Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 46)
Раптово з’являється «мерседес» і, як передбачалося, гальмує. Але стається те, чого вони боялися: автомобіль порівняється з Ґабчиком у найневдаліший момент, коли між ними опиниться трамвай, повний мирних мешканців. Що ж, нічого не вдієш. Небезпеку для цивільних взяли до уваги й, попри це, вирішили ризикувати. Ґабчик і Кубіш не такі праведники, як герої Камю[62], але це тому, що їхнє життя не вкладається в рамки, окреслені простими чорними символами, що утворюють рядки на папері.
Ви сильний, ви могутній, ви задоволений собою. Ви вбивали людей і збираєтеся вбити ще багатьох, дуже багатьох. Вам усе вдається. Ніхто й ніщо не може вам опиратися. Менше ніж за десять років ви стали «найнебезпечнішою людиною Третього райху». Більше ніхто не глузує з вас. Більше ніхто не називає Козою, тепер ви — Білява Бестія: ви, безперечно, зійшли на вищий щабель за шкалою тваринного світу. Сьогодні всі вас бояться, навіть ваш начальник, хоча цей хом’ячок в окулярах також доволі небезпечний.
Ви зручно влаштувалися на сидінні вашого «мерседеса» з відкидним верхом, і вітер дме вам в обличчя. Ви їдете до свого робочого кабінету, а ваш кабінет — у замку. Ви живете в країні, усі мешканці якої — ваші підданці, і ви маєте право карати їх на смерть чи милувати. Ви можете вбити їх усіх до останнього, якщо вирішите так. Утім, можливо, саме така доля й чекає на них.
Але вас уже тут не буде, щоб це побачити, адже вас зовуть нові звершення, перед вами постають нові виклики. Невдовзі ви здійметесь на літаку в повітря й полишите ваше королівство. Ви прибули сюди, щоб приборкати цю країну, і блискуче впоралися із цим завданням. Ви змусили цілий народ схилити голови перед вами, ви кермували залізною рукою, ви визначали курс, ви правили, ви владарювали. Ви залишите своєму наступникові важке завдання: зберегти й зміцнити ваші здобутки, зокрема не допустити жодної спроби відродження розбитого вами чеського Опору; пильнувати, щоб уся чеська промисловість працювала суто на військові потреби Райху; продовжувати процес онімечення, який ви розпочали, визначивши таким чином його правила.
Розмірковуючи про своє минуле і про своє майбутнє, ви поринаєте в безмежне почуття самовдоволення. Ви тримаєте руками шкіряний портфель, що лежить у вас на колінах. Ви думаєте про рідне місто Галле, про службу на флоті, про Францію, яка чекає на вас, про євреїв, які мають померти, про безсмертний Райх, міцні підвалини якого заклали саме ви і який уже пустив глибоке коріння. Та ви забуваєте про теперішнє. Невже мрії, які ви плекаєте, доки «мерседес» везе вас, приспали ваш інстинкт поліціянта? Ви не впізнаєте теперішнього, яке наздогнало вас в образі чоловіка, який переходить дорогу просто перед вами з плащем, перекинутим через руку, хоча надворі тепло й сонячно.
Що цей придурок робить?
Він зупиняється посеред дороги.
Обертається обличчям до машини.
Дивиться вам в очі.
Відкидає свій плащ.
Дістає автомат.
Наставляє зброю на вас.
Цілиться.
І стріляє.
Він стріляє — та нічого не відбувається. Я не знаю, як уникнути дешевих ефектів. Справді нічого не відбувається. Спусковий механізм чи то затнувся, чи то, навпаки, розхитався, унаслідок чого ударник б’є повз капсуля… Стільки місяців готуватися, щоб «стен», це англійське лайно, дав осічку! Ось він, Гайдріх, у Ґабчика в руках, чекає на вистріл упритул, але Ґабчикова зброя не стріляє. Словак тисне на гачок «стена», але пістолет-кулемет, замість сипонути кулями, мовчить. Пальці словака судомно стискають непотрібну залізяку.
Машина зупинилася, і цього разу час також по-справжньому зупинився. Усе довкола завмерло, не ворушиться й не дихає. Двоє чоловіків у «мерседесі» заціпеніли. Тільки трамвай їде собі далі своїм маршрутом, наче нічого не сталося, і лише кілька пасажирів теж зі скам’янілими виразами на обличчях, адже бачили, що тут було, а точніше, чого не було. Скрегіт коліс по сталевих рельсах розриває час, який не рухається. Але ніде нічого не відбувається, окрім як у Ґабчиковій голові. Там усе вирує з шаленою швидкістю. Я цілковито переконаний, що якби зміг потрапити саме цієї миті в його голову, то мав би про що розповідати не на одній сотні сторінок. Та я не в його голові й не маю ані найменшої гадки, що почуває Ґабчик, а у своєму нікчемному житті також не можу відшукати обставин, які дозволили б мені наблизитися до почуттів — нехай навіть дуже пом’якшених, — які були б схожі на ті, що заполонили словака тої миті: здивування, страх і потік адреналіну, який ринув у кров, наче всі клапани в Ґабчиковому тілі відтулилися одночасно.
«Ми, що, можливо, у якийсь із днів помремо, нині кажемо: людина безсмертна посеред багаття миті»[63]. Я негативно ставлюся до Сен-Жон Перса, але я не можу негативно ставитися до його поезії. І саме його рядки я обрав, щоб ушанувати цих войовників, хоча ті й вищі над усяку хвалу.
