М. Рио – Ніби ми злодії (страница 16)
Мередіт та Рен і досі танцювали, їхні рухи були дикими й шаленими. Філіппа тим часом здійняла в руках казан, який був закопаний глибоко в пісок. Багряна густа рідина коливалася в ньому — це була та ж сама бутафорська кров, що зараз лоскотала мою шкіру.
ВІДЬМИ РАЗОМ:
Філіппа перекинула казан. Почувся нудотний сплеск, і все занурилося в пітьму. Глядачі посхоплювалися з місць, ревучи від захвату й сум’яття. Я помчав назад, у свій прихисток під деревами.
Коли на березі ввімкнулося світло — тьмаві помаранчеві ліхтарики, що химерно блимали вздовж води, — пляж вибухнув криками, реготом та оваціями. Я стояв, зігнувшись, в прохолодному лісовому потемку, зіпершись долонями в коліна, і важко дихав. Мені здавалося, ніби я щойно дивом вибрався з-під зсуву лавини. Усе, чого мені зараз кортіло, — це знайти інших четвертокурсників і разом із ними полегшено зітхнути.
Але на тихе спокійне святкування можна було навіть не розраховувати. Гелловін вимагав воістину бучного гуляння, справдешньої вакханалії, і почалося все це вже незабаром. Коли викладачі й боязкі студенти першого та другого курсів пішли, звідкілясь виринули наче витворені залишками відьомської магії кеги, а з колонок, що так моторошно посилювали Річардів голос, ринула музика. Александр з’явився першим з наших, вибравшись із озера, немов ожилий потопельник. Шанувальники й друзі з інших факультетів (перших було чимало, других — хіба декілька) оточили його зусібіч, і він заходився розважати їх оповідкою про те, як понад годину просидів у воді. Я ще трохи постояв у безпечному сховку під деревами, добре усвідомлюючи, що з маківки до п’ят у бутафорській крові, тож поза увагою залишитися не вийде.
Лише помітивши Філіппу, я зважився нарешті вийти на пляж.
Щойно я потрапив на світло, мене почали вітати, плескати по спині й куйовдити волосся, доки не збагнули, який я липкий. Коли я дістався до Філіппи, в руках у мене було вже дві пластянки з пінистим пивом, які хтось устиг мені втелющити.
— На, тримай! — я простягнув їй один зі стаканчиків. — Веселого Гелловіна!
Вона глянула на моє закривавлене лице, на брудні босі ноги, знову підвела очі на обличчя.
— Нівроку костюмчик.
Я смикнув Філіппу за рукав сукні — та була досі мокра і майже прозора.
— Твій мені більше до вподоби.
Вона закотила очі.
— Як гадаєш, цього року нас усіх примусять роздягтися догола?
— Ну, в нас іще різдвяний карнавал попереду.
— Боже милий, бодай тобі заціпило...
— Інших бачила?
— Мередіт пішла шукати наш Моторошний Голос. А де Джеймс і Рен — зеленого поняття не маю.
Александр перепросив у слухачів і втиснувся поміж нами, обійнявши за шиї.
— А незлецьки все пройшло, га? — промовив він. І додав: — Хай йому грець, Олівере, ну ти й нечупара!
— Не нечупара, а Банко. — Обидві мої сцени він провів під перевернутим човном.
— Від тебе сирим м’ясом смердить.
— А від тебе — затхлою водою з озера.
— Це ж як ми її маємо розпочинати? — поцікавилася Філіппа.
— Бухати, горлати, відриватися! — він націлився на неї пальцем, наче пістолетом. — Хіба що в тебе є кращі ідеї!
Вона здійняла руки — мовляв, здаюся! — і кинула:
— Що ж, покажи приклад.
Схоже, Гелловін викликав у студентів Деллекера напад якоїсь сибаритської істерії. Те, що я пам’ятав про вечірки з попередніх трьох курсів, швидко забулося, тому що студентів четвертого вважали ледве не зірками. Незнайомі люди, заледве знайомі й ті, яких я насилу впізнавав, завалювали мене та інших компліментами, питали, як довго тривали наші репетиції, і висловлювали належний подив, коли дізнавалися, що жодних репетицій не було взагалі. Десь годину я дудлив напої, які мені пропонували, затягувався косяками й цигарками, але невдовзі вже почав задихатися від натовпу, який щільно оточував мене зусібіч. Я заходився видивлятися когось зі своїх, зі студентів четвертого курсу театрального. (Від Александра й Філіппи мене відтіснили, хоча я не зрозумів, коли і як саме це сталося.) Я позбувся другокурсниці, яка несамовито пускала мені бісики, сказав, що хочу ще випити, відтак знайшов пиво і рушив до краю освітленого майданчика. Дихалося тепер трохи легше. Перспектива якийсь час спостерігати за гульбою, не беручи в ній участі, цілком мене влаштовувала. Я повільно цмулив пиво, аж тоді чиясь долоня лягла на моє передпліччя.
