М. Рио – Ніби ми злодії (страница 11)
Александр простягнув уявний кинджал (реквізиту в нас іще не було) і рвонув комір сорочки.
Александр: Ось
Він глянув на режисерське крісло, але, перш ніж Ґвендолін встигла підказати йому репліку, з-за лівої куліси у світло софітів ступив Річард.
— Перепрошую, — промовив він, і його глибокий голос пішов луною в майже порожній залі. — Ми що, цілий вечір витратимо на цю сцену? Вони ж реплік не знають, уже зрозуміло!
У тиші, що запала після його слів, я витріщився на Джеймса, роззявивши рота, боячись озирнутися. Вони з Александром обидва прикипіли до Річарда такими розлюченими поглядами, наче той бовкнув якусь непристойність. Мередіт завмерла де сиділа — просто на підлозі в проході, з витягнутою ногою — вона саме розминала її, намагаючись позбутися судоми в підколінку. Рен і Філіппа витягнули шиї, вдивляючись у темряву понад моїм плечем. Я нарешті зважився оглянутися. Ґвендолін встала. Фредерік сидів біля неї, склавши руки на грудях, і насуплено дивився в підлогу.
— Річарде, годі, — з притиском промовила Ґвендолін. — Ідіть перепочиньте п’ять хвилин і не повертайтеся, поки не охолонете.
Річард якусь мить так і стояв незрушно, наче не розуміючи почутого, аж тоді рвучко розвернувся на п’ятах і пішов за лаштунки, не промовивши більше ані слова.
Ґвендолін озирнулася до Джеймса й Александра.
— Ви двоє теж маєте на перепочинок п’ять хвилин. Перечитайте текст і повертайтеся готовими до роботи. Словом, загальна перерва. Усі геть звідси.
Коли ніхто не зрушив з місця, вона плеснула в долоні, виганяючи нас із зали, наче набридливих курчат, що потнулися куди не слід. Я ще мить зволікав, доки повз мене не проминув Джеймс, аж тоді пішов за ним до складу декорацій.
Александр уже був там і саме розкурював косяк.
— Сучий син! — промовив він. — Та в нього реплік удвічі менше, ніж у нас! І вистачає ж нахабства переривати нашу першу читку напам’ять! Та пішов він! — Александр сів, із силою затягнувся, потім передав косяк Джеймсові. Той зробив коротку затяжку й віддав його назад.
— Власне, маєш слушність, — озвався Джеймс, видихаючи віхтик білого диму. — Але й він також.
Александр здавався обуреним.
— Овва! Ну тоді й ти йди, за компанію!
— Та не лізь ти в пляшку... Нам і справді варто було краще вивчити текст. Річард просто нам про це сказав.
— Еге ж... — втрутився я. — Але повівся при цьому як останній довбак.
Кутик Джеймсових вуст смикнувся в натяку на посмішку.
— І справді.
Двері прочинилися, і з’явилася Філіппа, мерзлякувато обіймаючи себе руками за плечі, — надворі проти ночі було прохолодно.
— Привіт. Як ви тут, усе гаразд?
Александр ще раз глибоко затягнувся й розтулив губи так, що дим ринув назовні лінивою цівкою.
— Довгий у нас нині вечір, — промовив Джеймс невиразно.
— Якщо вам від того полегшає, там Мередіт оце щойно відірвала Річардові макітру.
— Це ж за що? — поцікавився я.
— За те, що він поводився як довбень, — озвалася Філіппа, наче це було очевидно. — Те, що вона з ним спить, аж ніяк не означає, що вона не помічає, коли він козлить.
ДЖЕЙМС: Щось я не доганяю... То він довбень чи козел?
ФІЛІППА: Відверто кажучи, у Річарда незлецьки виходить два в одному.
Я: Ну, принаймні якийсь час йому нічого не перепаде.
Александр: Еге ж. Просто клас. 1 він від цього стане значно згідливішим...
— Власне, він перепросив, — озвалася Філіппа. — Перед Мередіт принаймні. Сказав, що поводився як хлопак і що йому дуже шкода.
— Та ну? — дим оповивав Александрову маківку — здавалося, голова от-от займеться. — То він у нас не просто козел, довбень і сучий син, але ще й перепросив? — він викинув косяк на підлогу й роздушив його черевиком. — Просто супер, тепер у нас немає жодних підстав на нього сердитися. Ні, серйозно, пішов він... — Александр облишив нарешті мордувати недопалок і підвів на нас очі. Ми стали навколо нього, міцно стискаючи губи, щоби втримати серйозний вираз облич. — Що таке?
