Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 40)
— Я зателефонував до прокуратури в Ґренбі, — сказав Ґамаш. — Вони пришлють когось. Скоро вже має тут бути. Хай він і вирішує.
— Вона.
Бовуар кивнув у бік скляних дверей, за якими терпляче чекала жінка середнього віку з портфелем у руці. Він підвівся і провів її до тісного кабінету.
—
—
— Лише бріош по дорозі сюди. Вважаю, що перекусила.
За десять хвилин вони сиділи в затишному кафе навпроти будівлі відділку й замовляли ланч. Бовуар стисло ознайомив мадам Коен із ситуацією. Вона миттєво вловила важливі деталі.
— Отже, той, проти кого є всі докази, не хоче зізнаватися, а той, на кого немає доказів, наполягає, що винний. На перший погляд здається, що батько захищає сина. Проте, коли ви тільки-но прибули, старший інспекторе, він, здавалося, був готовий дозволити, щоб його сина звинуватили у злочині.
— Це правда.
— Що змусило його передумати?
— Гадаю, він був приголомшений і глибоко вражений звинуваченнями сина. Не думаю, що він узагалі очікував такого розвитку подій. Важко сказати, звісно, та в мене таке відчуття, наче колись це був дуже щасливий дім, але то вже давно. Після зустрічі з Філіппом мені здається, що він буквально випромінює нещастя. Я бачив таке раніше. Зла дитина править домом, бо батьки її бояться.
— Так, я теж це бачила. Ви ж не маєте на увазі, що вони фізично бояться? — запитала Коен.
— Ні, емоційно. Думаю, Крофт зізнався, бо не зміг винести думки Філіппа про себе. Це був відчайдушний, навіть на мить божевільний вчинок, спрямований на те, щоб повернути свого сина. Довести Філіппу, що він його любить. Здається, що в цьому також був елемент… чого ж? — Ґамаш згадав обличчя Крофта, коли той сидів за кухонним столом навпроти нього. — То було схоже на самогубство. Він підкорився долі. Думаю, він не витримав болю від синового звинувачення, тож просто здався.
Ґамаш подивився на двох своїх співрозмовників і злегка всміхнувся.
— Це все припущення, звісно. Просто враження, яке в мене склалося. Сильний чоловік, який нарешті зламався й підіймає руки вгору. Він зізнається у злочині, якого не скоював. Але Метью Крофт саме такий, сильний чоловік. Людина з переконаннями. Колись він про це пошкодує, сподіваюся, скоро. З того, що я бачив, Філіпп дуже злостивий і домігся того, щоб родина затямила: йому не можна суперечити. — Ґамаш пригадав руку Крофта на ручці дверей, а потім те, як він її знімав. Ґамаш був під враженням, що в минулому Філіпп улаштував батькові пекло за те, що той відчинив двері без дозволу, і Крофт добре засвоїв той урок.
— Але чому він такий злостивий? — запитав Бовуар.
— А чому чотирнадцятирічні підлітки бувають злостивими? — відповіла запитанням Коен.
— Є нормальна злість, а є злість, яка вихлюпується на всіх навколо. Як кислота. — Бовуар розповів історію про послід, яким підлітки кидалися в Олів’є та Ґабрі.
— Я не психолог, але схоже, що цей хлопець потребує допомоги.
— Я згоден, — сказав Ґамаш. — Але Бовуар поставив слушне запитання. Чому Філіпп такий дратівливий? Чи міг він зазнати насильства?
— Так, міг. Типова реакція дитини, яка зазнала насильства, як не дивно, — підлабузнюватися до кривдника й нападати на іншого з батьків. Філіпп, здається, зневажає обох, а надто батька. Це не відповідає профілю, але я впевнена, що багато хто не відповідає. Я не можу сказати, скільки разів я вела справи проти дітей, які вбили своїх батьків-насильників. Урешті-решт, вони не витримують. Хоча в більшості випадків до вбивства не доходить.
— Чи міг він зазнати насильства від когось іншого й зараз звертати провину?
Ґамаш пригадав коментар Клари про Бернара Маленфана. Вона сказала, що той був задирака й усі хлопці його боялися. Вона навіть припустила, що Філіпп, можливо, зізнався б у вбивстві, якби це допомогло уникнути побиття з боку Бернара. Він поділився своїми думками з Коен.
— Можливо. Ми тільки починаємо розуміти, наскільки згубним може бути знущання і якої шкоди можуть завдати нападники. Філіпп може стати жертвою знущань, і це, безумовно, змусить його злитися, відчувати себе безсилим, безпорадним. І він може почати правувати вдома. Це знайома і, на жаль, типова реальність. Той, хто зазнав насильства, стає насильником. Але ми не знаємо.
— Це правда. Ми не знаємо. Але я точно знаю, що у справі про вбивство міс Ніл проти Крофта немає жодних доказів.
— Утім, ми маємо його зізнання.
— Зізнання людини, яка несповна розуму. Цього не досить. Ми повинні мати докази. Іноді наша робота полягає в тому, щоб рятувати людей від них самих.
— Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?
Найменше Бовуарові хотілося опинитися в цій ситуації.
