Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 61)
— Але чому ми цього не бачили? Ми жили поряд, зустрічалися день у день, — не могла збагнути Клара.
— А чому ви мали бачити? Ви жили своїм насиченим життям. До того ж у цьому малюнку Джейн є ще дещо.
Він дав їм хвилину на роздуми.
— Тінь, — відгукнувся Пітер.
— Так. Він відкидав довгу й темну тінь. І його темрява впливала на інших.
— Ви маєте на увазі, впливала на мене, — промовив Пітер.
— Так. І на Клару. І майже на всіх. Він був дуже розумним, справляв враження толерантного й доброго, а насправді був дуже потайливим і дуже хитрим.
— Але чому він убив Тіммер? — знову запитала Рут.
— Вона збиралася змінити свій заповіт. Не викреслити його повністю, просто дати йому достатньо, щоб він вижив і міг почати робити щось для себе. Вона знала, якою людиною він став, про брехню, лінощі, відмовки. Але вона завжди відчувала себе відповідальною. Поки не зустріла вас, Мирно. Ви з Тіммер часто говорили про це. Думаю, ваші міркування наштовхнули її на думку про Бена. Вона давно зрозуміла, що він був проблемою, але вважала його проблемою пасивною. Єдиною людиною, якій він робив боляче, був він сам.
— Тіммер знала, що про неї говорив Бен? — запитала Клара.
— Так. Бен розповів нам це під час допиту. Він зізнався, що брехав про свою матір з дитинства, щоб йому співчували, але, здається, не знаходив у цьому нічого поганого. «Це могло бути правдою», — так він пояснив. Наприклад, — звернувся Ґамаш до Пітера, — він казав вам, що його мати наполягла на тому, щоб відправити його до школи-інтернату, але правда була в тому, що він сам попросився туди. Він хотів покарати матір, змусивши її відчувати, що вона йому не потрібна. Думаю, ті розмови з вами, Мирно, стали справжнім переломним моментом у житті Тіммер. Раніше вона винуватила себе в тому, яким став Бен. Вона наполовину вірила його звинуваченням, що була жахливою матір’ю. І вона відчувала, що винна йому. Саме тому вона дозволила йому жити в її будинку все життя.
— Тобі це не здавалося дивним? — запитала Мирна у Клари.
— Ні. Я приголомшена, озираючись зараз назад і розуміючи все. Просто Бен завжди жив у будинку Тіммер. Крім того, він казав, що мати відмовляється відпускати його. Я вважала це емоційним шантажем. Я купилася на все, що він казав. — Клара вражено похитала головою. — Переїхавши до котеджу доглядача, Бен сказав нам, що мати вигнала його, бо він нарешті постав проти неї.
— І ви повірили в це? — тихо запитала Рут. — А хто купив ваші роботи, щоб ви могли придбати собі будинок? Хто подарував вам меблі? Хто запрошував вас на обіди в перші роки, щоб із усіма перезнайомити й годував вас, дізнавшись, що вам нічого їсти? Хто відправляв вас додому з пакунками з недоїдками? Хто щоразу вас ввічливо слухав і ставив зацікавлені запитання? Я можу продовжувати до ранку. Ніщо з цього не справило на вас враження? Ви що, настільки сліпі?
«Ось він знову, — подумала Клара. — Скрадок».
Це було набагато болісніше за будь-які рани і травми, яких завдав їй Бен. Рут дивилася на них із суворим обличчям. Як вони могли бути такими довірливими? Як слова Бена виявилися сильнішими за дії Тіммер? Рут мала рацію. Тіммер була терпимою, доброю і щедрою.
Клара з острахом усвідомила, що Бен почав убивати свою матір вже давно.
— Твоя правда. Мені дуже шкода. Навіть змії. Я повірила його розповідям про змій.
— Змії? — перепитав Пітер. — Які змії?
Клара похитала головою. Бен збрехав їй і використав ім’я Пітера, щоб надати своїй історії переконливості. Чому він сказав їй, що в підвалі його матері були змії? Чому він вигадав ту історію про себе й Пітера, коли вони були хлопчиками? Бо це робило його ще більшою жертвою, героєм, зрозуміла вона. І вона була більш ніж готова повірити в це. «Бідолаха Бен», як вони його називали. І він хотів бути бідолахою Беном, хоч і не в буквальному сенсі, як з’ясувалося.
Коли відновили електрику, підвал Тіммер виявився чистим і абсолютно нормальним. Жодних змій. Жодних зміїних гнізд. Жодних ознак того, що якась істота коли-небудь прослизала там або вислизала звідти, хіба що Бен. «Зміями», що звисали зі стелі, були дроти, а била ногою вона по шматках садового шланга. Сила уяви ніколи не припиняла дивувати Клару.
— Ще однією причиною того, що я повільно метикував, — зізнався Ґамаш, — було те, що я припустився помилки. Досить грубої. Я думав, що він кохає вас, Кларо. Романтичне кохання. Я навіть запитував його про це. Це був найбільший промах. Замість того щоб запитати, що він відчуває до вас, я запитав, як давно він вас кохає. Я дав йому привід, що виправдовував усі його насторожені погляди. Він поглядав на вас крадькома не через пристрасть, а від страху. Він знав, що у вас найкраще розвинена інтуїція і ви його вирахуєте. Однак я дозволив йому зіскочити з гачка й обдурити себе.
