Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 7)

Якусь мить я ще не усвідомлюю обширу формулювання і, зберігаючи вірність своїй давній відразі до реалістичних романів, думаю собі: пфе! А потім беру в Наташі часопис і перечитую фразу. Мушу визнати, що мені справді кортіло знати такі подробиці про Гайдріха. А Наташа сміється:

— Атож, я так і бачу, як ти це пишеш: «Гайдріх мав звичку: замислившись, він здвигав лівою бровою».

Підлабузники Третього райху завжди бачили у високому, білявому, із доволі тонкими рисами обличчя Гайдріху ідеал арійця. Улесливі біографи описували його зазвичай як вродливого чоловіка й чарівливого звабника. Якби вони були чесні або не так засліплені власним захопленням, коли йшлося про нацизм, то, придивившись краще до світлин, помітили б, що Гайдріх не лише не зовсім підходить на роль еталона краси, а ще й має деякі риси обличчя, мало сумісні з вимогами арійської класифікації: товсті губи, звісно, не позбавлені певної чуттєвості, але майже негроїдного типу; довгий горбкуватий ніс, який запросто можна було б назвати гачкуватим, якби його власником був єврей. Додамо сюди великі, доволі відстовбурчені вуха й видовжене обличчя, яке інакше, як кобилячим, і не назвеш, — і ми матимемо результат: людину із зовнішністю, звісно, не потворною, але й доволі далекою від стандартів Ґобіно[8].

Нещодавно вселившись до прекрасного мюнхенського будинку, який дуже сподобався Ліні (зізнаюсь, я врешті-решт купив її книжку, і російська студентка, що виросла в Німеччині, на моє прохання повиписувала найголовніше; я міг би для цього відшукати німкеню, але й так вийшло цілком добре), подружжя Гайдріхів улаштовує бенкет на всю губу. Цього вечора крім Гіммлера має прийти ще один важливий гість: сам Ернст Рем, голова СА. Зовні він скидається на кабана: велетенське черево, здоровенна голова, маленькі запалі очиці, товста шия зі складкою жиру і покалічений у Першу світову ніс, задертий, наче п’ятачок у свині. Рем і поводиться зазвичай, як свиня, хизуючись своїми солдафонськими звичками. Але він стоїть на чолі нерегулярної армії, що налічує понад чотириста тисяч «коричневих сорочок», і, подейкують, на «ти» із самим Гітлером. В очах Гайдріха це все перетворює Рема на особу, що заслуговує на неабияку повагу. І справді, зустріч відбувається тепло й по-товариськи. Усі багато сміються. Після щедрої вечері, приготованої господинею дому, чоловіки висловлюють бажання покурити для кращого травлення. Ліна приносить їм сірники і спускається в підвал по пляшку коньяку. Раптом вона чує вибух. Ліна квапливо повертається нагору й розуміє: прагнучи прислужити високим гостям, у метушні вона переплутала звичайні сірники з новорічними петардами. Усі регочуть. Бракує тільки запису їхнього сміху.

Давній сподвижник Гітлера, член НСДАП від дня її створення, Ґреґор Штрассер, вийшовши з в’язниці 1925 року, заснував газету «Берлінер Арбайтцайтунг»[9], якою сам і керував. Його авторитет і становище, мабуть, пояснюють те, що до нього звертаються з певними проблемами. А тут ось питання, яке не вирішити на рівні місцевого партійного осередку. Зачіпати одного зі старших чинів СС, репутація якого в «чорному ордені» дедалі зростає, 1932 року ризиковано навіть для високопоставлених нацистських функціонерів, тут потрібна обережність. І тому гауляйтер Галле-Мерзебурґ, діставши певну делікатну інформацію від своїх підлеглих, воліє переслати далі старе видання якоїсь музичної енциклопедії, у якій можна прочитати таке: «Бруно Гайдріх, справжнє прізвище Зюсс».

Отже, батько нового протеже Гіммлера — єврей? Ґреґор Штрассер, очевидно, прагнучи довести, що на нього ще потрібно зважати, наказує почати розслідування. Чого він прагнув? Підкласти свиню молодому честолюбцеві? Чи додати нового блиску своїй зорі, що вже тьмяніла на небосхилі заснованої ним націонал-соціалістичної партії? Чи, може, він справді боявся, щоб єврейська зараза не продерлася в саме серце нацистського апарату? Хай там як, а рапорт надіслали в Мюнхен і отримали в секретаріаті Гіммлера.

Голова СС приголомшений. Він уже встиг навихваляти достоїнства молодого новобранця перед фюрером і тепер боїться, чи не втратить довіри сам, якщо звинувачення підтвердяться. Тому дуже уважно стежить за партійним розслідуванням. Підозри щодо батьківської лінії відкидаються доволі швидко: прізвище Зюсс належало другому чоловікові бабці Гайдріха і, таким чином, до нього перейти не могло. До того ж чоловік той, попри своє прізвище, євреєм не був. Натомість під час розслідування з’явилися деякі сумніви в чистоті материнської лінії. Доказів не знайшлося, і Гайдріха офіційно виправдали. Однак Гіммлер усе ж замислюється, чи не краще позбавитися від такого підручного, адже знає, що тепер Гайдріха постійно переслідуватимуть чутки. З іншого боку, молодий Гайдріх своєю діяльністю в СС устиг виявити себе перспективним, ба навіть незамінним працівником. Так і не визначившись, Гіммлер вирішує покластися на мудрість фюрера.