— Я гадаю, що є підстави серйозно розглянути питання про порушення справи проти Метью Крофта за вбивство Джейн Ніл. — Говорячи це, Бовуар дивився на Ґамаша. Ґамаш кивав головою. — Ми маємо свідчення Філіппа, — продовжував Бовуар, — які відповідають усім доказам, і ми маємо вагомі непрямі докази того, що для вбивства потрібен вправний мисливець із луком, яким Філіпп не був. Крофт чудово описав сцену, навіть показав нам, як Джейн Ніл лежала. І він знав про оленячу стежку. Усього цього в поєднанні із зізнанням Крофта цілком вистачає, щоб висунути звинувачення.
Метр Коен відправила до рота виделку з гіркою салату «Цезар».
— Я перегляну ваші звіти й повідомлю своє рішення після обіду.
Дорогою до відділку Бовуар намагався вибачитися перед Ґамашем за те, що заперечив йому.
— Не треба мені поблажливого ставлення, — засміявся Ґамаш, опускаючи руку на плече Бовуару. — Я радий, що ти висловив свою думку. Я просто роздратований, що ти навів такі сильні аргументи. Мадам Коен, швидше за все, погодиться з тобою.
Ґамаш мав рацію. Коен зателефонувала з Ґренбі о 15:30 і наказала Ґамашу заарештувати Крофта і звинуватити його в ненавмисному вбивстві, утечі з місця злочину, перешкоджанні слідству та знищенні доказів.
— Господи, вона направду висуває проти нього обвинувачення, — прокоментував Бовуар.
Ґамаш кивнув і попросив Бовуара на кілька хвилин залишити його наодинці в кабінеті начальника.
Здивований, Бовуар вийшов. Арман Ґамаш зателефонував додому й поговорив із Рейн-Марі, а потім зателефонував своєму шефові, суперінтенданту Бребо.
— Облиш, Армане, ти, мабуть, жартуєш.
— Ні, суперінтенданте. Я серйозно. Я не заарештую Метью Крофта.
— Послухай, це не тобі вирішувати. Невже мені треба розповідати тобі, як працює система? Ми проводимо розслідування й отримуємо докази, передаємо їх прокурорам, і вони вирішують, кому пред’являти звинувачення. Це не твоя парафія. Ти отримав вказівки, виконуй їх, заради бога.
— Метью Крофт не вбивав Джейн Ніл. Немає жодного доказу, що він це зробив. Є лише звинувачення явно неврівноваженого сина і його власне зізнання.
— Що тобі ще потрібно?
— Коли ти розслідував справу серійного вбивці в Броссарі, ти заарештував усіх, хто зізнавався?
— Це інша справа, і ти це знаєш.
— Ні, не знаю, суперінтенданте. Ті люди, які зізналися, заплуталися, вони задовольняли якусь незрозумілу власну потребу, хіба не так?
— Так, — насторожено погодився Мішель Бребо.
Він ненавидів сперечатися з Арманом Ґамашем, і не тільки тому, що вони були друзями. Бребо знав, що Ґамаш людина вдумлива й має свої переконання. «Але він не завжди має рацію», — сказав собі Бребо.
— Зізнання Крофта не має сенсу. Я думаю, що це його форма самопокарання. Він заплутався і йому боляче.
— Бідна дитина!
— Ні, я не кажу, що це благородно чи привабливо. Але це по-людськи. І ми не повинні йому вірити тільки тому, що він благає про покарання.
— Ти лицемірна шельма. Читаєш мені лекції про мораль у роботі поліції. Я дуже добре знаю, у чому полягають наші функції. Ти ж сам хочеш бути поліцейським, суддею і присяжними водночас. Якщо Крофт цього не робив, його відпустять. Довірся системі, Армане.
— Він навіть не постане перед судом, якщо наполягатиме на цьому безглуздому зізнанні. І навіть якщо його, врешті-решт, звільнять… Ми з вами знаємо, що відбувається з людьми, заарештованими за злочин. Особливо за насильницький злочин. На них тавро до кінця життя. Незалежно від того, скоїли вони цей злочин чи ні. Ми завдамо Метью Крофту рани, яка залишиться з ним назавжди.
— Ти помиляєшся. Він сам собі її завдає.
— Ні, він кидає нам виклик. Підштовхує нас до цього. Але ми не повинні реагувати. Ось що я хочу сказати. Поліція, як і уряд, має бути вище цього. Те, що нас провокують, не означає, що ми повинні діяти.
— То що ти хочеш сказати, старший інспекторе? Відтепер ти будеш заарештовувати людей, тільки коли будеш переконаний в обвинуваченні? Ти ж раніше заарештовував людей, які, як з’ясувалося, не скоювали злочину. Не далі як торік, пам’ятаєш справу Ґаньє? Ти заарештував дядька, але виявилося, що винний племінник?
— Так, я помилився. Але я вважав, що то зробив дядько. То була помилка. То зовсім інша справа. А це — свідомий арешт того, хто, як я вважаю, не причетний до злочину. Я не можу на таке піти.
Бребо зітхнув. Він знав з першої хвилини цієї розмови, що Ґамаш не змінить своєї думки. Але він мусив спробувати. Справді, таких у’їдливих треба ще пошукати!
— Знаєш, що мені доведеться зробити?
— Знаю. І я готовий до цього.
— Тож у покарання за непокору ти пройдешся поліцейським управлінням у формі сержанта Лакруа, домовилися?