Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 18)

Вона спала чи, може, замріялась? Хтозна. Емілі ніколи не знала про себе всього. Двічі у своєму житті вона відхиляла завісу часу й простору й бачила те, що відбувалося поза її присутністю: одного разу коли вона марила[21], іншого — коли спала[22]. Емілі не любила це згадувати. Вона змусила себе забути все це. Ці спогади не турбували її роками — сон і видіння, викликане пропасницею. Але це…

У сріблястій кулі немовби сама собою скомпонувалася хмаринка. Майже одразу вона розпалась і зникла. Однак кімнати лялькового будиночка там уже теж не було. Емілі бачила тепер зовсім інше зображення — довгу кімнату з високими стінами та квапливими потоками людей. Серед них було добре знайоме їй обличчя.

Куля щезла, як щезла і вся кімната Розчарованої Оселі. Емілі більше не спостерігала за дійством, сидячи у кріслі — вона була в тій дивній величезній кімнаті, стояла всередині натовпу, за чоловіком, який нетерпляче чекав біля каси. Коли він озирнувся і їхні очі зустрілись, вона впізнала Тедді. У його вражених очах вона прочитала, що він її також упізнав. І вона точно знала, що він у жахливій небезпеці й саме вона мусить його порятувати.

— Тедді… іди!

Їй здалося, що вона схопила його за руку й потягла до вікна, крізь вікно. Потім її понесло геть від нього — далі й далі, а він біг за нею, намагаючись наздогнати, не звертаючи уваги на людей, у яких він влітав — доганяв, доганяв… Вона знов опинилась у кріслі поза срібною кулею, в якій вона досі бачила порт, що зрештою зменшився до іграшкових розмірів. Одна фігура в тому порту бігла — досі бігла… Знову з’явилася хмарка, що заповнила собою всю кулю. Хмарка побіліла, заколивалась, стала зовсім прозорою і зникла. Емілі напівлежала у своєму кріслі й пильно придивлялася до кулі тітки Ненсі, в якій спокійно і сріблясто відбивалася вітальня з мертвотно-білою плямою, якою було дівоче обличчя, та самотнім вогником свічі, що блимав немов пустотлива зірочка.

Емілі, почуваючись так, неначе вона померла й знову ожила, якось вибралася з Розчарованої Оселі й замкнула двері. Хмари розсіялися, й увесь світ був неясним і загадковим у світлі зірок. Заледве усвідомлюючи, що робить, вона звернула свій погляд до моря — крізь ялиновий гай, просторе вітряне пасовище, вирви — до піщаного узбережжя, вздовж нього, немов загнана звірина у моторошному похмурому ледь освітленому королівстві. Море здалеку видавалося сірим сатином, напівсхованим у повзучому тумані, але воно все одно омивало піски, в той час як вона поволі йшла, трохи похитуючись, наслідуючи хвилі. Вона почувалася затиснутою між загадковим морем і величезними темними піщаними схилами. Якби лиш вона могла просто йти отак увесь час, не озираючись і не стикаючись із питанням, яке поставила їй ніч — питанням, на яке не було відповіді.

Вона знала, знала без сумнівів, вагань і жартів, що бачила Тедді і врятувала а чи намагалася врятувати його від якоїсь самій їй невідомої небезпеки. І вона знала — просто і впевнено — що кохає його, завжди кохала, бо ця любов закладена в саму її сутність.

А за два місяці вона побереться з Діном Прістом.

Що ж тепер робити? Вийти за нього зараз немислимо. Вона не зможе жити з такою брехнею. Але розбити йому серце, позбавити його всього щастя, можливого в його житті «не завдяки, а всупереч» — це теж немислимо.

Так, як і казала Ільза, диявольська штука — бути жінкою.

— А особливо, — з гіркотою й презирством до самої себе додала вголос Емілі, — жінкою, яка щонайменше місяць не може збагнути власного ходу думок. Минулого літа я так була переконана в тому, що Тедді більше нічого не значить для мене, що навіть погодилася вийти заміж за Діна. І от зараз, цього вечора повертається ця жахлива здібність, чи то дар, чи то прокляття… Тепер, коли я вже думала, що переросла це, залишила все це позаду.

Півночі Емілі блукала моторошним узбережжям і зрештою, винувато крадучись, прослизнула до Місячного Серпа, маючи єдине бажання кинутися в ліжко й одержати таку бажану порожнечу забуття.

Настали страхітливі часи. На щастя, Діна поруч не було, бо він мав якісь справи у Монреалі. Саме в його відсутність світ жахнула трагедія: «Флавіан» зіштовхнувся з айсбергом. Заголовки газет приголомшили Емілі, неначе її вдарили. Чи був Тедді на «Флавіані»? Був чи ні? Був чи ні? Хто б їй сказав? Може, його мати — його самотня, самісінька мати, яка ненавиділа її так сильно, що Емілі відчувала цю ненависть між ними як щось матеріальне. Емілі досі, не в силах вимовити й слова, морщилася від думки про необхідність звертатися до пані Кент. Однак зараз не мало значення ніщо, крім питання, чи був Тедді на «Флавіані». Вона поквапилася до Пижмової Ділянки. Пані Кент підійшла до дверей. За всі ці роки, відколи Емілі вперше побачила її, вона не змінилася: слабка, потайна, з болісно стиснутими вустами і червоним шрамом, який так спотворював її бліде обличчя. Вираз її обличчя миттєво змінився як і завжди, коли вона бачила Емілі. У її темних сумних очах з’явилися ворожість і страх.

— Тедді був на «Флавіані»? — без церемоній спитала Емілі.

