Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 17)

Полум’я поскрипувало і потріскувало. Даффі замурчав. Місяць крізь танок ялинового гілля, крізь вишукані вікна світив просто на них. А Емілі думала — не могла припинити думати про часи, коли вона сиділа на цьому самому місці разом із Тедді. Якась частина її виправдовувалася тим, що вона не думала про нього з очікуванням чи любов’ю. Вона просто згадувала його. Невже, із відразою й жахом спитала вона себе, вона думатиме про Тедді навіть потому як вийде заміж за Діна?

Коли полум’я догоріло й залишило по собі тільки білий попіл, Дін підвівся.

— Вартувало прожити стільки довгих похмурих років, аби зараз переживати ці миті… І, озираючись на все, що було, я готовий знову прожити все це, щоб бути зараз тут, з тобою, сказав він, простягаючи руку. Він притягнув її до себе. Що за мара промайнула між готовими зустрітися вустами? Емілі відвернулася, зітхнувши.

— Наше щасливе літо минуло, Діне.

— Наше перше щасливе літо, — виправив Дін. Але його голос несподівано прозвучав трохи втомленим.

Розділ 10

Видіння у срібній кулі

Одного листопадового вечора вони зачинили двері Розчарованої Оселі й Дін віддав ключа Емілі.

— Нехай побуде в тебе до весни, — сказав він, позираючи на тихі холодні сірі поля, які обдмухував зимний вітер. — До весни ми сюди не повернемося.

Тієї лютої зими звивисту стежку до їхнього будиночка так замело, що Емілі не ходила нею жодного разу. Але вона часто й радісно думала про нього, в заметілях нетерпляче очікуючи весни, життя, нових сил. Ця зима здебільшого була радісною. Дін нікуди не поїхав, а у спілкуванні зі старими паннами Місячного Серпа став таким люб’язним, що вони майже пробачили йому те, що він був Горбанем Прістом. Звісно, тітці Елізабет ніколи не вдавалося зрозуміти більше ніж половину його слів, а тітка Лаура віднесла на його рахунок усі зміни, що відбувалися з Емілі. Як сильно вона змінилася!.. Кузен Джиммі з тіткою Лаурою знали це, хоча жодне з них, здавалося, цього не помічало. Дуже часто в її очах читався якийсь дивний неспокій. З її сміху також зникло щось невловиме. Він не був таким же швидким і спонтанним як раніше. Вона стала жінкою раніше ніж варто було б, із зітханням думала тітка Лаура. І чи було падіння зі сходів у Місячному Серпі єдиною тому причиною? Чи була Емілі щасливою? Лаура не наважувалася спитати. Чи кохала вона Діна Пріста, з яким мала побратись у червні? Лаура не знала. Однак вона точно знала, що кохання не може саме по собі виникнути з тяги до чийогось розуму чи простої приязні. А ще дівчина, яка щаслива зі своїх заручин, не повинна ночами замість сну міряти кроками кімнату. Це було геть незбагненним, враховуючи, що Емілі більше не міркувала над своїми оповіданнями й узагалі не бралася за письмо. Намарне панна Роял надсилала з Нью-Йорка листи з проханнями та роздумами. Намарне кузен Джиммі часом нишком клав на її письмовий стіл «книги Джиммі». Намарне Лаура боязко зауважувала, що шкода щось покидати, маючи у цій справі гарний досвід. Навіть зверхнє твердження тітки Елізабет, що вона завжди знала, що рано чи пізно Емілі це набридне («легковажність Старів, самі розумієте»), не навернуло Емілі знову до пера. Вона не могла писати, не могла навіть знову робити спроби до цього.

— Я виплатила свої борги і маю достатньо грошей у банку, щоб придбати те, що Дін називає моїми весільними шатами. А ти гачком сплела для мене дві чарівні пишні спідниці, тепер не маю потреби купувати їх, — трохи стомлено і роздратовано відповіла вона тітці Лаурі. — Тож який тепер у цьому всьому сенс?

— Це… через падіння ти втратила… втратила свою амбітність? — затинаючись, перепитала сердешна тітка Лаура, озвучуючи те, що мордувало її всю зиму.

Емілі всміхнулась і поцілувала її.

— Ні, люба. Воно цього не стосується. Нащо перейматися через звичайну природну подію? Ось я, дівчина, що готується до весілля і до майбутнього подружнього життя в новому домі, тож мені просто є про що думати. Хіба це не пояснює того, що мене відтепер мало турбує те, що раніше було таким важливим?

