Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 27)

— Будь ласка, місіс Крофт.

Старший інспектор Ґамаш простягнув їй лук. Він був вдячний за можливість вистрілити з лука. Це наштовхнуло його на роздуми.

— Я давно не стріляла.

— Я розумію, — сказав Ґамаш. — Просто постарайтеся.

Сюзанна Крофт приготувалася до пострілу, установила стрілу, схопила тятиву й потягнула. Вона тягнула й тягнула, поки не заплакала й не впала в багно, переповнена емоціями, які не мали нічого спільного з тим, що вона не змогла вистрілити. Тієї ж миті Метью Крофт уже стояв біля неї на колінах і тримав її. Ґамаш швидко схопив Бовуара за руку й відвів убік на кілька кроків. Він заговорив наполегливим шепотом:

— Нам потрібно потрапити в той підвал. Я хочу, щоб ти запропонував їм угоду. Ми не повеземо Філіппа до відділку за умови, що вони прямо зараз відведуть нас до підвалу.

— Але нам треба поговорити з Філіппом.

— Я згоден, але ми не можемо зробити і те, і інше; а єдиний спосіб потрапити до підвалу — дати їм те, чого вони дійсно хочуть. Вони хочуть захистити свого сина. У нас немає змоги отримати все; я вважаю, це для нас найліпший варіант.

Бовуар обмірковував пропозицію, спостерігаючи за тим, як Крофт утішав свою дружину. Старший інспектор мав рацію. Філіпп, мабуть, зачекає. А те, що було в підвалі, навряд. Після тієї демонстрації було очевидно, що місіс Крофт знала, як поводитися з луком і стрілами, але вона ніколи не стріляла саме з того лука. Десь має бути інший, той, яким вона звикла користуватися. І той, яким міг користуватися Філіпп. Можливо, у підвалі. Його ніс уловив деревний дим, що виходив з димаря. Він сподівався, що ще не надто пізно.

Пітер і Клара вигулювали Люсі стежкою, що вела через ліс, розташований на іншому від їхнього будинку березі річки Белла-Белла. Перейшовши невеликий місток, вони відпустили Люсі. Вона пленталася далі, не виявляючи жодного інтересу до багатства нових ароматів. Дощ припинився, але густа трава й земля були вологими.

— Метеорологи кажуть, що має прояснитися, — сказав Пітер, штовхаючи ногою камінець.

— Так, — погодилася Клара, — але холоднішає. Наближаються сильні морози. Треба навести лад у саду. — Вона обхопила себе руками, відчуваючи озноб. — У мене до тебе запитання. Точніше, мені потрібна твоя порада. Пам’ятаєш, коли я підходила до Йоланди?

— Під час ланчу? Так. Навіщо ти це зробила?

— Ну, тому що вона була племінницею Джейн.

— Ні, справді. Навіщо?

«Чортів Пітер, — подумала Клара, — він насправді знає мене».

— Я хотіла бути люб’язною.

— Але ти знала, що станеться. Навіщо ти вирішила встрявати, коли знала, що людина зробить тобі боляче? Мене вбиває, коли я бачу, як ти це робиш, а ти робиш це постійно. Це схоже на якусь форму божевілля.

— Ти називаєш це божевіллям, а я називаю це оптимізмом.

— Хіба це оптимізм — очікувати, що люди зроблять таке, чого ніколи раніше не робили? Щоразу, коли ти наближаєшся до Йоланди, вона поводиться з тобою жахливо. Щоразу. І все ж ти продовжуєш це робити. Навіщо?

— До чого ти ведеш?

— Ти коли-небудь думала, що я відчуваю, спостерігаючи, як ти робиш це знову і знову, і не маючи змоги цьому зарадити, окрім як збирати уламки? Припини очікувати, що люди зміняться. Йоланда — жахлива, ненависна, дріб’язкова людинка. Прийми це й тримайся від неї подалі. А якщо ти вирішуєш ступити на її територію, будь готова до наслідків.

— Це несправедливо. Ти, здається, вважаєш мене ідіоткою, яка й гадки не мала, що могло статися. Я дуже добре усвідомлювала, чим усе закінчиться. І однаково зробила це. Тому що мені треба було дещо дізнатися.

— Що саме?

— Я мала почути сміх Андре.

— Його сміх? Навіщо?

— Саме про це я хотіла поговорити. Пам’ятаєш, як Джейн описала той жахливий сміх, коли хлопці кинули гній в Олів’є та Ґабрі? — Пітер кивнув. — Я чула подібний сміх сьогодні вранці, на громадських зборах. Це був Андре. Ось чому мені довелося підійти до їхнього столика, щоб він знову засміявся. І він засміявся. Єдине, що я скажу про Йоланду та Андре, — це те, що вони передбачувані.

— Але, Кларо, Андре — дорослий чоловік, він не був одним з тих хлопчиків у масках.

Клара чекала. Зазвичай Пітер не був таким тупим, тож за ним було цікаво спостерігати. Його насуплені брови врешті-решт прояснилося.

— Це був син Андре, Бернар.

— Молодчина!

— Джейн помилилася, це були не Філіпп, Ґас і Клод. Одного з них там не було, але Бернар був.

— Мені розповісти старшому інспектору Ґамашу? Чи, може, він подумає, що я наговорюю на Йоланду? — запитала Клара.

— Яка різниця? Ґамаш повинен знати.

— Добре. Я зайду до бістро сьогодні вдень, коли він буде там, як обіцяв.

Клара підняла палицю й кинула її, сподіваючись, що Люсі побіжить її шукати. Але та не побігла.

Крофти на угоду пристали. У них дійсно не було вибору, і тепер вони разом із Ґамашем, Бовуаром і Ніколь спускалися вузькими сходами. Усюди панував порядок, підвал не був схожий на численні заплутані лабіринти, які Ґамашу доводилося бачити й через які так часто доводилося продиратися. Коли він звернув на це увагу, Крофт пояснив:

— Прибирати підвал — один із обов’язків Філіппа. Ми робили це разом кілька років, але на його чотирнадцятий день народження я сказав, що тепер це все на ньому.

Потім Крофт додав, можливо, усвідомлюючи, як це прозвучало:

— Це був не єдиний його подарунок на день народження.

Протягом двадцяти хвилин двоє чоловіків методично обшукували приміщення. Потім, серед лиж, тенісних ракеток і хокейних ключок на стіні, наполовину прихований воротарськими щитками, вони знайшли сагайдак. Обережно знявши його з гачка за допомогою однієї з тенісних ракеток, Бовуар зазирнув усередину. П’ять старих дерев’яних мисливських стріл. Чого не було в сумці, так це жодної павутинки. Цей сагайдак нещодавно звідси виносили.

— Чий він, пане Крофт?

— Він належав моєму батькові.

— Тут лише п’ять стріл. Так і має бути?

— Таким він потрапив до мене. Батько, напевне, загубив одну.

— Але ж ви казали, що це рідко трапляється. Здається, ви казали, що мисливці майже ніколи не гублять стріл.

— Це правда, але «майже ніколи» і «ніколи» — дві різні речі.

— Дозвольте?

Бовуар передав йому тенісну ракетку з підвішеною до неї сумкою зі стрілами. Ґамаш підняв ракетку якомога вище і примружив очі, щоб роздивитися кругле шкіряне дно старого сагайдака.

— Маєте ліхтарик?

Метью зняв з гачка яскраво-жовтий ліхтарик «Eveready»[64] і простягнув його Ґамашеві. Ґамаш увімкнув ліхтарик і побачив шість невиразних точок на дні сагайдака. Він показав їх Бовуару.

— Донедавна тут було шість стріл, — сказав Бовуар.

— Донедавна? Звідки ви знаєте, інспекторе?

Слухаючи, як Метью Крофт намагався залишитися незворушним, Ґамаш співчував чоловікові. Щоб контролювати себе, той усе сильніше й сильніше стискав кулаки. Стискав так міцно, що його руки вже злегка тремтіли, а голос підвищувався.

— Я знаюся на шкірі, містере Крофт, — збрехав Бовуар. — Це тонка теляча шкіра, яку використовують, бо вона еластична й водночас міцна. Ці стріли, як я припускаю, є мисливськими, — Крофт знизав плечима. — Такі стріли можна зберігати в цьому сагайдаку зі шкіряним дном вістрям донизу: вони і не затупляться, і не проб’ють дно. Ба більше, — і в нашому випадку це дуже важливо, пане Крофт, — на шкірі не залишиться жодних ознак вмісту. Вона настільки еластична, що повільно повернеться до своєї початкової форми. Ці шість цяток — сліди від шістьох наконечників стріл. Але стріл лише п’ять. Як це можливо?

Тепер Крофт мовчав, міцно стиснувши щелепи.

Бовуар передав тенісну ракетку й сагайдак Ніколь, звелівши тримати їх, поки він і Ґамаш продовжують пошуки. Тепер Крофт приєднався до своєї дружини, і пліч-о-пліч вони чекали, готові до будь-якого розвитку подій. Наступні пів години двоє чоловіків провели вдвох, обшукуючи підвал дюйм за дюймом. Вони вже майже здалися, коли Бовуар підійшов до печі. Опинившись там, він фактично наступив на нього. Лук лежав практично на видноті, а поруч — сокира.

Було отримано ордер на обшук, і ферму Крофта обшукали від горища і сараю до курника. Філіппа знайшли в його спальні; він сидів у навушниках, підключених до портативного CD-плеєра фірми Sony. Бовуар перевірив зольник під дров’яною піччю і знайшов металевий наконечник стріли, обвуглений, але все ще цілий. Від цього відкриття ноги Метью Крофта підкосилися, і він опустився на холодну бетонну підлогу, туди, де не існувало жодних віршів. Нарешті йому було завдано удару, якому поезія зарадити не могла.

Бовуар домовився, щоб усі речі, які вони зібрали, доправили до лабораторії в поліції Монреаля. Тепер команда знову сиділа в камінній залі.

— Що нам робити з Крофтами? — запитала Лакост, потягуючи почетверену каву з Тім Гортонз.

— Наразі нічого, — відповів Ґамаш, кусаючи шоколадний пончик. — Чекаємо на звіт із лабораторії.

— Завтра вони матимуть результати, — сказав Бовуар.

— Щодо Метью Крофта. Чи не варто нам узяти його під варту? — промовила Лакост, пригладжуючи назад своє блискуче каштанове волосся зап’ястям, аби не замастити його шоколадною глазур’ю.

— Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?

— Ви ж мене знаєте, я завжди прагну перестрахуватися.