Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 20)
Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. Вона хотіла втекти, але не могла.
— Ти можеш казати це вдома, — промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. — Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ — ніколи! — Він став перед нею і підняв за плечі. Потрусив. — Ти чуєш мене?
З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула.
Правду кажучи, це була репетиція майбутньої лекції, коли найгірші страхи Ганса Губерманна, трохи пізніше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю.
— От і добре. — Він опустив її на місце. — А тепер давай-но спробуємо… — Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. —
Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом
— Ми все ще друзі?
Десь за чверть години тато, на знак примирення, простягнув дівчинці руку з папером і тютюном, який нещодавно отримав. Не промовивши й слова, Лізель понуро простягнула свою і взялася скручувати цигарки.
Вони просиділи там ще якийсь час, разом.
Дим звивався татові поза плечі.
Через якихось десять хвилин хвіртка до крадіжок ледь-ледь прочиниться, а Лізель Мемінґер ще трохи її відхилить і прослизне досередини.
ДВА ПИТАННЯ
Чи хвіртка зачиниться за нею?
Чи, може, буде такою люб’язною, що дозволить їй вийти?
Як згодом довідається Лізель, гарній крадійці потрібно багато вмінь.
Вправність. Рішучість. Швидкість.
Проте куди важливішою за попередні була ще одна, остання вимога.
Удача.
А втім.
Забудьте про десять хвилин.
Хвіртка уже прочиняється.
Книжка з вогню
Темрява опустилася шматками, і, щойно догоріла цигарка, Лізель і Ганс Губерманн підвелися, щоб іти додому. Аби покинути площу, їм слід було оминути згарище і маленьким бічним провулком вийти на Мюнхенську вулицю. Вони туди не дійшли.
Їх покликав підстаркуватий тесля на ім’я Вольфґанґ Едель. Він зводив трибуну, на якій стояли і милувалися багаттям великі цабе з Нацистської партії, а тепер він її розбирав.
— Ганс Губерманн? — У нього були довгі бакенбарди, що тягнулися до самого рота, і темний голос. — Гансі!
— Здоров, Вольфґанґу, — відповів Ганс. Далі було знайомство з дівчинкою і
Перших декілька хвилин Лізель була у радіусі п’яти метрів від розмови. Повз неї пролітали якісь уривки, але вона не звертала на них жодної уваги.
— Маєш багато роботи?
— Та де там, нині скрутні часи. Знаєш, як воно, особливо якщо ти не в партії.
— Ти ж казав, що вступаєш, Гансі.
— Я спробував, але зробив помилку — мабуть, вони досі роздумують.
Лізель побрела до гори попелу. Вона стояла там як магніт, як посміховисько. Притягувала погляд, як і вулиця жовтих зірок.
Як раніше їй кортіло побачити займання кургану, так і зараз вона не могла відірвати від нього погляду. Лізель залишилася з ним наодинці, і їй забракло сили волі, щоб триматися віддалік. Курган вабив її, і дівчинка почала його обходити.
Небо у неї над головою майже повністю зафарбувалося темрявою, але вдалині, за плечима гори, ще не зникли бліді рештки світла.
-
Недалеко від ратуші під ліхтарем стояли якісь тіні і розмовляли — напевне, потішалися удатним багаттям. До Лізель долинали лише звуки. Жодних слів.
Декілька хвилин вона спостерігала, як чоловіки згрібають купу, підкопуючи з боків, щоб більше обсипалося згори. Вони ходили туди-сюди, від купи до вантажівки, і, після трьох таких мандрівок, коли на споді поменшало попелу, звідти висунулося щось вціліле.
ВЦІЛІЛЕ
Половинка червоного прапора, два плакати з інформацією про єврейського поета, три книжки і дерев’яний знак із якимось написом на івриті.
Можливо, вони були вогкі. Можливо, багаття горіло недостатньо довго, і полум’я не проникло у той закуток, де вони лежали. Та, хоч як би там було, вони збилися докупи серед попелу і тремтіли. Вцілілі.
— Три книжки, — тихесенько промовила Лізель і глянула на спини чоловіків.
— Ну ж бо, — сказав один з них. — Рухайтесь там. Я помираю з голоду.
Вони підійшли до вантажівки.
Трійко книжок вистромили з попелу свої носи.
Лізель наблизилась.
Жар досі парував і грів дівчинку, яка стояла біля підніжжя попільної купи. Простягнула руку — і її вжалило, та за другим разом вона постаралася зробити усе якомога швидше. Лізель вчепилася в найближчу книжку. Та була гарячою, а також вогкою. Обгоріли лише краї, досередини полум’я не дісталося.
Книжка була блакитного кольору.
На дотик обкладинка була немов сплетена з сотень туго натягнутих і спресованих ниток. Поверх ниток було викарбувано червоні літери. Єдине слово, яке Лізель встигла прочитати — «
Обкладинка диміла, поки Лізель, перекидаючи її в руках, квапилася геть. Вона опустила голову, а хвороблива привабливість адреналіну з кожним кроком ставала небезпечнішою. Дівчинка встигла зробити чотирнадцять кроків, коли пролунав голос.
Він гримнув позаду.
— Агов!
Вона вже хотіла побігти назад і кинути книжку на купу, але не змогла. Єдине, на що вона спромоглася, — озирнутися.
— Тут ще не все згоріло! — це озвався один з прибиральників. Він не дивився на дівчинку, його погляд, радше, був звернений до людей біля ратуші.
— То ще раз підпали! — пролунало у відповідь. — І
— Здається, воно відсиріло.
- Ісус, Марія і Йосип, невже мені доведеться все робити самому? — Поряд пролунали кроки. Це був мер, у чорному плащі поверх нацистської форми. Він не помітив дівчинки, яка застигла неподалік.
УЯВЛЕННЯ
На площі стояла статуя крадійки книжок…
Рідкісне явище, хіба ні, щоб статуя з’явилася ще до того, як прославилась її натхненниця.
Їй відлягло від серця.
Захват від того, що її не помітили!
Книжка трохи охолола, і її вже можна заховати під форму. Спершу на грудях було тепло і приємно. Та щойно дівчинка зробила декілька кроків, книжка почала знову нагріватися.
Поки Лізель дійшла до тата і Вольфґанґа Еделя, книжка почала її обпалювати. Здавалося, що вона спалахнула.
Двоє чоловіків глянули на дівчинку.
Вона усміхнулась.