Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 8)

Дивлячись зовні на показну будівлю із сірого каменю, не скажеш одразу, що всередині. Можна хіба що здогадатися про якусь ненормальну активність, що відбувається там, судячи з постатей, які вбігають у будинок і вибігають звідти. Але всередині есесівського вулика панує несамовита метушня: люди шугають туди-сюди, у великій білій залі лунають гучні голоси, на всіх поверхах гримають двері, у кабінетах без угаву дзвонять телефони. А в самому серці будинку, посеред тої драми, що розігрується тут, Гайдріх уже грає ту роль, яка виявиться його найкращою, — роль чиновника-вбивці. Довкола нього — столи, телефони й люди в чорному, що беруть слухавки та кладуть їх. Він відповідає на всі дзвінки:

— Алло! Він мертвий?.. Лишіть тіло на місці. Офіційна версія — самогубство. Вкладіть йому в руку вашу зброю… Ви стріляли в потилицю?.. Байдуже, немає значення. Це самогубство.

— Алло! Готово?.. Дуже добре… Дружину також?.. Гаразд, скажете, що вони опиралися під час затримання… Авжеж, дружина також!.. Вона хотіла втрутитися й заважала, ось так буде дуже добре… Прислуга?.. Скільки?.. Запишіть імена, візьмемося за них пізніше.

— Алло! Докінчено?.. Добре, киньте все в Одер.

— Алло!.. Що?.. У тенісному клубі?.. Він грав у теніс?.. Перестрибнув через огорожу й утік до лісу? Ви що, жартуєте?.. Прочешіть там усе та знайдіть його!

— Алло!.. Як це — «інший»? Як це — «таке саме прізвище»?.. Ім’я також?.. Гаразд, везіть його сюди, відправимо в Дахау й шукатимемо, доки не знайдемо кого треба.

— Алло!.. Де його бачили востаннє?.. У готелі «Адлон»? Але ж усі знають, що прислуга там працює на нас! Це якась дурня! Він сказав, що хоче здатися?.. Чудово, поверніться до нього додому, зачекайте, а потім привезіть його до нас.

— Алло!.. З’єднайте мене з райхсфюрером!.. Алло? Так, це зроблено… Це теж… Працюємо над цим… Зроблено… А як щодо номера один?.. Фюрер не погоджується? Але ж чому?.. Вам будь-що треба переконати фюрера!.. Наголошуйте на його розпусті! І на всіх тих скандалах, що нам доводилося заминати! Нагадайте про портфель, забутий у борделі!.. Зрозуміло, негайно дзвоню Ґерінґові.

— Алло? Це Гайдріх. Райхсфюрер мені сказав, що фюрер хоче зберегти життя голові СА!.. Звичайно, у жодному разі!.. Треба йому сказати, що армія ніколи не погодиться! Ми стратили офіцерів райхсверу: якщо Рема лишити живим, Бломберґ відмовиться підтримати операцію!.. Авжеж, тут ідеться про справедливість, саме так!.. Зрозумів, чекаю на ваш дзвінок.

Заходить есесівець. Вигляд у нього стурбований. Есесівець підходить до Гайдріха, нахиляється і щось шепоче йому на вухо. Обоє виходять. За п’ять хвилин Гайдріх повертається сам. Із його обличчя нічого не можна прочитати. Він знову береться за слухавку.

— Алло!.. Спаліть труп! Попіл відправте вдові!

— Алло!.. Ні, Ґерінґ наказав його не чіпати… Лишіть шістьох біля його будинку… Ніхто не заходить і ніхто не виходить!

— Алло!..

І так далі.

Увесь цей час Гайдріх методично заповнює невеличкі білі картки-досьє.

Таке триває всі вихідні.

Нарешті новина, якої він так чекав: фюрер погодився. Він віддасть наказ стратити Рема, керівника «Sturmabteilung» («Штурмового управління»), свого найдавнішого спільника. Рем також хресний батько старшого сина Гайдріха, але насамперед він безпосередній начальник Гіммлера. Залишивши СА без верхівки, Гіммлер і Гайдріх звільнять СС із-під її впливу і перетворять на незалежну організацію, що звітує лише перед Гітлером. Гайдріх дістає звання группенфюрера, що рівноцінно генерал-лейтенанту. Йому тридцять років.

Тої суботи, 30 червня 1934 року, Ґреґор Штрассер снідає разом зі своєю невеликою родиною, коли лунає дзвінок у двері. Восьмеро озброєних чоловіків прийшли, щоб його арештувати. Не давши часу навіть попрощатися з дружиною, Штрассера відвозять до ґестапо. Без допиту його кидають до камери, де вже повно штурмовиків СА. Ті юрмляться довкола нього: хоч він уже кілька місяців не обіймає ніякої політичної посади, але його авторитет давнього товариша фюрера їх заспокоює. Штрассер не розуміє, чому він тут, серед них, але він досить добре обізнаний із таємними справами партії, щоб боятися свавілля й відсутності логіки у своєму затриманні.

