого.

Усі спинилися.

Інстинктивно Лізель побігла назад.

— Швидше! — вигукнув Артур. Його голос був таким далеким, ніби він спершу проковтнув його, а тоді заговорив.

Біле небо.

Інші побігли.

Лізель досягла Руді і взялася відчіпляти його штани. У Руді очі від страху викотилися на лоба.

— Швидше, — промовив він. — Фермер наближається.

Звіддалік до них долинали загрозливі кроки, коли це ще одна рука вхопилася за дріт і відірвала його від штанів Руді Штайнера. На металевому вузлику залишився шматок тканини, але хлопцеві вдалося вирватись.

— Тікайте! — кинув їм Артур якраз перед тим, як їх наздогнав фермер — він лаявся і ледь переводив подих.

— Я вас кину до в’язниці! Я вас знайду! Я дізнаюся, хто ви такі!

Раптом Артур Берґ відповів:

— Мене звати Овенс! — Він пострибав навздогін Руді та Лізель. — Джессі Овенс.

Відбігши на безпечну відстань, обоє важко втягнули повітря і сіли на землю. Згодом підійшов Артур Берґ. Руді не підводив на нього погляду.

— Таке бувало з кожним з нас, — сказав Артур, занюхавши розчарування хлопця. Він збрехав? Вони не були певні, але ніколи про це не дізнаються.

За декілька тижнів Артур Берґ переїхав до Кельна.

Під час обходу з пранням Руді та Лізель бачили його востаннє. У коридорі Мюнхенської вулиці він передав дівчинці коричневий паперовий пакет, у якому була дюжина каштанів. І самовдоволено усміхнувся:

— Зв’язки у смажильній промисловості. — Повідомивши їх про свій від’їзд, Артур видав їм останню прищаву посмішку і легенько тріснув кожного по лобі. — Дивіться мені, щоб не з’їли все одразу. — Артура Берґа вони більше ніколи не бачили.

А от я, будьте певні, ще й як його бачив.

НЕВЕЛИЧКА ДАНИНА АРТУРУ БЕРҐУ, ЩЕ ЖИВОМУ

Небо над Кельном було жовтим і гнилим, воно обсипалося по краях.

Він сидів, спершись на стіну, з дитиною на руках. Зі своєю сестричкою.

Коли вона перестала дихати, він не покинув її, і я знав, що він триматиме її годинами.

Два вкрадені яблука лежали у його кишені.

Цього разу вони вчинили мудріше. Обоє з’їли по каштану, а решту продали, обійшовши будинок за будинком.

— Якщо маєте кілька зайвих пфенігів, — щоразу повторювала Лізель, — можу продати вам каштани.

Отак вони вторгували шістнадцять монет.

— А тепер, — вишкірився Руді, - помста.

Того ж дня вони повернулися до пані Діллер, показали їй «heil Hitler » і стали в чергу.

— Знову суміш льодяників? — вона продемонструвала їм свій schmunzeln , а вони закивали у відповідь. Гроші розсипалися по прилавку, і в пані Діллер трохи відвисла щелепа.

— Так, пані Діллер, — Руді і Лізель сказали в один голос. — Суміш льодяників, будь ласка.

Обрамлений фюрер пишався ними.

Радість перед бурею.

Борець. Закінчення

На цьому завершується спритність рук, а от боротьба тільки починається. В одній руці я тримаю Лізель Мемінґер, в другій — Макса Ванденбурґа. Незабаром я лясну в долоні і з’єднаю їх. Потерпіть іще декілька сторінок.

Борець.

Якщо його вб’ють цього вечора, він, принаймні, помре живим.

Потяг залишився далеко позаду, а хропунка, мабуть, поїхала далі, закутавшись у вагон, що став для неї ліжком. Тепер лише кроки відділяли його від порятунку. Кроки, думки і сумніви.

За картою, яку він тримав у голові, Макс дістався з Пазінґа до Молькінґа. Уже споночіло, коли він побачив місто. Ноги нестерпно боліли, але він майже дійшов — до найнебезпечнішого місця у всьому світі. Так близько, що міг його торкнутися.

За описом він знайшов Мюнхенську вулицю і рушив тротуаром.