Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 43)

З кишені Мирна дістала крихітну книжечку. Вона попорпалася в сумці й витягла малинову стрічку. Спочатку вона прив’язала книжку до стрічки, потім підійшла до молитовної палиці й заговорила, прив’язуючи до неї стрічку:

— Це тобі, Джейн, на знак подяки за те, що ти поділилася зі мною любов’ю до друкованого слова. Благословляю тебе.

Мирна якусь мить стояла біля молитовної палиці, схиливши величезну голову, а потім відійшла, уперше усміхнувшись відтоді, як прийшла сюди.

Одна за одною жінки брали стрічку, прив’язували до неї якусь річ, прив’язували стрічку до палиці й промовляли кілька слів. Деякі були чутні, деякі ні. Деякі були молитвами, деякі — простими поясненнями. Ганна прив’язала до молитовної палички стару вінілову платівку на 78 обертів, Рут — вицвілу фотографію. Сара прив’язала ложку, а Неллі — черевик. Клара занурила пальці у волосся й витягла шпильку-качечку. Вона прив’язала її до яскраво-жовтої стрічки, а стрічку — до вже прикрашеної іншими стрічками молитовної палиці.

— Це за те, що ти допомагала мені бачити ясніше, — сказала Клара. — Я люблю тебе, Джейн.

Вона підняла голову й побачила скрадок, що висів над ними неподалік. «Скрадок. Як дивно, — подумала Клара, — скрадок, але тепер я бачу».

І в Клари з’явилася ідея. На неї зійшло натхнення.

— Дякую тобі, Джейн, — прошепотіла вона й уперше за тиждень відчула, як її обіймають літні руки.

Перш ніж піти, Клара витягла з кишені банан, прив’язала його до палиці — для Люсі. Але вона мала додати ще одну річ. З іншої кишені вона дістала гральну карту. Чирвову кралю. Прив’язуючи її до молитовної палички, Клара думала про Йоланду і про чудовий подарунок, запропонований їй у дитинстві, який вона або відхилила, або забула. Клара вдивлялася у візерунок на чирвовій кралі та запам’ятовувала його. Вона знала, що магія не в його сталості, а в змінах.

Наприкінці ритуалу молитовна палиця яскравіла кольоровими стрічками, які тріпотіли й перепліталися разом із прив’язаними до них дарами. Вітер підхоплював усі ці предмети й відправляв їх у танок навколо молитовної палиці, дзенькаючи ними і брязкаючи один об одного, наче виконував якусь симфонію.

Жінки озирнулися й побачили, що їхнє коло більше не пов’язане страхом, а вільне й відкрите. А в центрі, на місці, де Джейн Ніл провела свої останні миті життя й померла, безліч предметів грали і співали хвалу жінці, яку дуже любили.

Клара дозволила своєму вільному від страху поглядові простежити за стрічками, що їх підхоплював вітер. Її погляд зачепився за щось на кінці однієї з них. Потім вона зрозуміла: предмет був прикріплений зовсім не до стрічки, а до дерева, що росло позаду. Високо на одному з кленів вона побачила стрілу.

Ґамаш саме сідав у машину, щоб повернутися до Монреаля, коли з лісу вибігла Клара Морров і помчала до нього вниз по вулиці дю Мулен так, наче за нею гналися демони. На якусь дику мить Ґамаш замислився, чи не викликав ритуал щось таке, чого краще не чіпати. І, в певному сенсі, так і сталося. Жінки і їхній ритуал викликали стрілу — річ, яку комусь, мабуть, дуже хотілося б залишити якнайдалі від людського ока.

Ґамаш негайно зателефонував у Монреаль Бовуару, а потім пішов із Кларою на місце. Він не з’являвся там майже тиждень і був уражений тим, наскільки все змінилося. Найбільше змінилися дерева. Дерева, які тиждень тому зухвало яскравіли веселими кольорами, уже минули пору розквіту сил; майже все листя вже було на землі, на гілках мало що залишилося. І завдяки цьому стріла відкрилася. Якби він став тут тиждень тому й подивився вгору, він ніколи, ніколи б не зміг побачити її. Стрілу скрадали шари листя. Але тепер скрадка не було.

Іншою зміною була палиця в землі зі стрічками, що танцювали навколо неї. Він припустив, що це було якось пов’язано з ритуалом. Або так, або без його нагляду Бовуар дуже швидко став надто дивним. Ґамаш підійшов до молитовної палички, вражений її веселістю. Він зупинив погляд на деяких предметах, щоб краще їх роздивитися. Його увагу привернула стара світлина — молода жінка, повненька й короткозора, що стояла поруч із кремезним, вродливим лісорубом. Вони трималися за руки й усміхалися. Позаду них прямо в об’єктив дивилася струнка молода жінка. Обличчя її було сповнене гіркоти.

— І що? Стріла як стріла. — Метью Крофт перевів погляд з Бовуара на Ґамаша. Вони сиділи в камері у Вільямсбурзькій в’язниці. — У вас їх п’ять. Що в ній такого особливого?

— Її, — сказав Ґамаш, — знайшли на висоті двадцяти п’яти футів на кленовому дереві дві години тому. Там, де було вбито Джейн Ніл. Це одна з тих, що належали вашому батькові?

