Марисса Мейер – Безсердечна (страница 52)
— Пробачте, але мушу йти танцювати омарову кадриль.
— А, так, звісно.
Кеп помахав рукою в повітрі.
— Обов’язки важким тягарем лежать на плечах шляхетних осіб.
Кет не знала, насміхається він із неї чи ні.
— Важчим, ніж можете собі уявити. Ще раз дякую за подарунок.
— А під час танців ви теж будете в ньому? Упевнений, що будете в центрі уваги, а увага не завадить жодному бізнесменові.
Кет щільніше насунула капелюх на голову.
— Кепе, гадаю, що взагалі ніколи його не зніму.
Він вклонився.
— Тоді ідіть. І якщо побачите Його Величність, будь ласка, передайте йому мої вітання.
Вона зупинилася на півдорозі до дверей.
— Його Величність?
Фіалкові очі Кепа зблиснули.
— Короля Чирвових Сердець, моя люба. Я думав, ви знайомі, але ви так здивувалися, що я, схоже, помилився.
Він молитовно склав руки.
— У будь-якому разі, найімовірніше, ваш шлях перетнеться з його швидше, ніж мій, і я не був би проти, якби добра згадка про мене дійшла до вух нашого суверена.
Його посмішка стала насмішкуватою.
— Зрештою, я амбітна людина, леді Пінкертон.
РОЗДІЛ 26
ДЕНЬ ПОТЕПЛІШАВ, і гості фестивалю почали спускатися на берег ближче до пінистих хвиль та скупчень скель. Кет розуміла, що вже спізнилася на церемонію відкриття, і намагалася проскочити між височенними мушлями рапанів, які стояли на вологому березі, та натовпом, що рухався до моря, лишивши позаду барвисті намети з тріпотливими прапорцями.
Вона помітила, що багато гостей вбрані у вироби Кепа. Їх було добре видно в натовпі: вони виділялися елегантними обрисами й химерними прикрасами. Вона згадала розповідь Мері Енн про те, якими модними стають його капелюхи і як була не готова в це повірити. Тоді їй здавалося, що Дивовижна Крамниця — це
На помості, збудованому в центральній частині пляжу, стояв її батько, Маркіз. Він уже встиг розповісти половину історії про те, як виник Фестиваль мушель. Кетрін дуже любила цю історію, а ще більше їй подобалося те, як її оповідав батько. Дівчині стало сумно, що вона не почула її від самого початку.
Ця легенда стверджувала, що, коли її прапрабабуся була молодою й бідною красунею, вона одного разу привела танцювальну трупу черепах та омарів до тронної зали тодішніх Короля й Королеви Чирвових Сердець. Під наглядом дівчини ці створіння виконали незграбний і смішний балет, але завдяки оповіді, якою вона супроводжувала цей танець, вдалося перетворити його на незабутнє видовище. У балеті йшлося про омара та черепаху, які покохали одне одного, хоч не могли бути разом. Вони подолали численні випробування й перешкоди й, нарешті, здобули довічну любов і радість.
Бабуся розповідала цю історію так щиро й зворушливо, що під кінець балету Король із Королевою розчулилися до сліз. Вони так сильно плакали, що тронну залу затопило, потік хлинув зі скель, і так виникла Бухта Скельних Мушель.
На радощах Королева дарувала дівчині маєток і титул Маркізи.
Відтоді оповідальний дар передавали від покоління до покоління тих, хто зростав у маєтку Бухти Скельних Мушель, розважаючи численних королів і королев, що сиділи на троні в Королівстві Чирвових Сердець. Батько Кет не був винятком. У дитинстві Кет він щовечора перед сном розповідав їй різні історії. Це були історії про далекі краї, казкових істот, небезпечні пригоди зі щасливим кінцем. Підростаючи, Кетрін намагалася навчитися батькового мистецтва. Спочатку тренувалася на ляльках, на подружжі Равликів у саду й на Чеширі. Дівчинка була впевнена, що стане чудовою оповідачкою, як усі її предки до неї.
Коли Кетрін уперше розповіла батькові одну зі своїх історій, він розплакався. Не тому, що її оповідь була така зворушлива, а тому, що Кет надто жахливо її переказувала.
Біль від батькового розчарування переслідував її аж два роки, поки одного ранку Кетрін випадково не потрапила на кухню й не побачила, як їхня кухарка готує пиріг із солодкою картоплею. Тоді Кет і відкрила своє справжнє захоплення.
— …історія Маркізи Пінкертон, земля їй пухом чи то пак шматком торта, — промовляв зі сцени батько, і його голос розносився над берегом, перекриваючи шум хвиль і викликаючи захват у публіки, — почала ширитися королівством. І люди, і живі істоти приходили звідусіль, щоб послухати розповідь Маркізи про черепаху та омара. Про їхні таємні стосунки. Про їхній неможливий союз. Про кохання, яке стало початком ери миру між усіма мешканцями суші та моря.
Кетрін озирнулася навколо, не дивуючись, що бачить сльози на очах тих, хто стояв поряд. Вона сама так часто плакала над цією історією в дитинстві, що іноді розчулювалася від самого слова «омар».
