Марисса Мейер – Безсердечна (страница 45)
— Він не схожий на шоколадний торт! Він узагалі не подарунок.
— Ні, але я вже бачу, що ти чекаєш наступної зустрічі з ним, і ти так само загоряєшся й усміхаєшся, як і тоді, коли чимось повністю задоволена. І… твоя мати заборонила б і те, і те.
Кет проковтнула слину, настрій її відразу зіпсувався.
— Шкода, що ти не маєш таких почуттів до Короля.
— Я не можу.
— Я знаю.
Кет зітхнула.
— Усе це не має значення. Я не зможу нічого зробити, поки це сватання чимось не закінчиться. — Вона похитала головою. — Нічого не змінилося. Це була лише одна ніч, весела ніч. Я хотіла дізнатися, як це бути… кимось іншим, бодай один раз.
Вона нахилилася, взяла Мері Енн за руку й притягнула до себе на підлогу. Навіть після стількох років дружби її дивували мозолі на руках подруги.
— Найважливіше те, що всі, хто був там сьогодні, стануть завзятими шанувальниками нашої пекарні. Їм страшенно сподобалися мої макарони, усім до одного. Саме про це потрібно зараз думати, а не про королів, блазнів і чаювання.
Після цих слів запала напружена тиша, а потім Мері Енн повернулася до неї і ніжно стиснула руку.
— Це правда, що не можна бути одночасно пекаркою і шляхетною дамою, або пекаркою і королевою… але ніде не сказано, що не можна бути пекаркою й чиєюсь дружиною. Якщо Блазень і справді припав тобі до серця, може, усе не так безнадійно.
Вона насупила брови.
— Тобто… якщо він захоче одружитися з тобою, коли вже не будеш спадкоємицею Бухти Скельних Мушель.
— Як не соромно, Мері Енн! Ти хочеш сказати, що його може більше цікавити мій посаг і титул, коли я сама така чарівна?
Кет сказала це жартома, хоч у глибині душі її вжалила здогадка про власну наївність. Як їй досі не спадало на думку, що причиною його уваги могли бути статки її родини?
Ні, Кет у це не вірила. Вона подобається йому. По-справжньому, щиро подобається. Джест навіть натякнув, що може залишитися в країні Сердець заради неї… але також знав, що вона зустрічається з Його Величністю. Він знав про людей, які вважають, що вона стане наступною Королевою Чирвових Сердець.
І однаково наважився попросити її про ще одну зустріч.
Він хоче бути з нею чи хоче чогось від неї?
Вона похитала головою, відганяючи думки. Джест поділився з нею великою таємницею. Чому вона мала сумніватися в ньому?
— Я хочу сказати, — уточнила Мері Енн, — що я його не знаю. І хай як мило й залюбки ти з ним амурничала серед ночі, я не впевнена, що ти сама його знаєш.
Кет хмикнула, думаючи про свій сон. Як віддалялося від неї його усміхнене обличчя з ямочками на щоках. Як виникло відчуття пустки в грудях. Як руки тяглися за ним, намагаючись повернути те, що він вкрав, але не могли дотягнутися.
— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я й справді його зовсім не знаю.
Блазня. Офіцера. Крука. Загадку.
Може, вона й не знала його, але дедалі більше переконувалася, що страшенно хотіла б знати.
РОЗДІЛ 23
НАСТУПНІ ДНІ виявилися найнестерпнішими в житті Кет.
У неї розвинулася звичка перевіряти, чи немає на підвіконні білих троянд, а серед гілок дерев чорних воронів, однак жодних слідів Джеста та його супутника ніде не було. Блазень більше не намагався виманити її на нічне побачення. І у двері не стукав, щоб поговорити з її батьком і спробувати пояснити йому, чому Кет варто дозволити зустрічатися з ним.
Звісно, з практичного погляду це було добре. І все-таки вона не могла припинити весь час уявляти собі, що саме це він і робить, а її батько якимось дивом погоджується.
З другого боку, Король почав залицятися до неї по-справжньому, а це також означало, що її безперестанку пиляла мати. Чому Його Величність не запросив її на ще один прийом? Чому Кетрін не намагається частіше траплятися перед його очі? Коли він попросить її руки? Які квіти їм вибрати для весільного букету? І так увесь час.
