Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 42)

— Слухай-но, тільки своїм удома анічичирк!

Ну, зрештою, коли вже попередив, то річ зовсім інша…

Отже, столяр мав щодня занотовувати час, коли Гайдріх прибуває до замку й коли відбуває, а також зазначати, з охороною він їздить чи без.

Гайдріх буває всюди: в Празі, в Берліні, а в травні 1942-го — і в Парижі.

В обшитих шалівкою салонах готелю «Мажестік» уповноважений Ґерінґом генерал поліції та голова Служби безпеки приймає високопоставлених офіцерів, керівників окупаційних есесівських військ, щоб обговорити з ними матеріали справи, ще не відомої ані його підлеглим, ані широкому загалу як «остаточне рішення єврейського питання» і виконання якої він їм доручить.

У травні 1942 року вбивства, які чинили айнзацгрупи, було зрештою визнано занадто великим випробуванням для солдатів, що брали в них участь.

Розстріли поступово замінюють пересувними газовими камерами. Цей новий метод простий і водночас напрочуд винахідливий: євреїв заганяють усередину вантажівки-фургона, куди через шланг виводяться вихлопні гази, і жертви задихаються від монооксиду вуглецю. Перевага такого способу подвійна: по-перше, за раз можна знищити більше євреїв, по-друге, нерви катів у безпеці. Є ще одна особливість, яку виконавці вважають доволі кумедною: трупи набувають рожевого кольору. Єдина незручність полягає в тому, що, задихаючись, люди зазвичай випорожнюються, і після кожної такої обробки газом доводиться відчищати загиджену екскрементами підлогу кузова.

Утім, ці пересувні газові камери, пояснює Гайдріх, технічно недосконалі.

— Невдовзі з’являться нові рішення — масштабніші, більш досконалі й ефективні, — обіцяє він. І, дивлячись на слухачів, що ловлять кожне його слово, різко додає: — Смертельний присуд винесено всім європейським євреям.

А я гадаю собі: невже хтось із присутніх цього досі ще не второпав, зважаючи на те, що айнзацгрупи вже стратили понад мільйон євреїв?

Це вже вдруге я примічаю, що Гайдріх приберігає такі оголошення, щоб справити більше враження. Раніше, незадовго до Ванзейської конференції, коли він повідомляв Айхманові, що фюрер вирішив винищити фізично всіх євреїв, то вдався перед цим до тривалої паузи, яка приголомшила підлеглого. А поза тим, хоча офіційно нічого ще не було оголошено, в обох випадках не йшлося про якусь несподіванку. Мені здається, Гайдріх тішиться не так від того, що повідомляв сенсаційну новину, як від можливості вербалізувати щось нечуване й немислиме, немовби своїми словами він викликав до життя дійсність, яку неможливо уявити. Мовляв, те, що маю вам сказати, ви вже знаєте, однак тепер це кажу вам я, і нам разом належить це здійснити. Запаморочення промовця, якому треба висловити щось нечуване. Захват монстра від згадки про ті жахіття, оповісником яких він є.

Столяр із Празького замку показує їм, де саме Гайдріх щодня виходить зі своєї машини. Ґабчик і Кубіш роззираються довкола й зауважують, що, заховавшись за тим он рогом будинку, можна дочекатися протектора й розстріляти його. Однак тут, звісно, усюди повно охорони. Столяр запевняє десантників, що втекти вони не встигнуть і з замку живими їм не вибратися. Звісно, Ґабчик і Кубіш із самого початку готові до смерті, це вирішено, однак друзі прагнуть бодай спробувати врятуватися. Їм потрібен план, що давав би хоча б мінімальний, але реальний шанс виплутатися із цього, адже обидвоє плекають певні сподівання на післявоєнне життя. Серед учасників чеського Опору, які ризикують життям, допомагаючи десантникам, є відважні й вродливі дівчата. Я майже не знаю подробиць любовних походеньок моїх героїв, але відомо, що кілька місяців, проведених у празькому підпіллі, мали наслідком те, що Ґабчик забажав одружитися з донькою Фафеків Лібеною, а Кубіш — із прекрасною Анною Маліновою з малиновими вустами. Не зараз, після війни… Вони не тішать себе порожніми мріями. Вони знають, що в них не більше від одного шансу з тисячі вижити в цій війні. Але вони прагнуть скористатися цим шансом. Звісно, місія понад усе. Але ж необов’язково вчиняти самогубство, щоб її виконати. Просто чудовий спосіб мислення!

Двоє товаришів спускаються Нерудовою, довгою вулицею, що сполучає Градчани з Малою Страною, минають будинок із символами алхіміків, які начебто колись мешкали тут. Унизу вулиці «мерседес» муситиме різко повернути. Треба поглянути.

Хай би як там вважав Гайдріх, чеський Опір ще ворушиться. І навіть більше ніж просто ворушиться. Щоб отримувати від столяра щоденну інформацію про пересування «мерседеса» протектора, використовується квартира на першому поверсі будинку біля самісінького замку. Час від часу (тобто щодня, як мені видається) столяр стукає в шибку. Молода дівчина відчиняє вікно (дівчат двоє, вони змінюються по черзі; столяр вважає їх сестрами. «Мабуть, подружки тих десантників», — думає він. Може, так і було). Ніхто не каже ні слова. Столяр віддає клаптик паперу і йде. Цього разу там написано: «9–5 (без)». Тобто: приїхав о дев’ятій ранку, поїхав о п’ятій вечора, без охорони.

