Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 2)

— Будуть ще інші веселки, — мовила собі.

Після цього Емілі стала мисливицею за веселками.

Плин життя в Місячному Серпі змінився, й Емілі мусила з цим змиритися. Настали дні незмінної самотності. Ільза Барнлі, люба серцю шибайголова, з якою Емілі пов’язували сім років вірної дружби, поїхала до Школи літераторів і декламаторів у Монреалі. Прощаючись, дівчата пролили море сліз і дали одна одній обітницю ніколи не зустрічатися знову на тому самому місці: адже, коли навіть найближчі друзі зустрічаються після розлуки, їхні стосунки завжди стають помітно прохолоднішими, може навіть саме через цю близькість. Після свого повернення ніхто ніколи не зустрічає людей чи певне місце цілком таким самим, яке воно було раніше. Це природно, й цього не уникнути. Людська природа полягає у просуванні вперед або ж у русі назад, але ніхто й ніколи не стоїть на місці. Втім, незважаючи на всю нашу філософію, хто з нас не відчує гіркого розчарування, коли усвідомить, що його друг ніколи не буде таким як раніше, навіть якщо зміни відбулись у кращий бік? Емілі, якій неймовірно тонка інтуїція заміняла досвід, відчувала це, на відміну від Ільзи, як відчувала й те, що в ці хвилини фактично назавжди прощалася з Ільзою, яку вона знала у Місячному Серпі та у Шрусбері.

Поїхав також і Перрі Міллер — наймит у Місячному Серпі, а трохи згодом — медаліст Шрусбері, відкинутий, але не зовсім безнадійний залицяльник Емілі та об’єкт постійних Ільзиних кпинів. Перрі, зі своїми амбіціями у правовій сфері, подався вивчати юриспруденцію в одному з офісів Шарлоттетауна. Для Перрі не існувало початку веселки та міфічного горщика з золотом, захованого під ним. Він знав, чого хоче від життя, і він досягав своїх цілей. Довколишні вже переконувались у його цілеспрямованості й у тому, що він досягне того, чого хоче. Як би то не було, а затока між офісом правника пана Ейбла та Верховним судом Канади була не вужчою за затоку між тим самим офісом і притулком для босоногих сиріт Пічного містечка коло гавані.

Значно більше романтизму мисливця за веселками було в особі Тедді Кента. Він також їхав з Чорноводдя. Мав навчатись у Школі дизайну в Монреалі. Тедді були добре відомі радість і сподівання, страждання й відчай, що їх відчувають шукачі веселок.

— Навіть якщо ми ніколи не знайдемо її, — мовив до Емілі, коли вони затрималися під ліловим небом довгих загадкових північних сутінків у саду Місячного Серпа останнього вечора перед його від’їздом, — у пошуку веселки все одно є щось краще, ніж якби її все-таки знайшли.

— Але ми знайдемо її, — відказала Емілі, підводячи очі до зірки, що сяяла над верхівкою однієї з Трьох Принцес. Щось хвилює її, коли Тедді каже оте своє «ми». Емілі завжди була з собою чесною і ніколи не закривала очі на те, що Тедді Кент важить для неї більше, ніж будь-хто інший в цілому світі. І її нескінченно мучило питання: що вона значить для нього? Багато чи ні? Або й нічого?

Емілі була без капелюшка і вплела у волосся подібний до зірочки пучечок жовтих хризантем. Вона подбала також про своє вбрання і прикріпила до своєї шовкової сукні первоцвіт. Вона відзначила, що має дуже гарний вигляд, однак яка з того користь, якщо Тедді не помітить цього? «Він завжди сприймав мене як належне», — трохи обурено подумала вона. Дін Пріст зауважив би її привабливість і відповів би на це якимось витонченим компліментом.

