М. Рио – Ніби ми злодії (страница 17)
Зі скептичної посмішки я зрозумів, що він мені не вірить, але Джеймс милосердно змінив тему.
— Знаєш, а вигляд у тебе й справді жахливий. Ти мене до напівсмерті налякав, коли вигулькнув із-за дерев.
— Джеймсе, агов, ти ж сам зі мною це зробив!
— Еге ж, тільки тоді, у темряві, у тій повітці, воно було не так лячно. А потім, коли ти з’явився на світло, та ще з таким виразом обличчя...
— Що ж... — промовив я. —
— Еге ж... З тобою гиркатися не варто...
— Повертаю комплімент, — озвався я. — 3 тебе вийшов на диво переконливий лиходій.
Він знизав плечима.
— Та краще вже лиходієм буду я, ніж Річард. У нього такий вигляд, наче він ладен когось вколошкати.
Я знову глянув у бік лавок. Річард і Рен сиділи пліч-о-пліч, схиливши одне до одного голови. Він щось говорив, лиховісно насупившись і втупившись у власні долоні. Неспокій, що вже вгамувався був, знову зринув на поверхню. Я сказав собі, що в мене просто крутить у животі, що я забагато випив за такий короткий проміжок часу...
Минула ще година, а може, навіть дві чи три. Небо було таким темним, що важко було визначити, скільки точно тривала гулянка, якщо лише не вимірювати плин хвилин кількістю спожитих напоїв. Я загубив лік після сьомого, але руки в мене повсякчас були зайняті. Студенти молодших курсів уже рушили назад до Холлу, пробираючись із реготом і лайкою поміж дерев, перечіпляючись за коріння, що стирчало з-під землі, і розхлюпуючи залишки пива просто на себе. Четвертокурсники з усіх факультетів і кілька третьокурсників, з тих, що молоді та ранні, лишилися.
Хтось вирішив, що розходитися, поки всі не вимокнуть до рубця, не годиться, і почалися непевні й хиткі півнячі двобої.
Після десятка раундів чемпіонами стали Александр із Філіппою. Вони скидалися радше на одне ціле, а не на двох окремих людей. Довгі ноги Філіппи так міцно обплели Александрові плечі, що ці двоє нагадували моторошних сіамських близнюків. Він стояв по пояс у воді, ледь погойдуючись, притримуючи Філіппу за коліна. На відміну від Мередіт, Александрове сп’яніння було очевидним, але, схоже, робило його непереможним.
— Хто наступний?! — горлав він. — Нездоланні, от ми хто!
— Якщо тебе все ж таки хтось здолає, будемо завершувати? — поцікавився Джеймс.
Решта наших сиділа на піску, босими ногами до озера. Забуті пластянки з напоями обтяжували пальці. Повітря було несподівано теплим як для жовтня, але прохолодна вода лоскотала ступні й нагадувала, що зима вже скоро.
Александр ледь похилився ліворуч і відпустив ногу Філіппи, щоб тицьнути рукою в наш бік; їй довелося вхопитися за іншу його руку, щоб не впасти.
— Хтось із вас, чуваки, — промовив він.
Я глянув на Джеймса й хитнув головою. Нас цілком улаштовувало просто критикувати їх і підбадьорювати, поки вони розправлялися із залишками третього курсу.
МЕРЕДІТ: Я назад до води не потнуся.
Філіппа: Що сталося, Мер? Не любиш жорсткої гри?
Десь із три десятки глядачів заулюлюкали й засвистіли.
МЕРЕДІТ: Я знаю, що ти робиш. Під’юджуєш мене.
ФІЛІППА: Звісно. А виходить?
МЕРЕДІТ: Зараз на власні очі побачиш, сучко. Стережися!
Глядачі загорлали, а Філіппа вишкірилася. Мередіт звелася, струсила із себе пісок і гукнула через плече:
— Ріку, агов! Час провчити цих бовдурів!
Річард, який зволів-таки спуститися на пляж, сидів десь за метр позаду нас.
— Ні, — озвався він. — Шийся в дурепи, якщо вже так кортить. Я збираюся залишитися сухим.
І знову регіт, уже зневажливіший. (Мередіт багато хто любив, але в неї було чимало заздрісників, тому будь-яку її невдачу декілька людей залюбки смакували.)
— Чудово, — сказала вона прохолодно. — А я піду.
Мередіт підсмикнула спідницю й зав’язала її вузлом на стегнах. А тоді увійшла у воду, озирнулася й гукнула:
— Ти йдеш, Олівере?
— Хто, я?
— Певно, що ти. Хтось же має допомогти мені потопити цих придурків. А Джеймс, хай йому грець, достеменно не збирається.
— Вона має слушність, — озвався Джеймс безтурботно. — Достеменно, хай мені грець, не збираюся.
(На відміну від усіх нас, кого вабило до Мередіт у якомусь біологічному, неуникному сенсі, Джеймс, здається, вважав її відверту сексуальність просто огидною.) Він посміхнувся, дивлячись на мене.
— Розважайся!
Ми з Мередіт якусь мить дивилися одне на одного, але лютий вираз її обличчя виключав саму можливість відмовитися. Люди, геть мені не знайомі, вигукували щось підбадьорливе, аж нарешті я трохи незграбно зіп’явся на ноги.
— Це паскудна ідея, — промовив я, звертаючись переважно до себе самого.
— Не переймайся, — Рен дала Джеймсові стусана ліктем. — Я примушу його разом зі мною вийти битися з переможцями.
Джеймс узявся заперечувати, але я не почув, що саме він сказав, тому що Мерсдіт ухопила мене за руку й потягнула до води.
— Ставай навколішки, — звеліла вона.
— От закладаюся, вона це всім хлопам каже, — докинув Александр. —
Я розлючено глипнув на нього й опустився навколішки у воду. Вона виявилася такою холодною, що мені аж перехопило подих, а груди й живіт ніби скувало кригою.
— Боже, — видихнув я. — Швидше, залазь уже!
— От закладаюся, він це каже всім дівкам, — зауважила Філіппа, підморгнувши. —
— Гаразд, — звернувся я до Мередіт, коли розпусний сміх знову забулькотів у моїх вухах. — Давай уже їх знищимо
— Оце правильний настрій! — Вона закинула мені на плече одну ногу, потім другу, і я відразу ж мало її не впустив. Вона була легенькою, але я налигався й аж дотепер не усвідомлював, як сильно. Мередіт умостила ступні в мене під пахвами, і я повільно виструнчився. Пролунали кволі оплески, а я досі намагався відновити рівновагу, прагнучи, щоб вода припинила штовхати й тягнути мене. Бутафорську кров на шкірі трохи розмило, і тепер вона стікала в мене по животу на пояс штанів.
Колін, наш зухвалий юний Антоній, схоже, взяв на себе обов’язки рефері. Він улаштувався верхи на перевернутому човні, в обох руках тримаючи по пластянці.
— Леді, пазурі не розпускаємо, — попередив він. — Очей одна одній не видряпуємо. Перший, хто зіштовхне дівчину у воду, переміг.
Я намагався зосередитися на Александрові, розмірковуючи, як би збити його з ніг. Обабіч мого обличчя маячили стегна Мередіт, вологі й гладенькі, і опанувати себе через це було важкувато.