О п’ятій годині вечора за ним приходить есесівець і відводить його до одиночної камери з великим вікном. Ізольований від інших, Штрассер не знає, що розпочалася Ніч довгих ножів, але все ж здогадується про щось таке. Він не знає, чи треба йому боятися за своє життя. Звісно, Штрассер для партії — історична постать, він пов’язаний із Гітлером спогадами про їхню спільну боротьбу. Про ту саму в’язницю врешті-решт, до якої його разом із майбутнім фюрером запроторили після Пивного путчу. Але йому відомо й те, що Гітлер не сентиментальний. І хоча Штрассерові невтямки, чим же його існування — порівняно з існуванням Рема чи Шляйхера — може загрожувати Гітлерові, проте треба мати ще на увазі важку параною фюрера. Штрассер швидко усвідомлює, що діяти треба вкрай обачно, якщо він хоче врятувати свою шкуру.

Він саме дістається у своїх роздумах до цього місця, коли відчуває, що за спиною промайнула якась тінь. Інстинкт досвідченого підпільника підказує йому, що там небезпека, і він нахиляється саме в ту мить, коли лунає постріл. Хтось просунув руку у вікно й вистрілив упритул. Штрассер нахилився, але запізно. Він падає.

Лежачи долілиць на підлозі камери, Штрассер чує, як у дверях відмикається засув, потім — тупотіння чобіт довкола себе, відчуває на своїй потилиці дихання людини, що схилилася над ним. Лунають голоси:

— Ще живий.

— Що будемо робити? Кінчимо його?

Штрассер чує, як невідомий зводить курок пістолета.

— Зачекай, піду доповім.

Одна пара чобіт віддаляється. Минає якийсь час. Чоботи повертаються, але вже не самі. Клацають підбори, вітаючи новоприбулого. Щось хлюпотить. Тиша. І раптом цей голос, фальцет, який Штрассер упізнав би з тисячі інших і від якого пішов холод по спині:

— Ще не здох? Лишіть його, хай стікає кров’ю, як свиня!

Голос Гайдріха — останній людський голос, який Штрассер чує перед своєю смертю. Хоча навряд чи його можна назвати людським…

До мене в гості приходить Фабріс, і ми розмовляємо про мою майбутню книжку. Це мій давній університетський приятель, який теж захоплюється історією, а понад те ще й цікавиться тим, що я пишу. Того літнього вечора ми їмо на веранді, і він із запалом, що надихає мене, розповідає про свої враження від початку мого роману. Він зупиняється на побудові розділу про Ніч довгих ножів: на його думку, ця безперервна низка телефонних дзвінків дуже добре показує як масштаби есесівської бюрократії, так і конвеєрний підхід до того, що стало фірмовою ознакою нацизму, — вбивства.

Його слова мені лестять, але водночас у мене виникає одна підозра, і я прагну уточнити:

— Але чи ти розумієш, що кожен дзвінок відповідає реальному випадку? За потреби я міг би назвати тобі майже всі імена.

Фабріс дивується і простодушно відповідає:

— Хіба ти цього не вигадав?

Дещо занепокоєний, я запитую його:

— А смерть Штрассера?

Гайдріх, що сам приходить до нього в камеру й наказує лишити смертельно пораненого стікати кров’ю на підлозі, — Фабріс думав, що це також вигадка. Трохи ображений, я вигукую:

— Але ж ні, це все відбувалося насправді! — А собі міркую: «Чорт! Не вдалося…» Треба було висловлюватися зрозуміліше на цьому рівні інтерпретації.

Того самого вечора я дивлюся в телевізорі документалку про старе голлівудське кіно, присвячене генералу Паттону, яке так і називалося «Паттон». Показують уривки старого фільму, а потім опитують свідків, які пояснюють, що «насправді все було не так…». Під час авіанальоту на базу Паттон не протистояв двом «месершмітам», озброєний самим лише кольтом (хоча, за словами свідка, немає жодного сумніву, що генерал учинив би так, якби «месери» дали йому час). Паттон не казав цього перед усією армією, лише в приватній розмові, а втім, розмова була зовсім не про це. Паттон дізнався, що його відправляють у Францію, не в останню мить — його повідомили про це заздалегідь, за кілька тижнів. Паттон не порушив наказу, коли взяв Палермо, навпаки — він діяв за згодою з вищим союзним командуванням і зі своїм безпосереднім начальником. Паттон точно не посилав до дідька російського генерала, хоч і не любив росіян. І так далі. Одним словом, фільм розповідає про вигаданого персонажа, життєпис якого значною мірою ґрунтується на кар’єрі генерала Паттона, але сам він, вочевидь, Паттоном не є. І попри це, фільм називається «Паттон». І нікого це не шокує, усі вважають це нормальним: сфальшувати реальність, щоб набити ціну сценарію або зробити зв’язним і послідовним життя персонажа, на чиєму справжньому шляху, певна річ, траплялося багато труднощів і небезпек, але аж ніяк не настільки значущих. Саме через таких людей, що споконвіку перекручують історичну правду, щоб вигідніше продати свою халтуру, саме через них мій давній приятель, що звик до всяких вигадок у творчості й тому ставиться з філософським спокоєм до такої тихої фальсифікації, питає мене:

— Невже ти цього не вигадав?

Ні, я цього не вигадував! Та й узагалі, із якого дива мені «вигадувати» нацизм?

Ця історія, про яку я пишу, звісно, захоплює і вражає мене, але водночас, здається, неабияк б’є по нервах.