Перед Ґабчиком і Кубішем постає нерозв’язна проблема. Дізнатися заздалегідь, поїде Гайдріх із охороною чи без, неможливо. Із повідомлень столяра не випливає жодної закономірності: часом протектор їде сам, часом з охороною. Якщо Гайдріх буде сам, у них є невеличкий шанс урятуватися, якщо з охороною — немає жодного.

Щоб урешті таки завершити свою місію, двоє товаришів наважуються зіграти в моторошну лотерею: призначити дату, не знаючи, буде охорона чи ні. Чи вони йдуть на великий ризик, чи на самогубство.

Ґабчик із Кубішем їздять на велосипедах від повороту до повороту, знову й знову повторюючи маршрут Гайдріха зі свого маєтку до замку. Протектор мешкає в селищі Паненські Бржежани, на околиці Праги, за чверть години їзди на машині до середмістя.

На одному довгому й прямому відрізку дорога йде особливо відлюдними місцями, без жодних будівель обабіч. Якби вдалося стримати «мерседес» тут, десантники могли б покінчити з Гайдріхом без свідків. Товаришам спадає на думку, що машину можна було б зупинити за допомогою сталевого троса, натягнутого впоперек дороги. Але як потім утекти? Для цього їм самим потрібен автомобіль або мотоцикл, а в підпілля нема ні того, ні того. Отже, доведеться-таки облаштувати засідку в місті серед білого дня, коли довкола повно людей. Але їм потрібен поворот. Усі думки Ґабчика й Кубіша лише про вигини й закрути дороги. Вони прагнуть відшукати ідеальний поворот.

Урешті-решт вони знаходять такий.

Хоча «ідеальний» — не зовсім те слово.

Поворот на вулиці В Голешовичках, яка йде через район Лібень, має багато переваг. По-перше, цей поворот справді дуже крутий — дорога вигинається, наче голівка булавки, — і «мерседес» буде змушений тут пригальмувати. По-друге, поряд є пагорб, де можна поставити дозорця, який попередив би про наближення Гайдріхової машини. І нарешті, це місце лежить на півдорозі між Паненськими Бржежанами і Градчанами, у передмісті Праги, не в самому центрі, але й не посеред чистого поля, тому можливість для втечі є.

Однак має поворот і недоліки. Саме тут перехрещуються трамвайні колії, і якщо одночасно з «мерседесом» їхатиме трамвай, то є ризик, що операція зірветься, адже трамвай може затулити машину або ж у небезпеці опиняться цивільні.

Я ніколи не вчиняв ні на кого замаху, однак гадаю, що ідеальних умов для такої справи не існує. Просто настає мить, коли потрібно вирішувати, а часу, щоб знайти краще місце, вже нема. Отже, усе відбудеться на повороті вулиці В Голешковичках, якого в наші дні вже не існує: поглинутий новою дорожньою розв’язкою і прогресом, котрий тільки кепкує з моїх спогадів.

А я тим часом пригадую. Щодня, щогодини мої спогади стають дедалі чіткішими. Мені здається, що я вже цілу вічність чекаю на цьому повороті вулиці В Голешковичках.

Я поїхав на кілька днів до Тулона, щоб відпочити. Оселився в гарному будинку й трохи попрацював над книжкою. Це не звичайний будинок: раніше тут мешкав власник друкарні, ельзасець, який завдяки своїй професійній діяльності знався з Елюаром та Ельзою Тріоле (а також із Клоделем). Під час війни він жив у Ліоні, де друкував фальшиві документи для євреїв, а до того ще й збирав і зберігав у себе книжки видавництва «Мінюї»[48]. У Тулоні тоді розташовувалися німецькі війська, однак у будинку друкаря, схоже, ніхто не квартирувався, бо і меблі, і книжки лишилися неторкнутими, у тому стані, у якому вони є і тепер.

Знаючи про моє зацікавлення тим періодом, двоюрідна онучка друкаря дістає з родинної книжкової шафи й показує мені тонку книжечку — перше видання роману Веркора «Мовчання моря», надруковане 25 липня 1943 року, «того дня, коли впав римський тиран»[49], як зазначено в кінці книжки. На початку ж можна побачити присвяту, написану автором двоюрідному дідові господині будинку:

«Мадам Браун і П’єрові Брауну, з почуттями, які поєднують

усіх тих,

на кого

“Мовчання моря”

наринуло в ці чорні дні, і зі щирою повагою від

Веркора».

Я у відпустці, я тримаю в руках шматочок Історії, і це неймовірно тепле, неймовірно приємне відчуття.

Тривожні чутки ходять про Гайдріха. Буцімто він залишає Прагу. Зовсім залишає. Завтра він летить до Берліна, і невідомо, чи повернеться. Це, звісно, полегшить життя чеському народу, однак це також означає, що операція «Антропоїд» зазнала невдачі. Новини ці тривожні для десантників, а ще — хоча вони про це навіть не підозрюють — для французів. Власне кажучи, історики подейкують, що, можливо, Гайдріх, вважаючи своє завдання з приборкання Протекторату виконаним, забажав, як то кажуть сьогодні, «нового виклику». Покаравши наочно Богемію і Моравію з нечуваною жорстокістю, він мав намір узятися за Францію.