Так мало бути, однак того вечора Емілі вислизнула з дому після заходу сонця. Її душа жадала свободи, й Емілі мусила спустити її з повідка бодай на якусь хвильку. То був звичайний квітневий день, коли на сонці було тепленько, а в тіні зимно. Холод відчувався навіть на тлі сонячних променів. Вечір також був зимним. Небо було вкрите зморшкуватими сірими хмарами аж до самого обрію, де ще видніла бліда й блискуча жовта смуга, на якій за темними пагорбами поволі з’являвся світлий смутний молодик. Навкруги не було жодного живого створіння, крім неї; холодні тіні спускалися на мертві ще поля, надаючи пейзажу ранньої весни невимовно сумного й скорботного вигляду. Емілі відчула безнадію, споглядаючи все це, неначе найкращі дні її життя залишились у минулому. Подібні о́брази завжди справляли на неї велике враження — либонь, занадто велике. Вона була навіть рада такому понурому вечорові. Будь-що цієї миті відтворювало її настрій. Вона чула, як коло берега здригається море. У її голові виникли чотири рядки зі старого вірша Робертса[20]:

Об сірі скелі ще сіріше море, І б’є прибій в далекі береги. Застигло в моїм серці ім’я того, Кого вуста мої забудуть навіки.

Нісенітниця! Туманна дурна сентиментальна нісенітниця. Більше нічого подібного!

Але ж той лист від Ільзи, який того дня надійшов до Місячного Серпа! Тедді рушав додому. Він мав приплисти на «Флавіані». Він буде вдома майже все літо.

— Якби б усе це могло статися до його приїзду, — бурмотіла Емілі.

Постійно боятися завтрашнього дня? Бути задоволеною, навіть щасливою сьогоднішнім, але увесь час боятися завтрашнього. Невже це її життя? І звідки цей страх до завтра? Ключ від Розчарованої Оселі вона всюди носила з собою. Вона не була там іще з листопада й нестримно хотіла бачити свій дім — гарний, бажаний дім, який чекає на неї. Її дім. У млі його чару та врівноваженості щезнуть усі страхи та сумніви. Там до неї повернеться дух торішнього літнього щастя. Вона спинилася коло садової хвіртки, щоб любовно подивитися на свій дім здалеку — милий будиночок, який примостився попід старими деревами, що м’яко зітхали — зітхали так само як і тоді, коли вона було ще дитиною. Чорноводдя, яке розташувалось нижче, видавалося сірим і похмурим. Вона любила Чорноводдя в усіх його проявах: його літній блиск, його сутінкове срібло, його дивовижу в місячному сяйві, кола, що вкривали його під час дощу. Зараз вона також любила його — темне і задумливе. У цьому похмурому пейзажі, що ніби чекав на щось, був якийсь пронизливий сум, неначе… дивна думка пронеслась у її голові: неначе все навколо боялося весни. Вона була немов одержима цими постійними думками про страх. Вона підняла погляд на вершину пагорба, що видніла крізь шпилі осокорів. Несподівано з блідого просвіту між хмарами на неї блиснула зірка — Вега з сузір’я Ліри.

Тремтячи, Емілі квапливо відчинила двері й зайшла до будиночка. Він був порожнім і, здавалося, чекав на неї. Крізь темряву вона навпомацки пробиралася до сірників, що лежали на коминній полиці, а тоді запалила тонку й високу блідо-зелену свічу біля годинника. У мерехтливому світлі вогника перед нею заблимала приваблива кімната — точно така, якою вони її залишили того останнього вечора. На стінах залишалися Елізабет Бас, якій невідоме було слово «страх», Мона Ліза, яка з нього сміялася. Була тут і Леді Джованна, яка ніколи не повертала свого святого обличчя, написаного в профіль, аби поглянути просто на тебе. Хіба ж і їй було відоме це таємне тонке відчуття страху, яке неможливо описати словами, яке просто смішно намагатися втілити у слова? Прекрасна і смутна мати Діна Пріста. Так, вона знала, що таке страх: це читалось у її намальованих очах у цьому неясному скрадливому світлі.

Емілі зачинила двері й сіла у крісло під портретом Елізабет Бас. Вона чула страхітливий шурхіт торішнього мертвого сухого листя на пляжі просто за вікном. А ще вона чула вітер — усе сильніший і сильніший, і сильніший. Але це їй подобалось. «Вітер вільний, він не в’язень як я». Вона рішуче роздушила в собі непрохану думку. Вона не думатиме про подібні речі. Вона сама скувала для себе ці кайдани. Вона охоче, навіть із превеликим бажанням одягне їх на себе. Їй нічого не лишається, окрім як із вдячністю вдягти їх.

Як попід полями стогнало море! І водночас яка тиша панувала у маленькому будиночку… Дивна, моторошна тиша. Вона здавалася невимовно глибокою. Емілі не наважувалася сказати щось уголос, бо в неї було відчуття, що в такому разі щось їй відповість. Раптово страх полишив її. Вона почувалась омріяно, щасливо далекою від реального життя. Стіни темної кімнати, здавалося, зникали під її поглядом. Картини поволі розчинялись у повітрі. Здавалося, до неї тут не було нічого, крім срібної кулі тітки Ненсі, що видніла зі старовинного залізного ліхтаря — великої блискучої кулі. У ній Емілі побачила відображення кімнати, схожої на сяйливу кімнатку лялькового будиночка, в якій у старовинному високому кріслі сиділа вона сама, а на коминній полиці, неначе крихітна пустотлива зірочка, горіла свіча. Емілі відкинулася на спинку крісла й дивилась у відображення доти, доки з-перед її очей не зникло все, за винятком тієї крихітної цяточки світла у величезному загадковому Всесвіті.