Гітлер викликає Гайдріха й довго розмовляє з ним віч-на-віч. Я не знаю, що йому сказав Гайдріх, але результатом зустрічі стало те, що думка про нього в Гітлера склалася. Фюрер казав Гіммлерові: «Цей чоловік надзвичайно здібний і надзвичайно небезпечний. Ми вчинимо велику дурницю, якщо відмовимося від його послуг. Партії потрібні такі люди, як він, а його здібності в майбутньому нам дуже знадобляться. До того ж тепер він довіку буде нам вдячний і сліпо виконуватиме наші накази». Гіммлер дещо стривожений перспективою мати під своїм керівництвом людину, що здатна викликати таке захоплення у фюрера. Однак він погоджується, адже не звик сперечатися зі своїм паном.

Отже, Гайдріх урятувався. Але він знову пережив найбільший кошмар свого дитинства. Який дивний вибрик долі: його, хто всім своїм виглядом утілює чистоту арійської раси, звинувачують у єврейському походженні. Ненависть Гайдріха до проклятого народу зростає. І ще він закарбовує в пам’яті ім’я: Ґреґор Штрассер.

Я не знаю достеменно коли, але схильний гадати, що саме в ті роки він вирішує трохи змінити написання свого імені. Просто прибрати «т» у кінці: Райнгардт стає Райнгардом. Так звучить трохи жорсткіше.

Я написав дурницю. Частково це сталося через мою забудькуватість, а частково через надмірну уяву. Насправді голова англійських спецслужб називав себе тоді не «М», як у «Джеймсі Бонді», а «К» (або ж латиницею — «С»). Так само хотів називатися і Гайдріх. Але хтозна, чи він наслідував англійців, чи, може, це просто пішло від заголовної літери «der Chef», «начальник» по-німецьки.

Натомість, перевіряючи свої джерела, я наштовхнувся на таку ось відвертість. Не знаю, кому це сказав Гайдріх, але ці слова показують, що в нього було чітке розуміння своїх завдань: «У сучасній тоталітарній системі управління принцип державної безпеки не має обмежень, а отже, той, хто цей принцип забезпечує, повинен здобути собі практично безмежні повноваження».

Гайдріху багато в чому можна дорікнути, але слово своє він тримав.

20 квітня 1934 року — знаменний день в історії «чорного ордену»: Ґерінґ передає ґестапо, яке сам і створив, двом есесівським керівникам. Гіммлер і Гайдріх дістають у володіння розкішну будівлю на Принц-Альберт-штрасе в Берліні. Гайдріх вибирає собі кабінет. Облаштовується в ньому. Сідає за стіл. Відразу ж береться до роботи. Кладе перед собою аркуш паперу. Бере ручку. І починає складати списки.

Певна річ, Ґерінґ не просто так полишає керівництво таємною поліцією, що вже тоді була справжнім діамантом у короні нацистського режиму. Це плата, яка має забезпечити йому підтримку Гіммлера проти Рема: дрібний буржуа із СС турбує Ґерінґа значно менше, ніж агітатор-соціаліст із СА. Рему подобається заявляти, що націонал-соціалістична революція ще не закінчилася. Утім, Ґерінґ бачить усе інакше: вони здобули владу, і відтепер їхнє єдине завдання полягає в тому, щоб цю владу втримати. Гайдріх, поза всяким сумнівом, навіть попри те, що Рем — хрещений батько його сина, підпишеться під такими словами.

Берлін гуде, усюди панує атмосфера змовництва. А все через один документ, що ходить містом, — список, надрукований на машинці. Незацікавлені спостерігачі вражені тим, як вільно, без жодної обачності, люди передають цей аркуш паперу із рук до рук у кафе, на очах в офіціантів, про яких усі знають, що вони інформатори на платні в Гайдріха.

Це не більше, не менше як склад імовірного кабінету міністрів. Гітлер у цьому майбутньому уряді лишається канцлером, але Папена й Ґерінґа в списку нема. Натомість у ньому зазначені прізвища Рема та його друзів: Шляйхера[10], Штрассера, Брюнінґа[11].

Гайдріх показує цей список Гітлерові. Тому менше за все на світі подобається, коли його параноїдальні побоювання мають підтвердження, і він просто задихається з люті. Щоправда, фюрера трохи бентежить неоднорідність коаліції: Шляйхер, наприклад, ніколи не був серед друзів Рема, який зневажав його до неможливості. Гайдріх відповідає на це, що генерала фон Шляйхера бачили за розмовою з послом Франції, — ось вам і доказ, що він змовник.

Насправді ж така різнорідність цієї дивної коаліції свідчить головним чином про те, що Гайдріхові слід іще вдосконалити свої знання у сфері внутрішньої політики, адже це саме він склав цей список і розповсюдив його. Гайдріх переважно керувався дуже простим принципом: написав імена ворогів своїх двох начальників, Гіммлера і Ґерінґа, а також імена своїх власних ворогів.