Однак не сьогодні. Сьогодні це слово означало, що наближається перший танець. Її тривога посилилася.
— Народу прибувало щораз більше, і тоді серед усіх тих, хто вже почув сумну й дивовижну розповідь Маркізи, запанували єдність та гармонія, а ті, хто отаборився в Бухті Скельних Мушель, почали влаштовувати нічні святкування. Вони співали, і танцювали, і веселилися, і розпалювали багаття, і так щоночі! Люди ділилися одні з одними їжею та спогадами, і між усіма царили дружба і приязнь.
Кет почула, як поряд хтось схлипнув, і озирнулася. Вона стрепенулася, упізнавши Черепашка, з яким познайомилася на чаюванні в Кепа. На ньому був той самий котелок, що й тоді, прикрашений зеленою атласною стрічкою. З очей Черепашка котилися сльози.
Кет дістала із сумочки носовичок і простягнула бідному звірятку; він подякував і втягнув голову назад у панцир, лишивши капелюх зверху. Невдовзі з панцира почулося гучне сякання.
Їй захотілося нахилитися до Черепашка й пошепки сказати, як вона рада, що з ним усе гаразд, рада, що він добіг до Роздоріжжя тієї ночі, коли на них напав Жербельковт, але Черепашко вже був такий засмучений, що Кет вирішила не нагадувати йому про ті жахіття.
— Минали роки, — вів далі батько, — і Маркізі спало на думку віддати шану тим, хто збирався на березі Бухти Скельних Мушель. Вона призначила день для святкування, день, коли всі мешканці Королівства Чирвових Сердець приходитимуть на морське узбережжя, щоб згадати про кохання двох таких несхожих створінь і про щастя, яке це кохання принесло країні.
Батько закінчив, публіка зааплодувала.
Черепашко знову висунувся з панцира і спробував віддати Кет її носовичок, але дівчина всміхнулася й запропонувала йому залишити носовичок собі, якщо знову йому знадобиться.
Кет набралася сміливості, щоб витримати те, що чекало попереду. У горлі пересохло так, ніби вона з’їла жменю піску. Зробила кілька вдихів і видихів, щоб утамувати хвилювання.
— Отже, омарову кадриль [20], наш перший сьогоднішній танець, відкриває моя любов і радість — моя кохана донька Кетрін. Прошу любити й жалувати.
Кет вийшла з натовпу. Усі навколо щось збуджено лопотіли, але вона намагалася не дивитися на обличчя тих, повз кого проходила. Коли вона зійшла на дерев’яну сцену, батько здійняв руки, закликаючи всіх до тиші.
— Прошу звільнити берег, щоб почати танці! Прошу всіх учасників зайняти свої місця!
Глядачі відступили, пропускаючи танцюристів, хоч більшості морських створінь не потрібні були зайві нагадування, коли вони поспішали туди, де мали бути. Оркестр теж уже розмістився під скелями. Залишалося тільки прибрати медуз, з чим за лічені секунди впоралася бригада моржів із лопатами в руках.
Кетрін дуже любила фестиваль і легенду про нього, але саме цю традицію терпіти не могла. Мати переклала цей обов’язок на Кетрін, коли їй було одинадцять років, і тепер, як і щороку, вона та її партнер будуть єдиними людьми, які танцюватимуть серед тюленів, крабів і дельфінів.
Кетрін не цуралася танців, але ненавиділа бути першою, коли всі на неї дивляться, коли її оцінюють. Дівчина завжди була впевнена, що під час будь-якого па будь-якої миті може виставити себе дурепою. Вона досі пам’ятала, як зводило живіт, коли виступала на фестивалі вперше. Як у неї, попри холод, спітніли долоні.
З кожним роком ставало щораз гірше, особливо коли вона почала дорослішати й мусила танцювати з імовірними претендентами на її руку, а не з милими старими придворними, які сміялися до неї, як добрі дідусі, кружляючи в танці.
На березі лишалося кілька медуз, коли вона відчула легкий дотик чиїхось пальців на зап’ясті.
Кет підскочила й обернулася, але Джест уже відступив. Він зосереджено натягав на руки чорні рукавички, ніби не помічаючи її.
— Добрий день, леді Пінкертон, — сказав він підкреслено невимушено.
Джест був у звичному вбранні, а на щоці під насурмленими очима виднілося намальоване чорне серце, як сльоза. Якби не ледь помітний рум’янець на обличчі, вона подумала б, що дотик лише примарився, але Кет знала, що це не так. По всій її руці ще досі бігали мурашки.
— Добрий день, пане Блазню, — сказала Кетрін, і в неї раптом перехопило дух.
Куточки його вуст здригнулися, він зустрівся з нею поглядом, а потім перевів очі на капелюх-макарон.
— Я так розумію, що ви вже зустрічалися з Кепом сьогодні.
Вона простягнула руку і ще раз помацала капелюх. Кетрін дедалі більше подобалося, який він легкий і м’який і як прилягає їй до голови.
— Він дуже кмітливий.
— Йому, безумовно, подобається так вважати.
Джест раптом ковтнув повітря, і вона помітила тривогу в його очах, поки блазень досі дивився на капелюх.