— Привіт!
— Мередіт.
Вона полишила групу хлопців з образотворчого (які, певно, благали її попозувати їм) і слідом за мною вислизнула з впру вечірки. Мередіт досі була у відьомському вбранні, і в тому запамороченому стані, у якому я на ту мить перебував, не витріщатися на неї було просто неможливо.
— Що, втомився вислуховувати, який ти в нас крутий? — поцікавилася вона.
— Більшість просто хотіла помацати кров.
Вона всміхнулася й провела пальцями від мого ліктя до плеча. — Маленькі хворі збоченці.
Мередіт напевно встигла хильнути, але п’янішала вона повільніше за всіх нас.
— А може, їм просто потрібен був привід, щоб тебе полапати... — вона злизнула цятку бутафорської крові з пучки пальчика й підморгнула мені. Її густі чорні вії були схожі на віяла зі страусового пір’я. Жест був просто нестерпно сексуальним, і це чомусь викликало в мене роздратування.
— Знаєш, — промовила вона, — а тобі личить отак-от — з оголеним торсом, у крові...
— А тобі — без бюстгальтера й у простирадлі, — озвався я машинально, і це лише наполовину був сарказм. Моя уява змалювала в уповільненій зйомці, як Річард вибиває мені зуби, і я додав голосно: — А де твій хлопець? Здається, я його не бачив.
— Та щось комизиться, намагається завадити мені й усім іншим розважитися як годиться...
Я простежив за напрямком її погляду. Там, на пляжі, Річард самотою сидів на лавці, обіруч тримаючи пластянку з напоєм і дивлячись на гультяїв так, наче вся та вечірка здавалася йому глибоко образливою.
— Що з ним?
— Та кого це парить? З ним завжди щось не слава богу... — вона смикнула мене за руку. — Гайда! Он, Джеймс тебе видивляється.
Руку я висмикнув, але слухняно пішов за нею слідом, одним ковтком вихиливши вміст пластянки. Я відчував, що Річард розлючено дивиться на мене.
Хтось ізнову розпалив багаття. Біля вогню стояли Джеймс і Рен, вони розмовляли й не звертали ні на кого уваги. Коли ми підійшли, Джеймс саме простягнув Рен свій мундир. Вона накинула його на плечі, щільно загорнулася, аж тоді опустила очі й розреготалася. Край мундира теліпався в неї біля колін.
— Як, у біса, ви всі четверо влізли під той човен? — спитав Джеймс, коли я опинився достатньо близько, щоб їх почути.
— Та, власне, там навіть доволі затишно було, — відповіла Рен. — Я разів п’ять випадково мало не цьомкнула Александра.
— Чудово. Зараз він ще хильне — і розповідатиме всім і кожному, що ти його хочеш аж нетямишся.
Рен розвернулася до нас і зойкнула, обіруч учепившись у комір Джеймсової куртки.
— Олівере, як ти мене налякав! У тебе й зараз вигляд моторошний.
Я: Я б залюбки змив кров, але вода, схоже, холодна.
РЕН: Та ні, як до пояса зайдеш, то нівроку...
Я: ...Каже дівчина, яка стоїть біля вогню, горнучись у чужий мундир.
— Рен, — Мередіт понад плечем подруги вдивлялась у бік лавок на пляжі. — Будь ласка, можеш поговорити з Річардом? Мені він страшенно набрид...
Рен зморено всміхнулася нам і промовила:
— О
Джеймс провів її очима, поки вона проштовхувалася крізь натовп. Мередіт зазирнула до його напівспорожнілої пластянки, забрала її й потягнулася за моєю.
— Стійте тут, — промовила вона. — Я зараз принесу ше випити.
— Чудово, — озвався я. — Чекаю не дочекаюся.
Коли вона пішла, Джеймс розвернувся до мене й спитав:
— З тобою все гаразд?
— Так, — кивнув я. — Усе нормально.