Дехто висуває таку гіпотезу: Ґабчик замаскував «стен» у своєму портфелі травою. Дивна ідея! І як же він збирався пояснювати, чому гуляє по місту з набитим сіном портфелем, якби його зупинили для перевірки? А дуже просто: досить було сказати, що трава для кролика. Власне кажучи, багато чехів, щоб покращити свій раціон, тримали вдома кроликів і збирали в парках траву їм на годівлю. Хай там як, а ця гіпотеза стверджує, що все через травинку, яка потрапила в механізм.
Отже, «стен» не стріляє. І всі надовго — на десяті частки секунди — ошелешено завмирають. Ґабчик, Гайдріх, Кляйн, Кубіш. Справжній кіч! Вестерн! Четверо чоловіків перетворилися на кам’яні статуї, кожен прикипів поглядом до «стена», кожен змушує свій мозок працювати на шаленій швидкості, незбагненній для звичайної людини. Фінальна сцена моєї історії — четверо чоловіків на повороті. А ще позаду «мерседеса» з’являється другий трамвай.
Отже, часу лишається обмаль. І тут у дію вступає Кубіш, Кубіш, який стоїть за спиною у двох німців і якого вони, приголомшені появою Ґабчика, не бачать. Спокійний і милий Кубіш вихоплює зі свого портфеля гранату.
Я ошелешений, коли читаю роман Вільяма Воллмана «Європа Центральна», який нещодавно з’явився у французькому перекладі. Я немов у гарячці: ось вона, книжка, яку я сам хотів би написати. І, читаючи перший розділ, який ніяк не завершується, я запитую себе: невже автор зможе витримати аж до кінця цей стиль, цю інтонацію, цю приглушену оповідь… неймовірно. Насправді перший розділ має тільки вісім сторінок, але це просто магічні вісім сторінок, на яких фрази снуються немов у сні: не зрозуміло нічого і зрозуміло все. Мабуть, тут уперше голос Історії звучить настільки правильно. Я вражений відкриттям: Історія — це піфія, яка говорить «ми». Перший розділ називається «Сталь у русі», і я читаю: «За мить сталь почне рухатися, спочатку повільно, як відходять зі станцій військові ешелони, а потім швидше — і відразу всюди. Натовпи вишикуваних у каре чоловіків у стальних шоломах рушать уперед, супроводжувані з флангів рядами блискучих літаків, а потім танки, літаки та інше знаряддя прискоряться без вороття». І далі: «Догоджаючи сновиді, який у захваті, Ґерінґ обіцяє у змиг ока виготовити ще п’ятсот ракетопланів, після чого втікає на побачення з Лідою Бааровою». Із чешкою. Коли я цитую автора, треба вважати, щоб цитати не були довшими за сім рядків. Не більше за сім рядків — немов шпигун, що розмовляє по телефону не довше за тридцять секунд, щоб його не вирахували. «У Москві маршал Тухачевський заявляє, що
Отже, де я зупинився?
Я зупинився саме там, куди й прагнув дістатися. На повороті вулиці В Голешковичках відбувається справжнє виверження адреналіну. Саме цієї миті через сукупність найдрібніших індивідуальних рішень, керованих лише інстинктом і страхом, Історія зазнає чергового, одного з найвідчутніших, чи то поштовху, чи то струсу.
Рефлекси кожного з учасників спрацьовують по-своєму. Кляйн, водій, не рушає з місця. І це перша помилка.
Гайдріх підхоплюється на ноги й хапається за зброю. І це друга помилка. Якби Кляйн відреагував так само швидко, як його начальник, або якби Гайдріх лишився сидіти нерухомо, як водій, тоді все, мабуть, склалося б інакше, і мене, можливо, тут навіть не було б, щоб розповідати вам усе це.
Кубішева рука викреслює півколо — і граната злітає в повітря. Але ж ніколи не вдається все так, як слід. Кубіш цілить у переднє сидіння, але граната падає на землю біля правого заднього колеса. І все ж вибухає.
Частина друга
Тривожні вісті доходять із Праги.
Граната вибухає. У трамвая, що стоїть навпроти, одразу вилітають вікна. «Мерседес» підкидує на метр угору. Уламки потрапляють Кубішеві в обличчя, і десантника відкидає назад. Дим хмарою вкриває все довкола. Із трамвая лунають пронизливі крики. Есесівський кітель, що лежав на задньому сидінні, злітає в повітря. Протягом кількох секунд приголомшені свідки бачитимуть тільки його, цей формений кітель, що ширяє в повітрі над хмарою пилу. Я принаймні нічого, окрім нього, не бачу. Кітель, немов осінній листок, кружляє в повітрі широкими колами, тимчасом як відлуння вибуху спокійно поширюється Європою і скоро дійде до Берліна й Лондона. Тільки ця луна і тільки кітель рухаються, все решта завмерло. На повороті вулиці В Голешковичках немає жодних інших ознак життя. Я кажу про секунди, зараз я вимірюю час у них. Наступної секунди все буде інакше. Але тут і тепер, цього ясного ранку середи 27 травня 1942 року, час зупинив свій плин, удруге за дві хвилини, щоправда трохи по-інакшому, ніж першого разу.