Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 21)
Тієї миті, коли усмішка сповзла з її губ, Лізель відчула ще щось. Вірніше —
ДЕКІЛЬКА ШМАТОЧКІВ УСВІДОМЛЕННЯ
1. Власник тіні.
2. Той факт, що він усе бачив.
Тінь сховала руки в кишенях пальта.
У неї було пухнасте волосся.
Якби було обличчя, воно б виражало біль.
-
— Можемо йти?
В мить найбільшої небезпеки тато розпрощався з Вольфґанґом Еделем і приготувався відвести дівчинку додому.
— Можемо, — відповів тато.
Вони почали віддалятися від місця злочину, а книжка уже по-справжньому, добряче обпікала її.
Вони минали лиховісні тіні біля ратуші, і крадійка книжок стрепенулася.
— Що сталося? — запитав тато.
— Нічого.
Втім, дещо було не так.
З- під коміра Лізель просочувався дим.
Крапельки поту намистом проступили на шиї.
Під сорочкою книжка пожирала її.
Частина 3
«Mein Kampf»
а також: дорога додому — зламана жінка — боєць — хитрун — ознаки літа — арійська крамарка — храпунка — двоє спритників — і помста у вигляді суміші льодяників
Дорога додому
Книжка, написана рукою самого
Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала. Вона нагрянула за адресою Небесна вулиця, 33, десь за годину після того, як Лізель, прокинувшись від звичного кошмару, знову поринула в сон.
Хтось може сказати — це диво, що книжка взагалі у неї з’явилася.
Її подорож почалася з дороги додому того вечора, коли палало багаття.
Лізель з татом пройшли уже півдороги до Небесної вулиці, і тут дівчинка уже не мала сили терпіти. Вона зігнулася і вийняла книжку, що диміла, дозволивши їй боязко перестрибувати з руки на руку.
Коли вона достатньо охолола, обоє якусь мить дивилися на неї, очікуючи слів.
Тато:
— Що це, в біса, таке?
Він простягнув руку і вихопив
— Ще одна?
Лізель потерла ребра.
Так.
Ще одна.
— Скидається на те, — припустив тато, — що мені більше не доведеться обмінювати цигарки, еге ж? Ти встигаєш красти їх частіше, ніж я — купляти.
Лізель, натомість, мовчала. Можливо, вона вперше усвідомила, що злочин промовляє сам за себе. Неспростовно.
Тато розглядав назву, ймовірно дивуючись, чим саме ця книжка загрожувала душам і мізкам німців. Тоді віддав її дівчинці. Щось сталося.
- Ісус, Марія і Йосип. — Кожне слово облущувалося по краях. Тоді відламувалось і утворювало наступне.
Крадійка більше не могла стримуватися:
— Що, тату? Що таке?
— Звісно.
Як і більшість людей на порозі відкриття, Ганс Губерманн заціпенів. Наступні слова він або викрикне, або вони не продеруться крізь його зуби. Або, швидше за все, стануть повторенням того, що він уже сказав секунду тому.
— Звісно.
Цього разу його голос звучав як кулак, який тільки-но стукнув по столу.
Чоловік щось бачив. Перед його очима, швиденько, наче на перегонах, одна за одною мінялися картинки, але видіння було надто високо і надто далеко, тож Лізель не могла його бачити. Вона просила:
— Тату, ну скажи, що таке? — Дівчинка стривожилась, що він розповість мамі про книжку. Як це зазвичай буває у людей, Лізель переймалася тільки цим. — Ти розкажеш їй?
— Що?
— Ти знаєш. Ти розкажеш мамі?
Ганс Губерман досі переглядав картинки — високий і далекий.
— Про що?
Вона підняла книжку.
— Про це. — Лізель помахала нею в повітрі, ніби револьвером.
Тато здивувався.
— Чого б це?
Вона ненавиділа такі запитання. Вони примушували її визнати огидну правду, показати свою мерзенну крадійську природу.
— Бо я знову вкрала.
Тато зігнувся і присів навпочіпки, а тоді знову підвівся й опустив руку дівчинці на голову. Погладив її волосся довгими шорсткими пальцями і промовив:
— Звичайно ж, не розкажу. Не бійся.
— А що ти зробиш?
Оце було питання.
Яку дивовижну відповідь Ганс Губерманн знайде у розрідженому повітрі Небесної вулиці?
Перед тим як дізнаєтесь, хотів би показати вам, що промайнуло у його голові перед прийняттям рішення.