— Але ж ви, врешті-решт, здогадалися, — сказала Клара. — Чи усвідомлює Бен, що він зробив?
— Ні. Він переконаний, що всі його дії були цілком виправданими. Гроші Гедлі були його. Власність Гедлі була його. Його мати просто притримувала їх, поки вони не перейшли до нього. Він і уявити не міг, що не отримає спадок, тож вважав, що не має іншого вибору, окрім як убити її. А оскільки він опинився в такому становищі через неї, він не винен. Вона сама це спровокувала.
Олів’є здригнувся.
— Він здавався таким добрим.
— Він таким і був, — сказав Ґамаш, — доки з ним не сперечалися або він отримував, що хотів. Як дитина. Він убив свою матір заради грошей. А Джейн він убив, бо думав, що вона оголосить про це світові своїм «Ярмарковим днем».
— Іронія долі, — промовив Пітер, — він думав, що його видає його обличчя на «Ярмарковому дні». А видало його те, що він стер це обличчя. Якби він залишив картину такою, якою вона була, його б ніколи не спіймали. Він був пасивним усе своє життя. І коли він уперше почав діяти, то прирік себе.
Рут Зардо повільно, долаючи біль, піднімалася на пагорб, а Дейзі пленталася на повідку поруч. Рут зголосилася взяти собаку Бена, здивувавши цим рішенням себе саму більше, ніж будь-кого іншого. Проте це здавалося правильним. Дві смердючі кульгаві старі бабці. Вони пробиралися нерівною стежкою, намагаючись не посковзнутися на снігу й не підвернути ногу або не вивихнути стегно. Вона почула її ще до того, як побачила. Молитовна палиця з яскравими стрічками. Підхоплені вітром, вони надсилали свої дари в повітря, стукаючись одна об одну. Як справжні друзі. Б’ються, іноді завдають болю, хоча й ненавмисно. Рут узяла в руки стару фотографію з майже стертим дощем і снігом зображенням. Вона не дивилася на цю світлину шістдесят років, з того дня, коли зробила її на ярмарку. Джейн і Андреас, такі щасливі. І Тіммер позаду. Вона дивиться прямо в камеру, на Рут, яка тримає фотоапарат, і супиться. Тоді, багато років тому, Рут знала, що Тіммер відомо. Молода Рут щойно зрадила Джейн. І ось Тіммер мертва. І Андреас мертвий, і Джейн мертва. І Рут відчула, що, можливо, настав час забути минуле. Вона відпустила стару фотографію, і та швидко приєдналася до інших подарунків, захоплених танцями та грою.
Рут засунула руку до кишені й дістала книжку, вибрану в подарунок від Джейн. Разом із книжкою вона витягла конверт, який залишила їй Джейн. Усередині була листівка, намальована рукою Джейн, майже повна копія зображення на стіні її вітальні. За винятком того, що двоє молодих дівчат, які обіймалися, тепер були старі й немічні. Дві літні жінки, які трималися одна за одну. Рут сховала листівку в книжку. Потерту маленьку книжечку, що пахла туалетною водою «Флоріс».
Тремтливим голосом Рут почала читати вголос. Її слова підхоплював вітер і грав ними поміж сніжинок і яскравих стрічок. Дейзі з обожнюванням дивилася на неї.
Ґамаш сидів у бістро. Він зайшов попрощатися і, можливо, купити одну-дві лакричні трубочки перед тим, як повернутися до Монреаля. Олів’є і Ґабрі палко обговорювали, куди поставити розкішний валлійський комод, який вибрав Олів’є. Олів’є намагався не вибрати його. Він досить суворо переконував себе, що не можна бути жадібним і забирати найкраще, що є в домі Джейн. «Хоча б один цей раз, — благав він себе, — візьми щось символічне. Щось маленьке на згадку про неї. Щось гарненьке з
— Чому ми ніколи не можемо поставити якусь гарну річ у готелі? — скаржився Ґабрі, разом із Олів’є обходячи бістро в пошуках місця для валлійського комода.
Помітивши Ґамаша, вони підійшли. Ґабрі мав до нього запитання.
— Ви коли-небудь підозрювали нас?
Ґамаш подивився на двох чоловіків: одного — величезного й життєрадісного, іншого — стрункого й замкненого.
— Ні. Думаю, ви обидва надто багато страждали у своєму житті від жорстокості інших, щоб самими бути жорстокими. З мого досвіду, люди, які зазнали болю, або завдають болю іншим і самі стають жорстокими, або розвивають у собі надзвичайну доброту. Ви не з тих, хто здатен на вбивство. Хотів би я сказати те саме про всіх мешканців Трьох Сосен.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Олів’є.
— Кого ви маєте на увазі? — запитав Ґабрі.
— Ви ж не чекаєте, що я вам скажу? До того ця людина може ніколи не вдатися до дій. Як на спостережливе око Ґабрі, Ґамаш мав непереконливий вигляд і навіть певні побоювання.