— Ще одна посилка для леді Кетрін, — сказав пан Пінгвін, дворецький. Його було складно помітити за величезним кошиком із квітами, з-під якого виднілися лише перетинчасті ноги та чорні фалди фрака.
Кет зітхнула й відклала читану книжку. Тиждень тому вона дивилася б на квіти з надією — чи вони, бува, не від Джеста? Чи думає він про неї хоча б наполовину стільки, скільки вона про нього?
Однак подарунки ніколи не були від Джеста, і їй достатньо було одного погляду на червоні троянди, червоні гвоздики й червоні жоржини, щоб зрозуміти, що це черговий презент від її закоханого залицяльника.
Досі Король поводився досить невибагливо передусім тому, що Кет уникала його. Вона відмовилася від кількох прогулянок у палацовому саду в супроводі однієї зі старших дам, походів до опери та запрошень на чаювання. Королю повідомили, що її вже тиждень мучить головний біль, і Кет сподівалася, що він скоро вирішить, ніби вона надто хвора, щоб продовжувати стосунки.
Її кавалер (так його називала мати) надолужував брак спілкування за допомогою безперервного потоку подарунків. Кет приймала їх із жахом, бо знала, що Король ніде не знайшов би менш вдячний об’єкт для своєї щедрості, ніж вона. Мати, зі свого боку, була в захваті від кожної посилки.
Кет отримувала торти, пироги й тістечка від королівських кондитерів і намагалася не ставитися до них надто прискіпливо… у тих рідкісних випадках, коли мати взагалі дозволяла їй спробувати десерт. Вона отримувала діамантові сережки, рубінові брошки та золоті кулони, всі, за традицією, прикрашені сердечками, ніби наміри Короля й без цього не були досить очевидні. Вона отримувала тонкі шовкові рукавички, музичні шкатулки, а якось навіть завитий локон жорсткого білого волосся, перев’язаний червоною оксамитовою стрічкою. Цей особливо жахливий подарунок супроводжувався віршем:
Кет мимоволі запам’ятала коротку строфу, і відтоді ці слова багато разів викликали в неї нудоту.
Найгірше було, коли вона відчувала, що до якогось подарунка причетний Джест. Це міг бути вірш, від якого ставало тепло на душі. Або зворушливий лист. Слова, сказані голосом Джеста в її уяві, може, навіть написані його рукою… але в кінці завжди стояв підпис Короля.
Кет знала, що Король радився з Джестом щодо стосунків із нею, і кожна картка з віршами була для неї голкою в серце. Вона уважно перечитувала слова й уявляла, що Джест виписував їх із думкою про неї і що кожне слово було правдою.
Болісна гірко-солодка реальність. Джест освідчується їй у коханні, але лише від імені Короля.
— Наш дім починає пахнути як квіткова крамниця, — пробурмотіла вона, виймаючи з новенького букета картку з цупкого паперу.
— Чи бажаєте, щоб я поставив це разом із рештою, леді Кетрін?
— Так, будь ласка, пане Пінгвіне. Дякую.
Дворецький вийшов, забравши із собою кошик, який поніс у кімнату матері, де букетом могла б милуватися єдина особа, що була за нього вдячна.
Кетрін зламала воскову печатку й розгорнула листа. Щоразу, отримавши чергову посилку, дівчина сподівалася знайти лист від Короля, у якому він перепросить і, визнає, що їхні стосунки не виправдали очікувань, тож змушений розірвати їхню домовленість.
Однак їй не варто дозволяти собі такий оптимізм. Принаймні це не був один із тих листів, від яких вона починала тремтіти, уявляючи, як його вголос читає Джест. Цей повністю належав Його Величності.
Підпис Короля і постскриптум були написані іншим почерком, як і на більшості карток, що він їй надсилав. Вона уявила Джеста з пером у руці, а Король диктує йому листа. Уявила, як Джест час від часу здригається від особливо кучерявих і несподіваних зворотів, але ввічливо помовкує.
Давлячись від нудоти, Кет впала на диван і сховала лист між сторінками книжки, сподіваючись, що він там навіки й лишиться, коли з конверта випала ще одна цидулка — білий папірець із вибитим на ньому червоним серцем. Він нагадав Кет про клаптик конфеті, який вона спіймала в бальній залі, здавалося, уже сто років тому.
У Кет тьохнуло серце, коли вона розгорнула його. Цидулка була написана тим самим вишуканим почерком, що й лист Короля.