Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 30)

— Ні. Йому вже за сорок, а він досі неодружений. Можливо, тепер одружиться.

— Чому ви так думаєте?

— Просто так часто буває. Жодна жінка не може стати між матір’ю і сином, хоча я не думаю, що Бен Гедлі був у захваті від своєї матусі. Коли б він не говорив про неї, це завжди були розповіді про те, як вона його принижує. Деякі з його історій були жахливими, хоча, здавалося, він зовсім не переймався. Я завжди захоплювалася цим.

— Що він робить?

— Бен Гедлі? Я не знаю. У мене склалося враження, що він нічого не робить, перебуваючи цілком під матусиним контролем. Дуже сумно.

— Це прикро.

Ґамаш згадав високого, рухливого, симпатичного чоловіка професорського типу, постійно дещо збентеженого. Шерон Гарріс узяла книгу, яку він читав, і прочитала анотацію на задній обкладинці.

— Цікава думка.

Вражена, вона поклала її назад на стіл. Схоже, вона читала Ґамашу лекцію про вже відомі йому речі. Напевне, це було не вперше. Коли вона пішла, Ґамаш повернувся до книги, прогорнув сторінки до закладки і втупився в ілюстрацію. Це було можливо. Просто можливо. Він заплатив за випивку, загорнувся в куртку й полишив тепле приміщення, щоб опинитися на вулиці, де насувалася темрява, було холодно й сиро.

Клара втупилася в ящик, що стояв перед нею, і бажала, щоб той заговорив.

Щось підказало їй почати роботу над великою дерев’яною скринею. Так вона і зробила. І тепер сиділа у своїй майстерні й дивилася, намагаючись згадати, чому майстрування здоровенного ящика здалося їй чудовою ідеєю. Ба більше. Чому це здалося їй мистецькою ідеєю? І взагалі, що то в біса була за ідея?

Вона чекала, що ящик заговорить до неї. Скаже щось. Що завгодно. Навіть нісенітницю. Хоча чому Клара думала, що ящик, заговоривши, сказав би щось інше, окрім нісенітниць, було ще однією загадкою. Хто взагалі дослуховується до ящиків?

Мистецтво Клари було інтуїтивним. Це не означає, що їй бракувало вправності чи освіти. Вона навчалася в найкращому художньому коледжі Канади, навіть викладала там деякий час, поки його вузьке визначення «мистецтва» не відштовхнуло її. З центру Торонто до центру Трьох Сосон. То було десятки років тому, а їй і досі не вдалося запалити світ мистецтва. Хоча, можливо, вона чекала на ідеї від ящиків. Клара очистила свій розум і відкрила його натхненню. В її уяві проплив круасан, потім її сад, у якому треба було підстригти траву, потім невеличка суперечка з Мирною щодо ціни, яку Мирна, без сумніву, запропонує за деякі вживані книжки Клари. Натомість ящик залишався німим.

У студії дедалі холоднішало, і Клара занепокоїлася, чи не змерз і Пітер, який сидів навпроти у власній студії. «Він, мабуть, працює надто старанно, щоб це помітити», — подумала вона з відтінком заздрості. Здавалося, він ніколи не страждав від невпевненості, яка могла заморозити її, позбавити її руху, змусити застигнути на місці. Він просто продовжував рухатися крок за кроком, створюючи свої хворобливо деталізовані картини, які продавали в Монреалі за тисячі. На кожну роботу він витрачав багато місяців, настільки він був до болю точним і методичним. Одного року вона подарувала йому на день народження валик і веліла малювати швидше. Схоже, він не оцінив її жарт. Можливо, тому що це був не зовсім жарт. Вони постійно були на мілині. Навіть зараз, за осінньої прохолоди, що просочувалася крізь щілини у віконних рамах, Клара не хотіла вмикати піч. Натомість вона вдягне ще один светр, та й той, напевне, буде заношений і весь у ковтунцях. Вона мріяла про нову чисту постільну білизну, про каструлю відомого бренду на кухню, а також про достатню кількість дров, аби безтурботно пережити зиму. Турботи. «Вони виснажують», — подумала Клара, вдягаючи светр і знову влаштовуючись перед великим мовчазним ящиком.

Удруге Клара очистила свій розум, відкрила його ширше. І раптом — з’явилася ідея. Повністю сформована. Цілісна, досконала і тривожна. За мить Клара вибігла з парадних дверей і помчала вгору по вулиці дю Мулен. Наблизившись до будинку Тіммер, вона інстинктивно перейшла на інший бік і відвела очі. Залишивши будинок позаду, знову перейшла дорогу і пройшла повз стару школу, усе ще обмотану жовтою поліцейською стрічкою. Потім вона заглибилася в ліс, на мить замислившись про безглуздість свого вчинку. Починало сутеніти. Час, коли в лісі чатує смерть. Не у вигляді примари, як сподівалася Клара, але в ще зловіснішому вигляді. Людини зі зброєю, створеною для вбивства. У сутінках до лісу прокралися мисливці. Один із них убив Джейн. Клара сповільнила крок. Це була, мабуть, не найкраща ідея, яка спала їй на думку. Насправді, це була ідея ящика, тож можна було звинуватити його, якщо її вб’ють. Клара почула попереду рух. Вона завмерла.