— Хтозна, — відказав Тедді, похмуро дивлячись на топазоокого кота Емілі, Даффі, який вочевидь уявляв себе диким тигром у заростях спіреї. — Хтозна. Зараз, коли я їду, я почуваюся гідним художником. Пізніше почуватимусь так, ніби ніколи не зможу створити нічого цікавого. Чого вартує одне лиш уміння малювати? Особливо коли лежиш без сну о третій годині ночі.

— О, мені знайомі ці відчуття, — погодилась Емілі. — Минулої ночі я декілька годин міркувала над оповіданням і дійшла висновку, що зовсім не вмію писати, і не було сенсу навіть намагатися. Я просто не можу створити нічого, вартого уваги. На цій сумній ноті я пішла спати, а перед сном залила свою подушку слізьми. Прокинулась о третій і зрозуміла, що навіть не можу плакати: сльози здавалися такими ж безглуздими як сміх та амбіції. Мені так бракувало надії і віри в себе!.. А на світанку я прокинулась, і мене надихнули холод і сірість. Я почала нове оповідання. Не дозволяй третій годині ночі бентежити собі душу.

— На жаль, щоночі є третя година, — відповів Тедді. — Тієї години Бога не існує, і я щоразу переконуюсь, що як бажаєш чогось занадто сильно, то ніколи не досягнеш цього. І є дві речі, яких я жадаю нестримно. Перша — звісно, стати великим митцем. Я ніколи не вважав себе боягузом, Емілі, але зараз мені лячно. Якщо тільки я не досягну успіху… якщо не досягну успіху, всі насміхатимуться з мене! Мама скаже, що вона знала, що так буде. Ти ж знаєш, вона божеволіє на саму думку, що я їду. Поїхати і зазнати невдачі… це буде навіть гірше, ніж не поїхати.

— Не буде, — палко заперечила Емілі, у глибині душі замислюючись, що ж було другою річчю, якої Тедді жадав так нестримно. — Ти маєш побороти свій страх. Тато казав, що мене не лякало в ніч його смерті ніщо з того, чого я боялась раніше. І хіба Емерсон[4] не казав «Завжди роби те, чого боїшся»?

— Б’юся об заклад, що Емерсон сказав це, коли все, чого він боявся, залишилося позаду. Легко бути сміливим, знімаючи обладунки.

— Знай, що я вірю в тебе, Тедді, — м’яко сказала Емілі.

— Знаю, що віриш. Ти і пан Карпентер. Ви єдині, хто вірить у мене. Навіть Ільза переконана, що Перрі в майбутньому матиме більше шансів приносити додому хліб і до хліба.

— Але ти не їдеш за хлібом. Ти їдеш за золотом під іншим кінцем веселки.

– І якщо я не зможу його знайти, то розчарую тебе. Це гірше за все.

— Ти зможеш. Поглянь на ту зірку, Тедді — он на ту, просто над наймолодшою з Принцес. Це Вега з сузір’я Ліри. Завжди любила її. Серед усіх зірок вона найдорожча для мене. Пам’ятаєш, як багато років ми з тобою і з Ільзою сиділи в саду вечорами, коли кузен Джиммі варив свиням картоплю? Ти тоді розповідав нам про ту зірку і про те, як жив на ній перед приходом у наш світ. На тій зірці ніколи не було третьої години ночі.

— Якими щасливими й безтурботними малими шибениками ми були в ті часи… — мовив Тедді голосом мудрого літнього чоловіка з купою клопотів, який згадує власну юнацьку безвідповідальність.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, — раптово сказала Емілі, — що, де б ти не був, дивлячись на цю зірку, згадуватимеш, що я вірю в тебе. Сильно і щиро.

— Пообіцяєш ти мені, що, дивлячись на цю зірку, думатимеш про мене? — спитав Тедді. — Або ліпше нехай кожне з нас пообіцяє, що, дивлячись на цю зірку, буде думати про іншого — завжди. Де б не був і протягом усього життя.

— Обіцяю, — захоплено мовила Емілі. Обожнювала, коли Тедді дивився на неї так, як тієї миті.