Крофт оглянув дерев’яний держак, вістря з чотирма лезами й, нарешті, що було дуже важливо, оперення. Відійшовши, він відчув слабкість. Він зробив величезний вдих і впав на край койки.

— Так, — прошепотів він на видиху, ледве здатний зосередитися. — Стріла була татова. Ви переконаєтеся в цьому, коли порівняєте її з іншими в сагайдаку, але я можу сказати вам зараз. Мій батько сам робив оперення, це було його хобі. Утім, він не відрізнявся творчим підходом, тож усе воно було однаковим. Знайшовши те, що йому подобалося і що працювало, він не бачив потреби щось змінювати.

— Це добре, — сказав Ґамаш.

— Тепер, — Бовуар сів на койку навпроти, — ви маєте багато чого нам розповісти.

— Мені треба подумати.

— Тут нема про що думати, — сказав Ґамаш. — Ваш син випустив цю стрілу, чи не так? — У Крофта в голові закрутилися думки. Він настільки зрісся зі своєю легендою, що тепер йому було важко відмовитися від неї, навіть перед обличчям доказів. — А якщо він випустив цю стрілу й вона потрапила в те дерево, — продовжував Ґамаш, — то він не вбивав Джейн Ніл. Він цього не робив. І ви теж. Ця стріла доводить, що злочин учинив хтось інший. Нам потрібна правда від вас, негайно.

І все ж Крофт вагався, боявся, що це пастка, боявся відмовитись від своїх слів.

— Негайно, містере Крофт, — сказав Ґамаш голосом, який не допускав жодних суперечок.

Крофт кивнув. Однак він був занадто приголомшений, щоб відчути полегшення.

— Гаразд. Ось що сталося. Ми з Філіппом посварилися напередодні ввечері. Через якусь дурницю, я навіть не пам’ятаю через що. Наступного ранку, коли я прокинувся, Філіппа не було. Я злякався, що він утік, але десь о 7:15 він раптом влітає у двір на своєму велосипеді. Я вирішив не виходити до нього, а дочекатися, коли він сам прийде до мене. Це була помилка.

Пізніше я дізнався, що він одразу попрямував із луком і стрілами до підвалу, потім прийняв душ і переодягнувся.

Він так і не прийшов до мене, а залишився у своїй кімнаті на цілий день. У цьому не було нічого незвичайного. Згодом Сюзанна почала поводитися дивно.

— Коли ви почули про міс Ніл? — запитав Бовуар.

— Того вечора, тиждень тому. Рор Парра зателефонував, сказав, що стався нещасний випадок на полюванні. Коли наступного дня я прийшов на зустріч із вами, мені було сумно, але не так, ніби це був кінець світу. Сюзанна, з іншого боку, не могла всидіти на місці, не могла розслабитися. Але, чесно кажучи, я не надто замислювався над цим. Жінки можуть бути більш чутливими, ніж чоловіки, — це все, що я про це подумав.

— Як ви дізналися про Філіппа?

— Щойно ми повернулися додому. Сюзанна мовчала в машині, а коли ми приїхали, напала на мене. Вона була розлючена, ледве не накинулася на мене з кулаками, тому що я запросив вас до нас знову, щоб подивитися на лук і стріли. Тоді вона розказала мені. Вона дізналася, бо знайшла одяг Філіппа з плямами крові на ньому: він залишив його в кошику для брудної білизни. Потім вона спустилася в підвал і знайшла закривавлену стрілу. Вона почула цю історію від Філіппа. Він думав, що вбив міс Ніл, тому схопив закривавлену стрілу і побіг, думаючи, що вона його. Він не подивився на неї, так само як і Сюзанна. Гадаю, вони не помітили, що стріла не така, як інші. Сюзанна спалила її.

— Що ви зробили, коли все те почули?

— Я кинув його одяг у піч, але потім прийшли ви, і я велів Сюзанні спалити лук, усе знищити.

— Але вона цього не зробила.

— Ні. Коли я кинув одяг у топку, полум’я згасло, тож їй довелося знову розпалювати піч. Потім вона зрозуміла, що лук доведеться розрубати. Вона подумала, що не зможе зробити цього без зайвого шуму, тож піднялася нагору, щоб попередити мене. Але ви не дозволили їй спуститися. Вона збиралася зробити це, поки ми стрілятимемо.

— Звідки ви дізналися, як лежало тіло міс Ніл?

— Філіпп показав мені. Я пішов до його кімнати, щоб подивитися йому в очі й почути історію від нього. Він не хотів говорити зі мною. Коли я виходив, він підвівся і показав це. — Крофт здригнувся від цього спогаду, спантеличений незрозумілою поведінкою своєї дитини. — Тоді я не знав, що він мав на увазі, але пізніше, коли ви попросили мене показати, як вона лежала, я зрозумів. Тож я просто зробив те, що й Філіпп. Що це означає? — Крофт кивнув у бік стріли.

— Це означає, — сказав Бовуар, — що хтось інший випустив стрілу, яка вбила міс Ніл.

— Це означає, — пояснив Ґамаш, — що то майже напевно було навмисне вбивство.

Бовуар розшукав суперінтенданта Мішеля Бребо в Монреальському ботанічному саду, де він працював волонтером в інформаційному кіоску одну неділю на місяць.

Людям, які зібралися навколо, чекаючи, щоб запитати, де розташований японський сад, залишалося тільки дивуватися широті повноважень волонтерів.