Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 41)
Бартош звертається до Лондону із проханням зупинити операцію й дістає відповідь, зашифровану кодом, ключ до якого мають лише Ґабчик і Кубіш. І ось тепер словак лежить на невеличкому металевому ліжку, тримаючи в руці клаптик паперу з текстом повідомлення. Нікому не вдалося відшукати цей документ, написаний самою Історією. Але очевидно, що кількома рядками шифру доля вибрала свій шлях: завдання змінювати не стали. Місію «Антропоїд» підтверджено. Гайдріх має померти. За вікном із металічним скреготом віддаляється трамвай.
Штандартенфюрер СС Пауль Блобель, керівник зондеркоманди 4а айнзацгрупи С, тої самої, що виявила стільки старанності в Бабиному Яру, потроху божеволіє. Коли вночі він їде в машині Києвом і минає місце свого злочину, то Блобелю видається, ніби з проклятого яру перед ним, наче перед Макбетом, постають примари його жертв. Треба зазначити, що мерці Бабиного Яру не дають легко себе забути, адже земля, якою їх прикидали, немов жива: вона парує, грудки її стрибають, наче корки від шампанського, а бульбашки газу, що утворюється під час розкладу трупів, вихоплюються з-під неї на поверхню. Сморід стоїть жахливий. Блобель із дурнуватим сміхом пояснює своїм гостям:
— Ось вони де лежать — тридцять тисяч моїх євреїв! — І широким жестом він обводить увесь яр, схожий на велетенський живіт, у якому бурчить і булькотить.
Якщо так триватиме й далі, то мерці з Бабиного Яру замучать штандартенфюрера. Він уже на межі й вирушає до Берліна, щоб попросити особисто Гайдріха перевести його деінде. Голова РСХА приймає Блобеля, як і слід було очікувати, не надто люб’язно:
— Ось воно як! Отже, вам гидко? Та ви просто тюхтій! Ви стали бабою! Вам тепер хіба що посудом торгувати! Але спершу я вам всиплю добрячого бобу!
Не знаю, чи вживав Гайдріх німецькою якийсь ідіоматичний вислів, але в будь-якому разі охолов він швидко. Людина, що стоїть перед ним, — жалюгідний п’яничка, більше не здатний виконувати доручені йому завдання. Користі з того, щоб проти його волі тримати Блобеля в Україні, немає жодної; це може бути навіть небезпечно.
— Ходіть до группенфюрера Мюллера, скажете, що хочете взяти відпустку, і він вас відкличе з Києва.
Вважається, що в робочому кварталі Жижков на сході Праги барів більше, ніж у будь-якому іншому районі міста. Ще тут багато церков, власне, як і має бути в Місті ста веж. Священик одного з місцевих храмів пригадує, що, «коли цвіли тюльпани», до нього прийшла молода пара: невисокий на зріст чоловік, із гострим поглядом і тонкими губами, і чарівлива дівчина, що випромінювала радість життя. Я знаю, ці двоє були саме такі. Впадало у вічі, що молоді люди закохані. Вони хотіли одружитися, але не зараз, і попросили священика призначити їм інший день, який мав настати невідь-коли, а саме «за два тижні після закінчення війни».
Мені вкрай цікаво, звідки Літтелл[47] знає, що в пияка Блобеля, керівника зондеркоманди 4а айнзацгрупи С, що діяла в Україні, був саме «опель». Якщо Блобель насправді мав «опеля», мені лишається тільки схилити голову перед Літтеллом і визнати, що йому вдалося дослідити документальні джерела краще за мене. Але якщо це брехня, то вся книжка стає вразливою через це. Саме так! Справді, нацистам постачали «опелі» у великій кількості, а отже, цілком
Від поліційних перевірок, наслідком яких стала загибель двох десантників, Вальчик і Ата, юний син Моравців, урятувалися дивом. Вислухавши розповідь про їхню халепу, консьєрж будинку, де мешкала родина Моравців, заховав їх у себе. Я теж міг би розповісти, як усе відбувалося, але подумав, що чергова сцена зі шпигунського роману тут ні до чого. Річ у тому, що сучасні твори стають дедалі економніші, стисліші, і мій також не може постійно уникати цієї скнаристої логіки. Досить сказати, що лише завдяки витримці Вальчика і його бездоганному вмінню оцінити становище ці двоє уникнули арешту й смерті.
Вальчик, користуючись тим, яке потужне враження їхня пригода та його дії справили на Ату, дає підліткові пораду, яка може виявитися корисною в багатьох випадках:
— Бачиш цей дерев’яний ящик, Ато? Фріци можуть вибити зізнання навіть із нього. Але ти, якби з тобою трапилося щось подібне, ти не повинен сказати нічого. Розумієш? Нічого.
А от ця репліка, попри все прагнення до стислості, аж ніяк не є зайвою в цій історії.
