М. Рио – Ніби ми злодії (страница 12)
АЛЕКСАНДР: А хрін його знає.
ФРЕДЕРІК: Ллександре!
АЛЕКСАНДР: Перепрошую.
— Гадаю, ви все надто ускладнюєте, — промовив Річард. — І в «Цезарі», і в «Макбеті» розклад однаковий. Трагічний герой — Цезар. Трагічний лиходій — Кассій. Ні се ні те — Брут. Припускаю, між ним і Банко можна поставити знак рівності.
— Чекайте-но, — втрутився я. — То це ж виходить, що Банко...
Але мене перебив Джеймс.
— Тобто ти вважаєш, що трагічний герой —
— А хто ж іще?
Філіппа тицьнула в Джеймса:
— Та, власне...
— Це має бути Брут, — промовив Александр. — Антоній чітко дає це зрозуміти в п’ятій сцені п’ятої дії. Там твоя репліка, Олівере. Що саме він каже?
Я:
— Ні, — наполягав Річард. — Брут не може бути трагічним героєм.
Джеймс здавався прикро враженим.
— Але чому ні?!
Річард мало не розреготався, завваживши вираз його обличчя.
— Та тому, що в нього аж чотирнадцять трагічних вад! — вигукнув він. — А в героя має бути лишень одна!
— У Цезаря це шанолюбство, так само як і в Макбета, — втрутилася Мередіт. — Тут усе просто. Єдина трагічна вада Брута — це те, що він достатньо дурний, щоб дослухатися до Кассія.
— Але як Цезар може бути героєм? — спитала Рен, дивлячись то на одного, то на іншу. — Він же ж помирає в третій дії!
— Так, але п’єса ж названа на його честь! — видихнув Річард із притиском, у голосі в нього вчувалося роздратування. — Так само як усі інші трагедії названі на честь головного трагічного героя!
— Овва... — невиразно озвалася Філіппа. — Ти що, і справді збираєшся доводити власну точку зору, виходячи з назви п’єси?..
— А я й досі прагну почути, що ж там за чотирнадцять вад таких... — докинув Александр.
— Я не мав на увазі, що їх і
— Але ж хіба не годиться припустити, що трагічна вада Брута — його безмежна любов до Риму? — спитав я, дивлячись понад столом на Джеймса, який, примружившись, прикипів поглядом до Річарда. Фредерік стояв біля дошки, підтиснувши губи, і слухав нас.
— Ні, — заперечив Річард. — Бо, окрім неї, є пиха, марнославство, зарозумілість...
— Це все, взагалі-то, приблизно одне й те саме, кому про це знати, як не тобі... — Джеймсів голос розкраяв Річардову промову, і всі ми вражено замовкли.
— І що це було? — поцікавився Річард. Джеймс стиснув зуби, і я зрозумів, що він не збирався промовляти це вголос.
— Ти мене почув.
— Так, хай йому грець, почув... — озвався Річард, і від цього крижаного уривчастого голосу в мене стали сторч волосинки на потилиці. — Даю тобі нагоду забрати свої слова назад.
— Джентльмени... — я майже забув про Фредерікову присутність. Він говорив тихо, м’яко, і на мить я подумав, що від шоку він от-от зомліє. —
Річард, який подався вперед, наче готовий схопитися з канапи й накинутися на Джеймса, зм’як і відкинувся на подушки. Рука Мередіт ковзнула йому на коліно.
Джеймс відвів очі.
— Вибач, Річарде. Мені не варто було цього казати.
Річардове обличчя спочатку лишалося невиразним, аж тоді гнів розтанув, і тепер вигляд у нього був пригнічений.
— Мабуть, я на це заслужив, — промовив він. — Я ж так і не перепросив до пуття за те, що зірвався тоді на прогоні. Мир, Джеймсе?
— Так, звісно, — Джеймс знову звів очі, плечі його полегшено розпружилися. — Мир.
Запала коротка ніякова пауза. Я обмінявся спантеличеними поглядами з Філіппою та Александром. Мередіт промовила:
— А що це щойно було? На бога, це ж усього лише п’єса!
— Власне... — Фредерік зітхнув, зняв окуляри й заходився протирати скельця краєчком сорочки. — Дуелі ставалися і з менш значущих приводів.
Річард повів бровою до Джеймса.
— На мечах за їдальнею? Завтра на світанку?
ДЖЕЙМС: Лише за умови, що Олівер буде моїм секундантом.
РІЧАРД: Чудово. А Мередіт — моєю секунданткою.
АЛЕКСАНДР: Дякую за довіру, Ріку.
Річард розреготався, схоже, усе пробачивши. Ми повернулися до обговорення, і розмова тривала цілком мирно, але краєм ока я все одно спостерігав за Джеймсом. Між нами всіма й раніше траплялося суперництво, але ніколи доти не ставалося таких відвертих виявів ворожості. Зробивши ковток чаю, я переконав себе, що ми просто занадто гостро реагуємо. Актори за своєю природою мінливі — алхімічні істоти, створені з легкозаймистих елементів: емоцій, его, заздрощів. Щойно нагрієш, перемішаєш — і можеш отримати золото. Або катастрофу.
СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА
Гелловін наближався, наче тигр поночі, з тихим попереджувальним гарчанням. Усю другу половину жовтня небо було грозове, ніби побите синцями, і Ґвендолін щоранку зустрічала нас фразою: «Оце погода в нас — просто-таки
Лиховісний день підповзав майже впритул, і серед студентів наростав схвильований гомін, який уже годі було вгамувати. Уранці тридцять першого, поки ми наливали собі каву в їдальні, довкола нас стиха перемовлялися. Усі воліли знати: що ж станеться сьогодні на вітристому пляжі?
Ми були надто знервовані, щоб зосередитися на заняттях, тому Каміло відпустив нас раніше, наказавши «іти готуватися до чарів». Повернувшись до Замку, ми всіляко намагалися не перетинатись, тинялися по кутках і товкли знову й вкотре власні репліки, наче пацієнти божевільні. Коли настала відьомська пора, ми, одне за одним, рушили до лісу.
Ніч була якоюсь аж лячно теплою, я насилу дибав у м’якій, оксамитовій темряві заломистою лісовою стежкою. Невидимі корені дерев пнулися вгору, силкуючись ухопити мене за кісточку. Якоїсь миті я все ж таки зашпортнувся і впав. Вогкий запах близької негоди залоскотав ніздрі. Я обтрусився й далі йшов уже обережніше. Серце калатало стрімко й гучно, наче в переляканого кроля.
Діставшись до початку стежки, я на мить злякався, що спізнився. Годинника серед предметів мого костюма, який складався зі штанів, чобіт, сорочки й френча — умовно військового, бо він не належав до уніформи жодної армії, — не було. Я завмер на узліссі, вдивляючись у будівлю Холлу там, на пагорбі. Тьмяно світилися три чи чотири вікна — і мені майнуло, що це хтось зі студентів, надто обачних, щоб потнутися на берег, вирішив боязко спостерігати за дійством здаля. У темряві хрупнула гілка, і я озирнувся.
— Хто тут?
— Олівере? — голос був Джеймсів.
— Так, — озвався я. — Де ти?
Він вигулькнув поміж двох чорних сосон. Обличчя здавалося блідим овалом у потемку. Джеймс був убраний у стрій, подібний до мого, але на плечах мав срібні еполети.
— Я так і сподівався, що моїм Банко будеш ти... — промовив він.
— Мабуть, я маю тебе привітати, всевладний тане...
Тепер, коли мої підозри підтвердилися, я відчув маленький проштрик гордості.
Водночас мене охопило непевне погане передчуття, якесь незрозуміле сум’яття. Не дивно, що Річард так засмутився, коли розподілили ролі...
Північ. Віддалений подзвін дзиґарів на каплиці розкраяв незрушне нічне повітря, і Джеймс щосили стиснув мою руку.