На обличчі пані Кент з’явилася неприємна відштовхуюча посмішка.

— Невже це для тебе важливо? — відповіла вона.

— Так, — Емілі затялась. У її очах з’явився «Мурреївський» погляд — погляд, що його мало хто міг витримати. — Якщо знаєте, скажіть мені.

Пані Кент, сама того не бажаючи, була змушена відповісти, ненавидячи свою співрозмовницю, здригаючись як, подібно до живого, здригається мертвий листок на жорстокому вітрі.

— Його там не було. Сьогодні я одержала від нього телеграму. Останньої миті він не зміг сісти.

— Дякую, — Емілі розвернулася, щоб піти, але це сталося вже після того як пані Кент побачила радість і тріумф, які застрибали в її сірих очах. Вона зірвалася слідом і схопила Емілі за плече.

— Це тебе не стосується, — здичавіло закричала вона. — Тебе не стосується, в безпеці він чи ні. Ти виходиш за іншого. Як ти смієш приходити сюди й вимагати в мене відомостей про мого сина так, ніби маєш на це право?

Емілі з жалем і розумінням подивилася на неї згори вниз. Це бідолашне створіння, чиї ревнощі, подібно до змії, що отруювала її душу, перетворили її власне життя на нескінченну муку.

— Певно, що я не маю жодного права… за винятком права людини, що кохає його, — промовила вона.

Пані Кент дико вдарила рукою об іншу руку.

— Ти… ти смієш казати таке… ти, котра виходить заміж за іншого чоловіка?

— Я не вийду заміж за іншого, — почула власний голос Емілі. Це була чистісінька правда. Декілька днів вона не могла вирішити, що робити, але тепер безпомилково знала, як вона мусить учинити. Це було жахливим, як і кожна річ, яка має бути зроблена. Усе раптово прояснилось і стало гірким і неминучим.

— Я не зможу побратися з іншим чоловіком, пані Кент, тому що я кохаю Тедді. Але він не кохає мене. Я це чудово знаю. Вам більше нема чого ненавидіти мене.

Вона розвернулась і швидко пішла геть від Пижмової Ділянки. Де ж її гордість, поцікавилася вона в самої себе, гордість «пихатих Мурреїв» — вона так спокійно визнала своє таємне мимовільне кохання. Але в ній більше не було місця гордості.

Розділ 11

Смертельний удар

Коли від Тедді прийшов лист — перший лист за довгий час — руки Емілі тремтіли так сильно, що вона заледве змогла розпечатати конверт.

«Я маю розповісти тобі про дуже дивний випадок, який нещодавно зі мною трапився, — писав він. — Можливо, ти вже знаєш. А можливо, не знаєш нічого і тепер вважатимеш мене божевільним. Я й сам не знаю, що думати. Я знаю лише, що я бачив… або думав, що бачив.

Я стояв у черзі за квитком на пором до Ліверпуля: я мав плисти на „Флавіані“. Раптово я відчув чийсь дотик до свого плеча, озирнувся й побачив тебе. Готовий заприсягтися, це була ти. Ти сказала: „Тедді… іди!“ Я був настільки вражений, що не міг ні говорити, ані думати. Я міг лише йти слідом за тобою. А ти бігла — ні, не бігла, я не знаю, як ти пересувалась, але ти все віддалялася. Як божевільно це звучить. Може, тоді я збожеволів? І все ж тебе там не було, хоч ми й були зовсім близько одне до одного, далеко від натовпу, на відкритому просторі, де ніщо не заступало тебе від мене. Коли ти щезла, я обнишпорив усе довкола й схаменувся, лише коли мій пором відійшов. Я був розлючений і осоромлений через те, що втратив своє місце на „Флавіані“, допоки не довідався про те, що сталося. Тоді я відчув, як волосся на моїй голові стає дибки.

Емілі, ти ж не в Англії? Ти не можеш бути в Англії. Але тоді що ж я бачив у порту?

Що б це не було, гадаю, це врятувало мені життя. Якби я сів на „Флавіан“… що ж, я не сів. Завдяки… чому?

Незабаром я повернуся додому. Припливу на „Моравіані“, якщо, звісно, ти не завадиш мені. Емілі, я чув дивну історію про тебе — щось, пов’язане з Ільзиною матір’ю. Я вже майже забув про це. Будь обережна. Зараз відьом не спалюють на вогнищі, але…»

Ні, зараз відьом не спалюють. Але… Емілі відчувала, що їй легше було б зійти на вогнище, аніж упоратися з тим, із чим вона невдовзі мала стикнутися.

Емілі підіймалася стежиною на пагорб, аби зустрітися з Діном біля Розчарованої Оселі. Того дня вона одержала від нього записку, яку він написав після повернення з Монреалю, просячи її прийти туди, коли засутеніє. Він чекав її на порозі — радісний, щасливий. У ялицевому гаю м’яко щебетали вільшанки, увесь вечір був немовби насичений сильним ароматом якогось бальзаму. Але повітря навколо них було сповнене чужинства, суму й найнезабутнішим звуком у світі — безперервним м’яким плюскотом хвиль біля далекого узбережжя у штормовий вечір. Цей звук нечасто можна почути, але він завжди запам’ятовується. Він навіть скорботніший за звуки нічного дощу із вітром, у яких чується відчай розбитого серця всіх живих створінь на світі. Дін зробив швидкий крок назустріч їй і різко зупинився. Її обличчя, її очі… що сталося з Емілі, поки його не було? Це була не Емілі — ця чужа пополотніла віддалена дівчина у слабких сутінках.