Ліс виявився темнішим, ніж очікував Ґамаш. Він зайшов незнайомою йому стежкою і якусь мить озирався, щоб зорієнтуватися. Він мав із собою стільниковий телефон на випадок, якщо заблукає; але він знав, що в горах стільниковий зв’язок у кращому випадку ненадійний.

І все ж це була певна втіха. Він повільно повернувся кругом і помітив невеликий проблиск жовтого кольору. Поліцейська стрічка, обведена навколо місця, де померла Джейн. Він попрямував туди. Ліс усе ще був мокрим від денної зливи, ноги Ґамаша промокли. Підійшовши до стрічки, він знову зупинився і прислухався. Він знав, що настав час полювання, і йому залишалося тільки вірити, що це не його час. Вірити й бути дуже, дуже обережним. Ґамаш витратив десять хвилин на пошуки, перш ніж знайшов її. Він усміхнувся, коли підійшов до дерева. Як часто мати карала його в дитинстві, бо він дивився собі під ноги, замість того, щоб дивитися вгору? Що ж, вона знову мала рацію. Коли вони вперше обшукували місце, він шукав на землі, коли те, що він шукав, було не внизу. Воно було вгорі, на дереві. Ящик.

Тепер Ґамаш стояв біля підніжжя дерева, споглядаючи дерев’яну конструкцію на висоті двадцяти футів. До стовбура було прибито ряд дерев’яних дощок-перекладин; цвяхи давно проржавіли й просякли деревину темно-помаранчевим кольором. Ґамаш згадав своє тепле місце біля вікна в бістро. Свій бурштиновий «Чинзано» й кренделі. І камін. І поліз. Подолавши одну сходинку, він простягнув догори руку, стиснув тремтячими пальцями наступну планку і згадав ще одне. Він ненавидів висоту. Як він міг забути? Чи, можливо, він сподівався, що цього разу буде інакше? Учепившись за слизькі, скрипучі вузькі сходинки й подивившись на дерев’яну платформу на висоті з мільйон футів від нього, він застиг.

«Звідки долинав шум — спереду чи ззаду?» Клара не могла збагнути. Це було схоже на сирени в місті, шум здавався всюдисущим. І ось вона почула його ще. Вона обернулася й подивилася назад. Там росли переважно сосни, їхні темні голки робили ліс колючим і чорним. Попереду, у червоному світлі призахідного сонця ліс був здебільшого змішаним, з кленами та вишнями. Клара інстинктивно пішла на світло, не впевнена, чи варто їй підіймати галас, як навесні, щоб попередити ведмедів, чи слід поводитися якомога тихіше. Вона припускала, що це залежить від того, хто, на її думку, був із нею в лісі. Ведмідь, олень, мисливець чи привид. Шкода, що вона не мала ящика, щоб порадитися. Або Пітера. Так, Пітер майже завжди був кращим за ящик.

Ґамаш силою волі змусив свої руки вхопитися за наступну сходинку. Він не забував дихати й навіть наспівував вигадану ним пісеньку. Щоб відігнати страх. Він піднімався до темної плями нагорі. Дихай, тягнись, ступай. Дихай, тягнись, ступай. Нарешті він зробив це, і його голова просунулася крізь невеликий квадратний отвір у підлозі. Усе було так, як описано в книжці. Скрадок. «Треба бути п’яним у дим, щоб мати бажання сидіти нагорі», — подумав Ґамаш. Він підтягнувся, виліз через діру й піднявся на ноги, відчуваючи хвилю полегшення, яка за мить змінилася сліпучим жахом. Він упав на коліна і, підлізши до стовбура дерева, міцно обхопив його. Тонкий ящик був прилаштований на висоті двадцяти футів; він висів у повітрі в п’яти футах від стовбура, і лише хитка стара рейка відділяла Ґамаша від забуття. Ґамаш уп’явся руками в кору й, відчувши, як деревина прищикнула шкіру на долоні, зрадів болю, що відвертав усю увагу на себе. Своїм найбільшим страхом і жахливим підступництвом він вважав не те, що він може оступитися й упасти, і навіть не те, що дерев’яна платформа може обвалитися. Він боявся ступити за край. Це був страх запаморочення. Він відчував, що його тягне до краю і далі, наче до його ноги прикріпили якір. Без допомоги, перебуваючи в безпеці, він, по суті, міг би вбити себе. Він уявив, як це все відбувається, і від жаху йому перехопило подих; на мить він схопився за дерево, заплющив очі й спробував дихати діафрагмою, глибоко та розмірено. Це спрацювало. Поволі жах відступив, імовірність того, що він сам кинеться назустріч власній смерті, зменшилася. Він розплющив очі. І тоді він побачив. Побачив те, по що прийшов. Те, про що прочитав, сидячи в бістро, у старій книжці, купленій у Мирни. У «Мисливській енциклопедії для хлопчиків». Він читав про скрадки — споруди, які мисливці будували, щоб бачити оленів, які наближаються, і стріляти в них. Але це не те, що покликало Ґамаша з безпечного й теплого села. Він прийшов шукати щось інше, теж згадане в книжці. І зі свого місця вдалині він розгледів це.