Романтична угода. Що все це означає? Емілі не знала. Вона знала лишень, що Тедді їхав з Чорноводдя, і життя без нього здавалося їй несподівано порожнім і холодним. Вітер з затоки, який дмухнув між деревами у гайку Високого Джона, був дуже сумним: літо полишало Чорноводдя, а на зміну йому надходила осінь. А горщик із золотом під кінцем веселки чомусь виявився далі, ніж здавалося.

Нащо вона почала розмову про ту зірку? Чому ялицеві пахощі в сутінках та останні відблиски променів на заході сонця восени змушують людей говорити абсурдні речі?

Розділ 2

Редакції та люди

18 листопада 19…

Сьогодні надійшов грудневий номер Травневого Гаю з моїм віршем «Летюче золото». Вважаю, цю подію таки слід занотувати у щоденнику, бо редактор виділив для мого вірша цілу окрему сторінку і навіть розмістив на ній ілюстрації до нього… Мій вірш уперше удостоєний такої честі. Хоча у глибині душі я вважаю його нікчемним. Коли я прочитала його панові Карпентеру й попросила сказати, що він про це думає, він лише чмихнув у відповідь. Пан Карпентер ніколи не хвалить того, що має в собі хоч краплинку недосконалості. Водночас він уміє красномовно мовчати. Але на перший погляд мій вірш здавався глибоким, і читач, який не надто любить розмірковувати, ніби щось таке у цьому є… І маю подякувати редакторові, який вирішив його проілюструвати: він не вдарив по моєму марнославству.

Але насправді ця ілюстрація мене не зачепила. Художник не вловив повністю того, що я вклала у вірш. Тедді впорався би краще… Тедді вправляється у своїх вміннях у Школі дизайну. А Вега все так само яскраво сяє щоночі. Цікаво, чи думає він про мене, коли бачить її? Цікаво, чи він взагалі її бачить… Мабуть, електричне освітлення на вулицях Монреалю затьмарює її. Певно, він часто бачиться з Ільзою. Жах як добре, що вони знають одне одного у тому величезному місті незнайомців.

26 листопада 19…

Сьогоднішній листопадовий вечір чарівний — м’який як літній і затишний як осінній. І весь вечір я сиділа у висхлому озерці і читала. Тітка Елізабет переконана, буцімто це найжахливіше місце, в якому тільки можна сидіти, й каже тітці Лаурі, що її лякає мій хворобливий потяг до того озерця. Особисто я не бачу в цьому анічогісінько хворобливого. Це казкова місцинка, чарівливі дикі пахощі якої вітри-блукальці розносять по всьому Чорноводдю. Там так тихо і спокійно, серед старих надгробків — невеликих зелених пагорбків з крихітним листям папороті, вигравіюваним на них. Під цими надгробками спочивають чоловіки та жінки, які жили в домі, в якому тепер живу я. Вони також у свій час перемагали та зазнавали поразок, але зараз і їхні перемоги, і поразки — все забуте й неважливе. Тут я ніколи не почуваюся дуже захопленою чи дуже засмученою. Тут усі речі позбавлені того, що здатне ятрити душу. Я люблю ті старезні піщаникові плити, особливо плиту на надгробку Мері Муррей з її славнозвісним «Я тут залишусь». У цей вислів, вигравіюваний на надгробку, її чоловік вклав усю гіркоту отрути, що її приховував за життя. Його могила розташована поряд з її, і я переконана, що вони давно пробачили одне одному. І напевно вони часом приходять сюди, тримаючись за руки, у місячному сяйві, дивляться на цей напис і сміються з нього. Лине час, і він усе більше тьмяніє та вкривається лишайниками, позбутися яких кузен Джиммі уже навіть не сподівається. Не за горами вже той час, коли напис перетвориться на рудувато-зеленувато-сріблясту мазанину на старому червоному камені.