Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 24)

Тієї гіркої миті, коли в неї розплющились очі, Емілі вступила у сяйливе коло. Її серце всього за мить билось так життєрадісно, а тепер здавалося холодним і мертвим. Незважаючи на світло і сміх, холодна темна ніч наступала на неї. Зненацька все в цьому житті видалось їй потворним. Для неї вечеря, що передувала танцям, складалася з гіркого полину, і після вона не пам’ятала жодного слова, сказаного їй Ґасом Ренкіном. Вона більше жодного разу не глянула на Тедді, який нібито жваво щебетав про щось із Ільзою, а сама протягом усієї вечері була холодною і мовчазною. Ґас Ренкін розповів уже всі свої улюблені історії, але, подібно до блаженної королеви Вікторії, Емілі залишалася серйозною. Пані Чідлоу була сердита й уже каялася, що прислала свого візка по таку темпераментну гостю — імовірно, роздратовану через те, що змушена була сидіти поряд з Ґасом Ренкіном, якому останньої миті віддали місце Перрі Міллера. Та й дивилася вона на всіх як обурена герцогиня. Однак треба бути з нею чемною, а якщо не будеш, то вона вставить тебе до своєї книги. Згадати лиш, який вона написала про нас відгук! Насправді ж сердешна Емілі дякувала богам за те, що її місце було коло Ґаса Ренкіна, який говорив сам і ніколи ні від кого не чекав і не хотів відповідей.

Танці стали для Емілі жахливим випробуванням. Вона почувалася привидом, який рухався поміж гуляк, що їх вона раптово за якісь декілька хвилин переросла. Одного разу вона танцювала з Тедді, і він зрозумів, що тримає у своїх руках лише її струнке тіло у сріблясто-зеленому мереживі, тоді як душа її зачинилась у якійсь неприступній цитаделі, то більше він її до танцю не запрошував. Подеколи він танцював із Ільзою, проте частіше усамітнювався з нею в саду. Його прихильність згодом було помічено і прокоментовано. Мілісент Чідлоу поцікавилася в Емілі, чи правдиві чутки про стосунки Ільзи Барнлі та Фредерика Кента.

— Йому від неї завжди зносило дах, правда? — не вгавала Мілісент.

Емілі холодно і зухвало відповіла, що теж так гадає. Невже Мілісент придивлялася до неї, щоб побачити, чи не здригнеться вона?

Авжеж, він зустрічався з Ільзою. Що тут може бути незрозумілого? Ільза ж така вродлива. Які шанси мав її власний темно-сріблястий місячний чар проти цієї краси золота і слонової кістки? Тедді любив її як стару добру подругу і товаришку. І все. Вона знову пошилась у дурні. Вона увесь час обманює себе. Того ранку біля Чорноводдя вона майже дозволила йому побачити… а може, він і побачив… ця думка була нестерпною. Чи по мудрішає вона коли-небудь? О так, вона по мудрішала цієї ночі. Більше жодних глупств. Якою ж мудрою, гордою і неприступною вона відтепер має стати.

Чи не було в її діях жалюгідності і безглуздості, як у старому прислів’ї про того, хто й на молоко дмухає?

І як вона взагалі собі думала пережити решту ночі?

Розділ 15

Послання без жодного рядка

Емілі саме верталася додому з нескінченних тижневих відвідин дядька Олівера, син якого в цей тиждень одружувався. Минаючи поштове відділення, вона почула, що Тедді Кент поїхав.

— Поїхав годину тому, — повідомила їй пані Кросбі. — Дістав телеграфом пропозицію стати заступником голови Монреальського коледжу мистецтв і одразу ж поїхав. Хіба це не чудово? Хіба ж він не досяг висот? Це справді так прекрасно. Чорноводдя має пишатися ним, правда ж? Хіба не шкода, що його мати така самотня після всього, що зробила для нього?

На щастя, пані Кросбі ніколи не чекала ні від кого відповідей. Емілі знала, що блідне, слухаючи її, і ненавиділа себе за це. Вона схопила свої листи й поквапилася полишити пошту. Дорогою додому вона зустріла декількох знайомих і навіть не помітила цього. Як наслідок, її репутація пихатої панянки небезпечно зросла. Однак коли вона зайшла до Місячного Серпа, тітка Лаура простягнула їй листа.

— Це тобі залишив Тедді. Він заходив учора ввечері попрощатися.

Гордість панни Стар стрімко зіщулилась, і натомість вона вибухнула істеричним плачем. Мурреївна в істериці! Ніхто раніше про таке й не чув — не почують і зараз. Емілі стиснула зуби, мовчки взяла листа й пішла до своєї кімнати. Крига, що скувала її серце, швидко почала танути. О, чому ж вона була з Тедді такою холодною й неприступною увесь тиждень після вечорниць у пані Чідлоу? Але ж вона навіть і не думала, що він поїде так швидко. А тепер…

Вона розпечатала конверт. Всередині не було нічого, крім вирізки з Шарлоттетаунської газети, якої в Місячному Серпі не отримували. Там було надруковано сміховинну поезійку Перрі, з якої вони з Тедді після прочитання довго кпили. Ільза була тоді на нього надто зла, щоб сміятися. Тедді після цього пообіцяв Емілі дістати для неї копію цього віршика.

Що ж, він дотримав обіцянки.

Вона сиділа коло вікна, спрямувавши невидющий погляд у м’яку чорну оксамитову ніч, у якій скупчилися схожі на гоблінів дерева, що їх зусібіч штурхав вітер. Цієї миті до кімнати зайшла Ільза, яка також щойно повернулася з Шарлоттетауна.

— Тож, Тедді поїхав. Дивлюся, ти теж одержала від нього листа.

Теж!

— Так, — відказала Емілі, розмірковуючи над отим «теж». Зрештою відчайдушно вирішила, що її не обходить, чи писав Тедді листи комусь, окрім неї.

— Він сильно шкодує, що змушений був поїхати так раптово, але він мав швидко ухвалити рішення і не зміг відмовитись. Тедді не прив’язується надто сильно до жодного місця, яким би принадним воно не було. А стати заступником голови коледжу у його віці — це похвально. Хоча я й сама вже незабаром поїду. Це були неймовірні канікули, тільки… Ходімо завтра ввечері на танці в Гусячому Ставі, Емілі?

Емілі похитала головою. Який сенс іти на танці тепер, коли Тедді поїхав?

— Знаєш, — задумливо проказала Ільза, — мені здається, незважаючи на наші веселощі, це літо було радше невдалим. Ми гадали, що зможемо знову стати дітьми, але не змогли. Ми лише намагалися.

Намагалися? О, десь у серці від тих намагань уже аж боліло. А цей пекучий сором, а нестерпне німе страждання… Тедді навіть не вважав за потрібне написати їй бодай рядок, хоча б коротко попрощатися. Вона знала, знала ще від вечорниць пані Чідлоу, що він не кохає її. Однак їхню дружбу також щось зруйнувало. Навіть її дружня любов для нього більше нічого не важила. Це літо було для нього лиш антрактом. А зараз він вертався до свого життя і до того, що було для нього важливим. І ще він написав Ільзі. Намагання? О, гаразд, вона намагатиметься, але робитиме це задля помсти. Траплялися хвилини, коли Мурреївська гордість ставала для Емілі цінною якістю.

— Як на мене, це літо таке ж гарне як і всі попередні, — недбало кинула вона. — Я просто мушу знову взятися до роботи. Минулі два місяці я ганебно знехтувала своїм письменництвом.

— Зрештою, це єдине, що тебе турбує, правда ж? — поцікавилась Ільза. — Я люблю свою роботу, але вона не оволодіває мною так, як тобою оволодіває твоя. На якусь мить я відмовилася від неї заради… хоча всі ми зробили те саме. Але, Емілі, це справді так добре — дбати лише про щось одне?

— Значно краще, ніж дбати про багато речей водночас.

— Мені теж так здається. Що ж, ти таки досягнеш успіху, якщо й надалі приноситимеш усе в жертву своїй богині. У цьому й різниця між нами. Я зліплена зі слабшого тіста. Деяких речей я б не змогла принести в жертву. Я не буду. І, як каже старий Келлі, «якщо я не можу досягти того, чого я хочу, що ж, я хотітиму того, чого можу досягти». Може, в його словах справді є здоровий глузд?

Емілі, жадаючи мати вміння надурити саму себе так само як інших людей, відійшла від вікна й поцілувала Ільзу в лоба.

— Ми більше не діти й не можемо повернутись у дитинство, Ільзо. Ми тепер жінки і мусимо якнайкраще грати свою нову роль. Я вважаю, ти будеш щасливою. Я бажаю тобі бути щасливою.

Ільза стисла руку Емілі.

— До біса здоровий глузд! — жартівливо вигукнула вона.

Якби б вона не була в Місячному Серпі, то сказала б либонь щось іще більш несподіване.

Розділ 16

Самотність і роздуми

17 листопада 19…

Є два прикметники, що їх усі завжди поєднують із листопадовим днем: «смутний» і «похмурий». Ці два слова були поєднані між собою ще на самому світанку мови, і зараз я теж не збираюся їх розлучати. Тож, сьогоднішній день був смутним і похмурим — ззовні та зсередини, фізично і духовно.

Вчорашній день був не таким поганим. В небі світило тепле осіннє сонечко, а величезна купа гарбузів кузена Джиммі стала чарівним осередком кольору, який контрастував зі старими сірими коморами, у той час як долина, що нею тече струмочок, цілком гармонувала з позбавленими листя золотими ялинками. Вдень я блукала неймовірно чарівливим листопадовим гаєм, все ще гнана вперед цією красою, а увечері спостерігала за останніми променями сонця: воно саме вже зайшло, але його проміння ще гуляло землею. Вечір був м’яким і немов загорнутим у величезну задумливу сіру незворушність полів і пагорбів — незворушність, пронизану багатьма боязкими прекрасними звуками, які я чула, наслухаючи душею, так само як багато інших звуків чую вухами. Трохи пізніше на небо поважно виступила процесія зірок, які повідали мені чарівні історії.

Але сьогодні було похмуро. А в сутінках мене ще й покинуло натхнення. Я писала весь день, а ввечері більше не змогла. Я зачинилась у своїй кімнаті й міряла її кроками, подібно до ув’язненої в клітці звірини. «Ось опівночі пробив замковий дзиґар»[26], однак про сон годі й думати. Я не можу спати. Дощ, який б’є у вікна, надто гнітючий, а шум вітру подібний до марширування цілої армії духів. Усі крихітні примарні радості минулого переслідують мене, як і примарні страхи майбутнього.