Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 25)

Я, як дурепа, думаю про Розчаровану Оселю, яка стоїть на пагорбі, оточена ревом бурі. Якимось чином ці думки змогли завдати мені найсильнішого болю. Іншими ночами мені здебільшого зле через те, що я й гадки не маю, де цієї зими буде Дін, або через те, що Тедді не написав до мене жодного рядка, або ж просто через абсолютну самотність, яка ламає броню моєї витримки. У подібні хвилини я повертаюся до свого старого щоденника, який дарує мені певну полегкість. Це ніби поговорити про свій стан із вірним другом.

30 листопада 19…

Зараз маю у вазонах дві хризантеми і троянду. У троянді немов поєднані пісня, мрія і чар. Хризантеми теж дуже гарні, однак їх і троянду ліпше тримати подалі одне від одного. Це красиві яскраві квіти — рожеві із жовтим, такі веселі і, схоже, цілком задоволені собою. Однак якщо поставити коло них троянду, то раптова зміна приголомшить. Тоді хризантеми видаватимуться вульгарними й неохайними дівками, що працюють у кухні і випадково з’явилися побіля статечної причепуреної королеви. Бідолашні хризантеми не винні в тому, що вони не народилися трояндами. Тому, дбаючи про них, я поставила їх до окремого вазону і тепер насолоджуюся ними.

Сьогодні я написала гарне оповідання. Мені здається, навіть пан Карпентер залишився б ним задоволений. Я була щаслива, пишучи його. Однак коли я закінчила й повернулася з небес на землю…

Що ж, я не збираюся буркотіти. Принаймні, життя знову стало життєвим. А воно таким не було протягом усієї осені. Знаю, тітка Лаура увесь цей час вважала, що в мене починаються сухоти. А я — ні. Це було б занадто по-вікторіанськи. Я лише усвідомила деякі речі й опанувала їх, і відтепер я розважлива вільна жінка. Незважаючи на те, що я досі відчуваю в роті гіркий присмак дурощів.

О, мені справді ліпшає. Я знову повертаюся до життя, а тітка Елізабет вечорами читає мої оповідання тітці Лаурі та кузенові Джиммі. Відтепер я досить весело проводжу кожен сьогоднішній день. Хоч і досі не можу зазирнути у завтрашній.

15 січня 19…

Сьогодні я вибралася на прогулянку на снігоступах при світлі місяця. У повітрі літав чудовий морозець, а сама ніч була такою вишуканою: в ній була зимна зоряна світла лірика. Деякі ночі схожі на мед, інші — на вино, а бувають іще подібні до полину. Сьогоднішня саме з тих, які схожі на вино. Біле вино, чисте й ігристе казкове вариво, яке одразу б’є в голову, щойно його скуштуєш. Зараз я відчуваю трепет надії, очікування та перемоги над тими силами, які ще лиш минулої ночі мучили мене о третій годині.

Щойно я підійшла до свого вікна і визирнула з нього. Сад увесь білий і досі залитий місячним сяйвом. Він видається ебонітовим від тіней і сріблястим від морозного снігу. У ньому витонченим візерунком сплелося голе гілля дерев, які здаються вбитими горем. Але так лише здається. Уся кров і життєва сила зібрана зараз у їхніх серцях, а згодом вона захвилюється, сягне гілок і дерева вберуться в шати з зелених молодих листочків та рожевих суцвіть. А трохи згодом, котрогось ранку підіймуть свої труби й Золоті дерева.

А там, далеко за нашим садом лежать білі й самотні у місячному сяйві поля. Самотні? Я не хотіла писати це слово. Воно саме вирвалося. Я не самотня: у мене є моя робота, мої книги і очікування весни. І я знаю, що це просте і спокійне захоплення в десятки разів краще і щасливіше за те гарячкове життя, яке я мала минулого літа.

Я вірила в це, доки не записала. А тепер більше не вірю. Це неправда. Це застій!!!

О, я… я таки самотня. Це самотність від думок, якими нема з ким поділитися. Який сенс заперечувати це? Коли я тільки-но зайшла з прогулянки, я була переможницею, однак тепер мій штандарт знов упущений у придорожню пилюку.

20 лютого 19…

Певно, щось трапилося з кислою сутністю лютого. Цьогоріч це грізний місяць. Погода протягом кількох минулих тижнів мала Мурреївський норов.

Похмура завірюха і бурхливий вітер женуть змучених привидів ген за пагорби. Я знаю, що десь там, за деревами, Чорноводдя перетворилося на щось сумне і чорне посеред білої пустки. Але велична темна сніжна ніч за вікном робить мою затишну кімнатку, в якій потріскує вогник, іще затишнішою, а я почуваюся більш задоволеною своїм життям, аніж тієї прекрасної січневої ночі. Ця ніч не така… образлива.

Сьогодні у ґласфордському журналі побачила оповідання, яке проілюстрував Тедді. У зображенні головної героїні я побачила власне обличчя, яке дивилося на мене з моїм власним виразом. Це завжди змушує у мені прокинутись якесь дивне відчуття. А сьогодні це мене розсердило. Моє обличчя не може щось для нього значити, якщо нічого не значу я.

Щоправда, колись я вирізала його малюнок з колонки «Хто є хто», вставила його в рамку і встановила на своєму письмовому столі. У мене ж не було жодного малюнка Тедді. А цієї ночі я дістала його з рамки, поклала на вугілля в комині та дивилась як він тліє. За мить до того як вогонь з’їв малюнок, мені здалося, що папірцем пройшов ледь помітний трем, і переді мною з’явився Тедді. Він насмішкувато, глузливо підморгнув, немов сказав: «Ти думаєш, що забула, але якби справді забула, то не спалила б мене. Ти належиш мені і завжди належатимеш, та ти мені не потрібна».

Немов добрі чаклунки раптово оточили мене і навіяли мені бажання, щоб Тедді Кент прийшов до гайка Високого Джона і свистів знову і знову. А я не зроблю до нього жодного кроку.

Я не витримую. Я мушу викинути його зі свого життя.

Розділ 17

Залицяльники Емілі

Того літа Мурреї мали серйозні клопоти, адже надходив двадцять другий день народження Емілі. Ні Тедді, ані Ільза не приїхали на канікули. Ільза помандрувала на Захід, а Тедді подався вглиб Півночі на святкування якогось договору з індіанцями, щоб зробити багато ілюстрацій до серії оповідань. Однак Емілі й без того мала стількох залицяльників, що в Чорноводді не знали, про кого й почати пліткувати, як сороканіжка, що заплуталася, згадуючи, з якої ноги вона розпочинає йти. Тож, ціла юрба залицяльників і жодного схваленого родичами.

Серед них був моторний красень Джек Беністер, місцевий донжуан, «колоритний негідник», як охрестив його лікар Барнлі. Звісно, Джек відкидав будь-який тягар моральності. Однак хтозна, який вплив на темпераментну Емілі матимуть його гарна зовнішність і красномовство. Це питання висіло в повітрі протягом трьох тижнів і зрештою призвело до того, що Емілі таки щось до нього відчула.

— Емілі не повинна з ним навіть говорити, — обурено заявив дядько Олівер. — Кажуть, він веде щоденник, у який занотовує всі свої освідчення і відповідь кожної дівчини.

— Не турбуйтесь, він нізащо не занотує те, що відповіла йому я, — мовила Емілі, коли тітка Лаура стривожено глянула на неї.

Іншою проблемою був Гарольд Конвей. Це був чоловік зі Шрусбері приблизно тридцяти років, який видавався поетом, що відійшов від справ. Він мав копу хвилястого темно-каштанового волосся та неймовірні карі очі. Він «все життя грав на скрипці».

Емілі ходила на його концерти, й тітоньки з Місячного Серпа пережили не одну безсонну ніч. Однак коли замість цього Чорноводдям розповсюдився стиль ведення розмови Рода Данбера, стало ще гірше. У питанні релігії Данбери були «ніким». Якщо точніше, то мати Рода була пресвітеріанкою, але його батько був методистом, брат — баптистом, а одна сестра взагалі християнським вченим. Інша ж сестра була теософісткою, що було гірше за віросповідання всіх інших його родичів, разом узятих. Просто у Чорноводді ніхто й гадки не мав, що ото таке той теософізм. Серед усієї цієї мішанини вже неважливим був сам Род. А особливо для правовірної небоги, що жила у Місячному Серпі.

— Його двоюрідний дід був релігійним фанатиком, — похмуро повідомив дядько Воллес. — Він прикував самого себе до ліжка на шістнадцять років. Що не так із цим дівчам? Вона дурепа чи демонеса?

Зараз Данбери вже вважалися пристойною родиною. Однак, як казав Ларрі Дікс — один із «нотаріусів Діксів із Попового Ставу» — невже може бути гарною людиною той, чий батько колись випасав корів на цвинтарі, а дядько, як підозрюють, кинув у сусіда мертвим котом? Для переконливості було додано, що сам Ларрі працює стоматологом і є абсолютно серйозним і щирим леґенем, якого ніхто і ні в чому не міг звинуватити, за винятком приналежності до Діксів. Тим не менш, тітка Елізабет відчула значну полегкість, коли Емілі йому відмовила.

— Яка самовпевненість, — протягла тітка Лаура, маючи на увазі прагнення Дікса поєднатися з Мурреївною.

— Я дала йому гарбуза не через його самовпевненість, — відказала Емілі, — а через його уявлення про любов. Він зробив дещо жахливе, вважаючи це шляхетним.

— Сподіваюся, ти відмовила йому не через те, що його освідченню бракувало романтики, — презирливо зауважила тітка Елізабет.

— Ні. Гадаю, справжньою причиною було те, що я відчула, що він з тих чоловіків, які на Різдво дарують своїм жінкам пилососи, — зізналась Емілі.

— Вона нічого не сприймає всерйоз, — з відчаєм мовила тітка Елізабет.

— А я вважаю, що її зачарували, — відповів дядько Воллес.

— В неї за все літо не було жодного гідного залицяльника. Вона настільки темпераментна, що все прийнятне парубоцтво її просто боїться.

— У всьому, що стосується флірту, вона має жахливу репутацію, — скорботним тоном повідомила тітка Рут. — Не дивно, що нема жодного гідного парубка, який коли-небудь забажав би мати з нею бодай якісь стосунки.