М. Рио – Ніби ми злодії (страница 1)
ДІЯ ПЕРША
ПРОЛОГ
Сиджу, прикутий кайданками до столу, і думаю:
Охоронець стовбичить біля дверей, спостерігаючи за мною, наче очікує чогось.
Входить Джозеф Колборн. Він уже сивіє, йому майже п’ятдесят. Це так дивно — що кілька тижнів бачити, як він постарішав, а він старішає отак-от, що кілька тижнів, упродовж уже десяти років. Колборн сідає навпроти мене, схрещує руки на грудях і каже:
— Олівере...
— Джо...
— Чув, що слухання щодо умовно-дострокового звільнення пройшло на твою користь. Вітаю.
— Я б подякував, якби вирішив, що ви це всерйоз.
— Ти ж знаєш, я вважаю, що тобі тут не місце.
— Але це не означає, що ви вважаєте мене невинуватим.
— Ні. — Колборн зітхає, кидає погляд на годинник — той самий, який він носив, коли ми щойно познайомилися, — з таким виглядом, наче йому зі мною вже стало нудно.
— То чому ви тут? — питаю я. — Невже з тієї самої осоружної причини?
Його брови перетворюються на пряму темну лінію.
— «Осоружної»?.. Хай йому грець! Просто «набридлої» сказати не можна?
— Ну, ви ж знаєте: можна забрати хлопа з театру...
Він хитає головою, роздратовано й потішено водночас.
— Ну й добре... — починаю я і роблю паузу.
— Що «ну й добре»?
— Та власне... — каже він, — гадаю, цього разу я таки змушу тебе передумати.
Трохи виструнчуюся на своєму стільці.
— Це ж яким чином?
— Я йду з поліції. Продався, погодився на місце в приватній охоронній фірмі. Треба подбати про освіту моїх малих.
Якусь мить я просто витріщаюся на нього. Завжди уявляв, що Колборна радше доведеться приспати, наче старого лютого пса, ніж він зголоситься полишити крісло шефа поліції.
— І з якого доброго дива це раптом має мене переконати? — цікавлюся я.
— Усе, що ти розкажеш, залишиться виключно між нами.
— То нащо тоді мені взагалі щось розповідати?
Він знову зітхає, і зморшки на його обличчі глибшають.
— Олівере, мені відтепер начхати на все це — злочини, покарання... Хтось відбув свій термін — ну й добре, у нашій роботі навіть таке задоволення рідко випадає. Але я не хочу, розпрощавшись зі значком, змарнувати ще бозна-скільки часу на спроби розгадати, що ж насправді сталося тоді, десять років тому.
Спершу я нічого не кажу. Сама ідея нівроку, але віри я не йму. Роззираюся на похмурі стіни зі шлакоблоку, на крихітні чорні камери, що блимають на мене з кожного кута, на охоронця, що випнув нижню щелепу...
Заплющуюся, глибоко вдихаю і уявляю собі свіжість весняного Іллінойсу. Як воно буде — вийти на волю, коли третину власного життя ти скнів у затхлій в’язничній камері?
Видихаю, розплющую очі. Колборн пильно за мною спостерігає.
Не знаю, — кажу я. — Я все одно вийду звідси. І не хочу наражатися на ризик знову опинитися за ґратами. Може, краще не будити лихо...
Він нервово тарабанить пальцями по столу.
— А скажи-но мені... — каже Колборн. — Чи траплялося тобі отак-от лежати в камері й витріщатися в стелю, намагаючись зрозуміти, як ти взагалі тут опинився? Ще й заснути не вдається, тому що постійно прокручуєш у голові той самий день?
— У мене так щоночі, — відповідаю без тіні іронії. — Але є одна відмінність, Джо. Для вас це був усього один день, а потім усе пішло як зазвичай. А для нас це був день, за яким потягнулися всі ті наступні дні... — я подаюся вперед, зіпершись на лікті, так що моє обличчя опиняється лише за кілька сантиметрів від його, і тепер, навіть коли я стишую голос, Колборн усе одно чує кожне моє слово. — Мабуть, воно вас живцем жере — те, що ви так і не дізналися. Так і не дізналися хто, так і не дізналися як, так і не дізналися чому. Але ж ви і
На обличчі в Колборна тепер дивний, якийсь хворобливий вираз — наче я раптом перетворився на невимовно огидне й моторошне чудовисько.
— Ти весь цей час зберігав свої таємниці, — каже він. — Від такого й збожеволіти можна. Нащо тобі це?
— Бо я так хотів.
— Що, і досі хочеш?
Серце моє важко сіпається в грудях. Так, таємниці важчі за свинець.
Відкидаюся на спинку стільця. Охоронець байдужо спостерігає за нами, наче ми — двоє незнайомців, що теревенять іноземною мовою, і наша розмова далека й неважлива. Я думаю про інших. Тих, що колись були
Вдивляюся в його відкрите спокійне обличчя, у сірі очі — тепер у павутинні зморщок, але такі ж чисті та яскраві, як завжди.
— Гаразд, — кажу я. — Я розповім. Але мусите дещо затямити.
Колборн сидить незрушно.
— Я тебе слухаю.
— По-перше, розповім я вам усе лише після того, як звідси вийду. По-друге, моя розповідь не матиме жодних наслідків ані для мене, ані для когось іншого — двічі за один і той самий злочин до відповідальності не притягують. І нарешті, це аж ніяк не спроба перепросити.
Я чекаю бодай на якусь відповідь, на кивок чи репліку, але він просто дивиться на мене, мовчазний і незрушний, як сфінкс.
— То що, Джо? — питаю я. — Згодні?
Мене обдаровують короткою зимною посмішкою.
— Мабуть, що так.
СЦЕНА ПЕРША
Час дії: вересень 1997 року, мій четвертий, випускний курс у класичній академії Деллекера.
Місце дії: Броудвотер, Іллінойс, маленьке, майже незначуще містечко. Надворі й досі тепла осінь.
Входять актори. Нас тоді було семеро — семеро юних талантів, на яких чекало неосяжне видатне майбутнє, хоча на той час ми не бачили далі, ніж розгорнуті в нас перед носом книги. Нас завжди оточували книжки, слова, поезія, усі шалені пристрасті цього світу, оправлені в шкіру й велень[5]. (Почасти все сталося саме через це.) Бібліотека Замку була просторою восьмикутною залою з книжковими полицями вздовж стін. Уся вона була захаращена розкішними старовинними меблями. Тут завжди було заколисливо тепло завдяки чималенькому каміну, в якому майже постійно палав вогонь — байдуже, яка температура була надворі.
Годинник на камінній полиці видзвонив північ, і всі ми по черзі стрепенулися — наче ожили сім статуй.
Мередіт, яка, наче кішка, скрутилася на одному кінці канапи (я сам, що той пес, розлігся на іншому), поцікавилася, граючи довгим темно-рудим локоном: