18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 39)

18

— Чи вперше, — зі сміхом зізналася Клара. 

— Хочете подивитися фільм зараз? — запитав Пітер. 

— Дуже хочу, — відповів Ґамаш. 

Пітер простягнув руку, щоб узяти касету зі столу у вітальні, та Ґамаш зупинив його. 

— Я сам, якщо ви не проти. — Ґамаш дістав хустинку і підхопив нею касету, що вислизнула з коробки. Усі це помітили, утім ніхто нічого не спитав, а Ґамаш не мав бажання розповідати, що її знайшли серед сміття, яке викинула померла.

— Про що фільм? — поцікавилася Мирна. 

— Про Елеонору Аквітанську та її чоловіка короля Генріха, — відповіла Рут. 

Ґамаш здивовано обернувся до Мирни. 

— Не бачили? Це ж чудовий фільм! Кетрін Гепберн і Пітер О’Тул у головних ролях. Події розгортаються на Різдво, якщо я правильно пам’ятаю. Дивний збіг, чи не так? Ми тут теж зібралися на Різдво. 

У цій справі було багато дивного, подумав Ґамаш. 

Попливли вступні титри, заревів лев Metro-Goldwyn-Mayer, затишну та старомодну маленьку вітальню заповнили потужні звуки готичної музики, а на екрані з’явилися гротескні зображення злобливих горгулій. Уже від перших кадрів тхнуло розпадом і брудною боротьбою за владу. 

І жахом. 

«Лев узимку» розпочався. 

Агентка Ніколь ледве встигла звернути з головної дороги, коли її машину занесло на засніженому повороті. Вузька другорядна дорога вела до Трьох Сосен. Ґамаш не запросив її зупинитися в готелі, але вона все одно приєдналася б до них, навіть якби довелося платити за номер із власної кишені. У Монреалі, після розмови з пихатою директоркою приватної школи, де вчилася Крі, агентка Ніколь поїхала додому, щоб забрати валізу й трохи побути зі своїми родичами, що зібралися в крихітному, суворо впорядкованому будинку. 

Її батько завжди в таких випадках нервував і наказував дочкам ніколи не згадувати сімейну історію життя в Чехословаччині. 

Зростаючи в бездоганному будиночку в східній частині Монреалю, Ніколь спостерігала за прийомами  справжніх парадів із далеких родичів, друзів і друзів друзів, які приїжджали до них жити. Утім, ті паради були значно більше схожі на кортежі. Юрби людей дерлися у двері, усі в чорному, із кам’яними суворими обличчями, вимовляючи слова, яких дівчина не розуміла, і затягуючи у свою орбіту весь світ. Вони вимагали, кричали, плакали та скаржилися. Вони приїздили з Польщі, Литви та Угорщини, а юна Іветта слухала їх і доходила висновку, що кожен має послуговуватися своєю власною мовою. Никаючись біля дверей тісної, сповненої метушні вітальні, яка колись була такою затишною і спокійною, дівчинка силувалася зрозуміти, про що йдеться. Спочатку новоприбулі були з нею доброзичливими, потім, коли вона не реагувала, починали підвищувати голос і зрештою вже кричали англійською про те, яка вона лінива, дурна й нешаноблива. Її мати, колись така лагідна і добра, теж втрачала терпіння й усіляко лаяла її. Мовою, яку вона добре розуміла. Так маленька Іветта Ніколева стала іноземкою. Усе своє життя вона перебувала на узбіччі. Прагнула бути своєю, але розуміла, що це неможливо, коли навіть її мати на боці інших. 

І тоді вона почала хвилюватися. Якщо навіть її домівка була такою незрозумілою та заплутаною, то що чекало на неї за її стінами? А якщо її не розумітимуть? А раптом щось трапиться, а вона не зрозуміє, що їй робити? А раптом їй щось знадобиться? Хто їй дасть потрібне? Тож Іветт Ніколь навчилася брати. 

— Отже, ти знову працюєш із Ґамашем? — запитав її батько. 

— Так, сер. 

Вона усміхнулася йому. Він був єдиним, хто взагалі заступався за неї в дитинстві. Єдиним, хто захищав її від тих вторгнень. Він ловив її погляд, махав їй рукою і давав іриску в шарудливій целофановій обгортці. Він радив їй розгортати цукерку, сховавшись подалі від допитливих і жадібних очей. То був їхній секрет. Від батька Іветт засвоїла, що таємниці важливі і їх треба зберігати. 

— Ніколи не розповідай йому про Чехословаччину. Обіцяй мені! Він не зрозуміє. У поліції Квебеку потрібні лише корінні квебекці. Якщо він дізнається, що ти чешка, тебе виженуть. Як дядька Сола. 

Її нудило від самої думки про те, що її порівнюють із дурнуватим дядьком Солом. Недоумкуватим дядьком Солом Ніколевим, який не зміг утриматися в чеській поліції і захистити сім’ю. І тому вони всі загинули. Крім її батька, Арі Ніколева, її матері та невдоволених і озлоблених родичів, які перетворили їхню оселю на вбиральню, звалюючи на молоду сім’ю все своє лайно. 

У маленькій, охайній дальній спальні Арі Ніколев спостерігав, як його донька пакує валізу з найпохмурішим, найнепривабливішим одягом, який можна було знайти в її шафі. За його порадою. 

— Я знаю чоловіків, — сказав він, коли вона запротестувала. 