Звісно, здогадатися, що поява книжки Джонатана Літтелла та її успіх мене дещо стурбували, зовсім не важко. Я можу скільки завгодно заспокоювати себе, що в нас різні задуми, але однаково треба визнати, що сюжети наших книжок доволі близькі. Я зараз саме читаю роман Літтелла, і кожну сторінку мені хочеться прокоментувати. Треба стримувати в собі це бажання. Лише зазначу, що на початку книжки є опис Гайдріха, і процитую одну фразу: «Пальці його видавалися занадто довгими, скидаючись на жилаві водорості, що приросли до рук». Мені, сам не знаю чому, неабияк до вподоби цей образ.
Я вважаю, що вигадати персонажа, щоб краще зрозуміти історичні факти, — це те саме, що сфальшувати докази. Чи радше, як висловився мій зведений брат, із яким я це обговорював, «додати до злочину обтяжувальних обставин, коли доказів провини і без того не бракує…»
Над Прагою 1942 року невідступно витає аура чорно-білого фото. Перехожі-чоловіки в м’яких капелюхах і темних костюмах, жінки в приталених спідницях, усі схожі на секретарок. Я це знаю, тому що дивлюся на світлини, які лежать переді мною. Хоча ні, мушу визнати, я трохи перебільшив: не всі жінки схожі на секретарок, деякі на медсестер.
Чеські поліціянти-регулювальники, які стоять на перехрестях, у своїх кумедних касках напрочуд подібні до лондонських констеблів. У Празі нещодавно перейшли на правобічний рух, спробуй-но тут розберись…
Злегка подзенькуючи, то в один бік, то в інший їдуть трамваї. Це старі червоно-білі вагони (але звідки ж я можу знати, що вони червоно-білі, якщо фотографії чорно-білі? Знаю, та й годі). Вони мають круглі фари, на кшталт ліхтарів.
Фасади будинків у Новому Місті обвішані яскравими неоновими вивісками, які рекламують усе що завгодно: пиво, фірмовий одяг і, звичайно, взуття славнозвісної фабрики Томаша Баті — просто перед в’їздом на Вацлавський майдан, який є суцільним гігантським бульваром, майже таким само довгим і широким, як Єлисейські Поля.
Правду кажучи, відчуття таке, наче все місто заполонили написи, і не лише рекламні. Усюди латинська літера V. Попервах символ чеського Опору, пізніше її перейняли нацисти як заклик до остаточної перемоги Райху у війні. V на трамваях, V на машинах, часом навіть просто накреслена на землі, вона скрізь, і дві противні сторони, дві ідеологічні сили, сперечаються за неї.
На голій стіні — графіті «Židi ven!», тобто «Жиди, забирайтеся геть!». У вітринах магазинів — заспокійливі роз’яснення «Čiste arijský obchod» — «Суто арійська крамниця», а біля входу до пивнички — прохання «Žádá se zdvořile, by se nehovořilo o politice», мовляв, уклінно просимо шановних клієнтів утриматися від розмов про політику.
А ще моторошні червоні оголошення, двома мовами, як і всі вказівники в місті.
Я вже не кажу про прапори та всілякі стяги, це й так очевидно. Жоден прапор ніколи так ясно не висловлював свого значення, як ця чорна свастика в білому крузі на червоному тлі. До речі, одного разу хтось звернув мою увагу на те, що чорний, білий і червоний — це кольори торговельної мережі «Дарті». Щиро кажучи, це мене трохи збентежило…
Хай там як, а хоча й Празі сорокових років бракує безтурботності, тут відчувається стиль і вишуканість. Я б не здивувався, упізнавши на світлинах серед перехожих Гамфрі Боґарта або Ліду Баарову — дуже вродливу й дуже відому чеську акторку (її фото на обкладинці часопису про кіно також у мене перед очима), яка до того ще й була коханкою Ґеббельса в передвоєнні роки. Дивні часи.
Я знаю в Старому Місті ресторан «У двох котів», розміщений під аркою, з обох боків якої намальовані два велетенські коти, але де шукати трактир, який називається «У трьох котів» і якого вже, може, й не існує, я не знаю.
У трактирі троє чоловіків п’ють пиво. Вони не розмовляють про політику, вони обговорюють графік роботи.
За столиком разом із Ґабчиком і Кубішем сидить столяр. Але це не якийсь там собі звичайний столяр, а столяр, що працює в Празькому граді й завдяки цьому щоранку бачить, як до замку під’їжджає «мерседес» Гайдріха, а щовечора — як від’їжджає.
Говорить Кубіш, тому що столяр також моравець, і рідний акцент його заспокоює.
— Ти не хвилюйся, твоя допомога нам потрібна
Он як? То оце й уся секретність операції «Антропоїд»? Навіть столярові, який мав лише повідомити, коли приїжджає і від’їжджає Гайдріхова машина, розповіли все навпрямець. Я десь читав, що Ґабчик із Кубішем не завжди дотримували суворої таємниці. А з іншого боку, чого б вони досягнули надмірною скритістю? Столяр і сам міг легко здогадатися, що інформація про Гайдріхів автомобіль потрібна аж ніяк не для статистики пересування «мерседесів» Прагою. До того ж, як свідчить столяр, Кубіш — зі своїм щонайкращим моравським акцентом — його таки попередив: