Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 33)

— Сподіваюся, його манери вже кращі ніж колись? — поцікавилась Ільза.

— Його манери відповідні до нас як до мешканців острова Принца Едварда, — зухвало відказала Емілі.

— О, гаразд, визнаю, що я ніколи не бачила, щоб він колупався в зубах на людях, — погодилась Ільза. — А знаєш, — вона кинула швидкий лукавий погляд на Тедді, який миттєво кинувся в очі Емілі, — колись я гадала, що ледве не закохана у Перрі Міллера.

— Щасливчик цей Перрі! — вигукнув Тедді з інтонацією, яку можна було б зарахувати як усмішку розуміння.

Ільза не поцілувала Емілі на прощання, та сердечно потисла їй руку подібно до Тедді. Емілі цілком серйозно дякувала цієї миті своїй щасливій зірці за те, що не пішла до Тедді, коли він свистів — якщо він свистів. Вони весело з’їхали провулком. Та коли хвильку потому Емілі увійшла на подвір’я Місячного Серпа, позаду неї почулися легкі кроки і її огорнули шовкові обійми.

— Емілі, дорогенька, бувай. Я люблю тебе не менше ніж раніше… але все так жахливо змінилося… і ми більше не можемо віднайти Острівців Зачарування. Я б воліла взагалі не приїздити цього разу… але прошу, скажи, що ти любиш мене і завжди любитимеш. Я просто не витримаю, якщо ти цього не скажеш.

— Звісно, я завжди любитиму тебе, Ільзо.

Вони цьомкнули одна одну — повільно, майже сумно — серед легких зимних солодких пахощів ночі. Після цього Ільза спустилася до провулка, де муркотів, чекаючи на неї, сяйливий Тедді — а може, муркотів і сяяв лише його автомобіль… а Емілі пішла до Місячного Серпа, де на неї чекали дві літні тітки та кузен Джиммі.

— Цікаво, чи поберуться Ільза з Тедді, — мовила тітка Лаура.

– Ільза щойно сіла, — прокоментувала тітка Елізабет.

— Бідолашна Ільза, — незбагненним тоном сказав кузен Джиммі.

Одного прекрасного пізнього осіннього листопадового дня Емілі верталася додому з чорноводської пошти, тримаючи в руках листа від Ільзи та посилку. Вона сп’яніла від вина захоплення, яке досить швидко поступалося місцем чистому щастю. Увесь той день був дивовижно, незбагненно прекрасним, сповненим стиглих сонячних променів, що лежали на прадавніх пагорбах, майже непомітним, подібним до грон винограду цвітом на деревах у далекому лісі та м’яким блакитним небом із невеличкими серпанками сірих хмаринок, схожих на скинуті вуалі. Вранці Емілі прокинулася від сну, в якому бачила Тедді — вірного друга її дитинства, яким він був колись. І після цього весь день їй не давало спокою дивне відчуття його присутності. Їй видавалося, буцім вона чує звуки його кроків неподалік від себе або що може натрапити на нього, коли обійде бахрому гілок ялини, що росте на закруті червонястої дороги. Або зараз вона спуститься до сонячного видолинка, де росте густа золотава папороть, і знайде його, усміхненого до неї, і між ними все буде без змін, будуть забуті роки заслання й самотності. Насправді вона дуже довго майже не згадувала його. Мала влітку та восени багато роботи: саме працювала над новим твором, та й листи від Ільзи були сповнені відчаю, тож треба було її втішати. Звідки ж тоді це несподіване і нелогічне відчуття його присутності? Отримавши товстого листа від Ільзи, вона була впевнена, що всередині були також і новини про Тедді.

Але захват у неї викликала невеличка посилка. На ній був штамп видавництва Ворхам, й Емілі заздалегідь знала, що всередині. Її книга — її «Трояндова мораль».

Вона поспішала додому перехресною дорогою — старою доріжкою, якою прямували кудись бродяги, квапилися до своїх дам закохані, бавилися діти, верталися додому втомлені чоловіки. Ця дорога наприкінці приводила до пасовища неподалік від Чорноводдя та Вчорашньої Стежки. Десь посеред сірих хвиль усамітненості Вчорашньої Стежки Емілі вмостилась у ніші поміж брунатної папороті й відкрила свою посилку.

Всередині лежала її книга. Її книга, щойно з типографії. Це була чудова, захоплива, горда мить. Невже вершина альпійської стежини? Емілі здійняла свої сяйливі очі на глибоке синє листопадове небо й побачила інші вершини далі й далі, які вигравали одна поперед одною на тлі бразолійних хмар, освітлені сонячними променями. Коли досягаєш висоти́, якої прагнув, з неї завжди краще видно інші висо́ти. І насправді неможливо дістатися найвищої верхівки. Але яка ж це розкішна мить — коли сягаєш плато й бачиш з нього сотні інших піків! Такий підсумок довгих років прагнень, зусиль, розчарувань і смутку.

Але ж і шкода її так і не народженого «Торговця мріями»!

Захват мешканців Місячного Серпа того дня ледь не перевершив власних почуттів Емілі. Кузен Джиммі щиро поділився своїм наміром якнайшвидше закінчити орати поле на пагорбі, щоб надалі сидіти вдома і розглядати книгу. Тітка Лаура як завжди плакала. А тітка Елізабет з незвичним виглядом зауважувала побудованим тоном, що це схоже на справжню книгу. Вочевидь, тітка Елізабет сподівалася паперової палітурки. Однак того дня вона припустилася декількох зовсім смішних помилок, шиючи свою клаптикову ковдру, і жодного разу не спитала Джиммі, чому він не оре. А коли трохи пізніше у двері постукали якісь відвідувачі, «Трояндова мораль» загадковим чином з’явилась у вітальні, хоча, коли тітка Елізабет побачила автомобіль, що заїжджав на їхнє подвір’я, книга була ще на письмовому столі в кімнаті Емілі. Тітка Елізабет і словом не згадала про радісну подію, гості також не помітили книгу. Та коли вони пішли, тітка Елізабет нищівно мовила, що Джон Ангус був нечуйним як ніколи і що вона на місці кузини Маргарет не вдягла б одяг, призначений для жінки, на двадцять років молодшої за неї.

— Стара вівця, що намагається бути подібною до ягняти, — презирливо кинула тітка Елізабет.

Якби вони повелися по відношенню до «Трояндової моралі» так, як від них очікували, тітка Елізабет либонь сказала б, що Джон Ангус завжди був добрим і веселим чоловіком, а кузина Маргарет прекрасно про себе дбає.

Емілі була, звісно, не в такому захваті, щоб забути про лист від Ільзи, та хотіла трохи зачекати, щоб емоції вщухли перед його прочитанням. Вже були сутінки, коли вона увійшла до своєї кімнати й сіла у плямі світла. Вітер змінився на заході сонця, й вечір був зимним і гострим. На засохлий негарний сад і на весь світ зненацька впало, вибілюючи їх, те, що кузен Джиммі називав «яликом снігу». Але темна хмара вже відійшла, і небо на білими пагорбами й темними ялицями було тепер чистим і жовтуватим від останніх сонячних променів. Щойно Емілі розпечатала конверт, їй в обличчя вибухнули незвичні пахощі парфумів, якими завжди користувалась Ільза. Емілі вони не подобалися через щось для неї самої незбагненне. Хоча її уподобання відрізнялися від Ільзиних не лише коли йшлося про парфуми. Ільзі подобалися провокаційні, екзотичні, здебільшого східні аромати. Емілі ж до самої смерті не зможе вловити котрийсь із тих запахів і не здригнутися.

«Я рівно тисячу разів збиралася тобі написати, — повідомляла Ільза, — та коли крутишся як білка в колесі, то не маєш жодної можливості зробити те, чого насправді хочеш. Усі ці місяці я все кудись квапилася, врешті-решт почала почуватися котом, який лише на один стрибок випереджає собаку, що женеться за ним. Якщо я спинюся, щоб відхекатись, він мене наздожене.

Але цієї ночі мені хочеться просто вити. Я мушу щось тобі розповісти. А сьогодні саме прийшов твій лист. Тож я відпишу вночі, і нехай пес жере мене, якщо він цього забажає.

Я рада, що в тебе все гаразд і ти в доброму гуморі. Бувають хвилини, коли я тобі люто заздрю, Емілі. Заздрю тиші і спокою твого Місячного Серпа, твоєму дозвіллю… твоєму зануренню в роботу і задоволенню з неї… навіть твоїй самотності в досягненні мети. „Коли твої очі самотні, то весь ти сповнений світла“. Я не пам’ятаю, де це було — в Біблії чи у Шекспіра, та головне, що це істина. Пам’ятаю, колись ти казала, що заздриш моїй можливості подорожувати. Моя дорогенька Емілі, біганина прожогом з одного місця в інше — це не подорож. Якби б ти була як твоя дурненька Ільза й так само ганялася за всілякими проектами й задоволенням своїх амбіцій, ти не була б такою щасливою як ти є. Ти завжди нагадуєш мені — й завжди нагадувала, навіть у нашому компанійському дитинстві — рядок з чийогось вірша: „Її душа була немов живою зіркою у далечі“.

Що ж, коли справді чогось дуже хочеш, то тебе не задовольнить гонитва за тим, що могло бстати гідною заміною об’єкту твоїх бажань. Знаю, ти завжди мене вважала дурною віслючкою через мої почуття до Перрі Міллера. І я знала, що ти так ніколи повністю мене і не зрозумієш. Ти просто не змогла б зрозуміти. Ти ж ніколи по-справжньому ні за кого не переймалася, хіба ні, Емілі? Тож, ти вважала мене дурепою. Наважуся визнати, що нею я й була. Але в подальшому я маю намір порозумнішати. Я виходжу заміж за Тедді Кента.

В принципі, це все».

Емілі на мить відклала листа — а може, впустила. Вона не відчувала ні болю, ані подиву — цих відчуттів немає, коли твоє серце прошиває куля. Їй здавалося, що вона завжди знала, що це станеться — завжди. Принаймні, після вечорниць у пані Чідлоу. А тепер, коли все насправді сталося, їй видавалося, що вона страждала від страху смерті, і от нарешті їй милосердно дозволили вмерти. У затуманеному, ледве видному свічаді навпроти вона побачила власне обличчя. Хіба раніше Емілі-у-Свічаді була такою? Але кімната лишалася тією самою. Її незмінність здавалася вже неприйнятною. За декілька секунд — чи років — Емілі підняла листа і змусила себе читати далі.