Філіппа перехопила мій погляд, і ми обоє розреготалися.
СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА
Ми давно вже розібралися з нашими сильними й слабкими сторонами. Після Мередіт робити це довелося Александрові. Він оголосив, і то з гордістю, що здатний лякати людей, але водночас зізнався, що переймається, чи не став лиходієм у персональній історії. Рен виявилася власницею двогострого меча; вона була у найтіснішому контакті зі своїми емоціями, але, як наслідок, стала надто вразливою, щоб вижити в акторському середовищі з його несамовитою конкуренцією.
Річард розповів те, що нам і до того було добре відомо: він непереборно впевнений у собі, але через його его з ним дуже важко працювати.
Філіппа виголосила без найменшого збентеження, що вона різнобічна, але через це в неї немає «амплуа» й вона ризикує завжди грати виключно другорядних персонажів. Джеймс — він говорив повільно, замислено, здається, навіть не зважаючи на присутність усіх інших, — пояснив, що повністю занурюється в кожного свого героя, але інколи в нього не виходить потім спекатися їх і знову навчитися бути собою. Коли настала моя черга сповідатися, ми вже так знечулили до комплексів одне одного, що моє зізнання — мовляв, я найменш здібний на курсі, — здається, нікого не здивувало. Жодних переваг у себе я знайти не міг і чесно в цьому зізнався, але мене перебив Джеймс.
— Олівере, кожна сцена за твоєї участі виходить про інших. Ти найкраща людина й найщедріший актор з нас усіх, а це значно важливіше за талант, — сказав він.
Я негайно заткнувся, упевнений, що так вважає лише він. Але, дивина та й годі, ніхто йому не заперечив.
Шістнадцятого жовтня ми влаштувалися на своїх звичних місцях у галереї. Надворі був просто-таки ідеальний осінній день, усі дерева над озером ніби одночасно зайнялися. Вибухи кольору — помаранчево-брунатного, сірчано-жовтого, криваво-червоного — відбивалися на поверхні води догори дриґом.
Джеймс глянув у вікно понад моїм плечем і промовив:
— Схоже, Ґвендолін змусила наших художників варити стільки бутафорської крові, що вистачить залити весь берег.
— А кумедно було б...
Він похитав головою, смикнувши кутиком вуст, і ковзнув на стілець навпроти мене. Я підсунув йому філіжанку на блюдці та спостерігав, як він з усмішкою наблизив її до губ. Аж тоді з коридору ввірвалися до галереї інші, і чари лінивого супокою розвіялися в повітрі, наче хмаринка пари.
Офіційно ми відклали поки що заняття по «Цезарю» й узялися за «Макбета», але знайомі репліки з «Цезаря» все одно крутилися в нас на язиках, і напруга бриніла в повітрі. Тижні складних репетицій і психологічні маніпуляції Ґвендолін призвели до того, що про об’єктивність тепер годі було мріяти. Того дня все розпочалося зі звичайної розмови про структуру трагедії, але швидко перетворилося на суперечку.
— ...Ні, я цього не казав, — промовив Александр під час заняття, роздратовано відкидаючи пасма з обличчя. — Я казав, що структура трагедії в «Макбеті» просто-таки кидається в очі. А «Цезар» порівняно з цим — звичайний телесеріал.
МЕРЕДІТ: І що це, в біса, означає?
ФРЕДЕРІК: Мередіт, будь ласка, обережніше зі словами.
Рен поворухнулася на підлозі, поставила чашку на блюдце, яке тримала між колінами.
— Ні, — втрутилася вона. — Я розумію, про що ти.
РІЧАРД: Тоді поясни іншим, зроби нам таку ласку.
РЕН: Макбет — ідеальний трагічний герой.
ФІЛІППА: Трагічний недолік — шанолюбство.
Я
— То в чому різниця? — спитала Мередіт. — У «Цезарі» все так само. Брут і Кассій вбивають Цезаря і цим прирікають себе на катастрофу.
— Але ж вони не лиходії, еге ж? — спитала Рен. — Тобто Кассій, можливо, лиходій, але Брут робить те, що робить, для блага Риму.
Річард нетерпляче фиркнув і поцікавився:
— До чого ти хилиш, Рен?
— До того, що і я, — відповів Александр, подавшись уперед до самого краєчка канапи, так що коліна підібганих ніг опинилися в нього аж біля грудей. — «Цезар» — трагедія зовсім іншої категорії, ніж «Макбет».
МЕРЕДІТ: Тоді якої?