— Але в цьому я не матиму привабливого вигляду. — Вона тицьнула пальцем у купу одягу. — Ти ж казав, що я маю сподобатися Ґамашеві. 

— Сподобатися, а не закохати його в себе. Повір, у цьому ти йому сподобаєшся. 

Коли вона відвернулася, щоб знайти свою косметичку, він засунув у валізу кілька ірисок. Увечері вона знайде їх. І подумає про нього. І якщо пощастить, ніколи не дізнається про його маленьку таємницю.

Не було ніякого дядька Сола. Від рук комуністів ніхто не гинув. Не було благородної та доблесної втечі через кордон. Він усе вигадав багато років тому, щоб заткнути роти родичам дружини, які отаборилися в їхньому будинку. Це був його рятувальний човен зі слів, який тримав його на плаву в морі їхніх бід і страждань. Справжніх страждань. Навіть він це визнавав. Але йому потрібні були власні історії про свої героїчні поневіряння. 

І тому, зачавши маленьку Анжеліну, а згодом Іветту, він зачав дядька Сола. Дядько Сол мав урятувати сім’ю, проте не спромігся на це. Вражаюче гріхопадіння Сола коштувало життя всій вигаданій родині Арі. 

Він знав, що повинен усе розповісти Іветт. Знав, що історія, яка почалася як його власний рятувальний човен, стала якорем для його маленької дівчинки. Але вона боготворила його, і захоплений погляд її сірих очей був для Арі Ніколева найжаданішим за все. 

— Я дзвонитиму тобі щодня, — пообіцяв він, піднімаючи з ліжка її легеньку валізу. — Нам потрібно триматися разом. — Він усміхнувся і повернув голову в бік вітальні, звідки було чутно какофонію голосів: родичі перекрикували одне одного, непримиренні у своїх поглядах. — Я пишаюся тобою, Іветт, і знаю, що ти з усім упораєшся. Ти маєш упоратися. 

— Так, сер. 

Коли вони виходили з дому, ніхто з довбаних родичів і голови не повернув у їхній бік. Батько доніс валізу до машини й поклав у багажник. 

— На випадок, якщо станеться аварія, вона не вдарить тебе по голові. 

Він обійняв її і прошепотів на вухо: 

— Не зіпсуй усього. 

І ось вона під’їхала до Трьох Сосен. На пагорбі в кінці дю Мулен вона загальмувала, і її машину трохи занесло вбік на слизькій дорозі. Унизу світилося село, вогні прикрашених високих дерев відбивалися червоним, зеленим і синім на снігу та льоду, наче гігантський вітраж. Було видно, як перед вікнами магазинів і будинків сновигають люди. 

У грудях з’явилося якесь відчуття. Чи була це тривога? Можливо, злість, що через цю справу покинула власний теплий дім? Ні. Вона посиділа в машині кілька хвилин, втиснувши голову в плечі, уривчасто дихаючи та намагаючись визначити це дивне відчуття. Потім, насупивши брови й дивлячись крізь вітрове скло на веселе маленьке село, вона раптом зрозуміла, що відчуває. 

Полегшення. Чи це було схоже на відчуття, коли, скинувши тягар, втрачаєш пильність? 

У неї задзвонив мобільний телефон. Вона завагалася. Вона знала, хто телефонує, та не бажала переривати свою останню думку. 

— Oui, bonjour. Так, сер, я у Трьох Соснах. Я буду ввічливою. Я завоюю його довіру. Я знаю, як це важливо. Я не облажаюсь, — сказала у відповідь на почуте попередження. 

Вона поклала слухавку і зняла ногу з гальма. Її машина в’їхала в село і зупинилася перед готелем, де пропонували нічліг і сніданок. 

Елеонора та Генрі колотилися. їхні сини воювали один з одним і з батьками. Усі вибухали, у всіх летіли уламки від цих вибухів. Спустошення та блиск. Наприкінці фільму Ґамаш опустив очі й здивувався, побачивши перед собою порожню тарілку. Він не пам’ятав, як їв. Він не пам’ятав, як дихав. 

Але він знав одне. Якби він мав вибір, Елеонора і Генрі були б останніми людьми на землі, яких він хотів би бачити своїми батьками. Ґамаш сидів і дивився на фінальні титри, гадаючи, що він пропустив, бо він точно щось пропустив. Чомусь Сісі мала це відео, чомусь узяла прізвище де Пуатьє. До того ж вона, напевне, мала причину викинути абсолютно нормальну відеокасету. Цю касету знайшли в її смітті. Чому? 

— Може, вона купила DVD, — припустила Клара, коли Ґамаш попросив їх висловити свої міркування. — Ми потроху переводимо нашу колекцію на DVD. Усі касети з улюбленими фільмами Пітера врешті-решт псуються, бо найкращі моменти він прокручує безліч разів. 

— Привіт усім, — почувся з кухні веселий голос Ґабрі. — Я почув про вечір кіно. Я не запізнився? 

— Фільм щойно закінчився, — відповів Пітер. — Вибач, старий. 

— Я не міг вирватися раніше. Мусив доглядати за хворим. 

— Як там інспектор Бовуар? — запитав Ґамаш, заходячи на кухню. 

— Ще спить. У нього грип, — пояснив решті Ґабрі. — У мене немає гарячки? Сподіваюся, я не заразився. — Він підставив своє чоло Пітеру, але той проігнорував його.