Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 3)
Коли Наташа навчалася в ліцеї, вона два роки поспіль брала участь у конкурсі, присвяченому руху Опору, й обидва рази перемагала в ньому — такого, наскільки я знаю, не траплялося ніколи ні до, ні після. Окрім інших нагород, ця подвійна перемога дала їй змогу нести прапор на пам’ятній церемонії та відвідати колишній концентраційний табір в Ельзасі. Дорогою туди вона сиділа поряд зі старим учасником Опору, якому Наташа дуже сподобалася. Він напозичав їй книжок і документів, та після цього вони більше не бачилися. Десять років по тому, розповідаючи мені цю історію, Наташа казала, що відчуває провину, і це цілком зрозуміло: адже в неї досі лишалися ці позичені документи, а вона навіть не знала, чи їхній власник іще живий. Я тоді спонукав її відновити знайомство, і, хоча цей пан перебрався на інший кінець Франції, я таки відшукав його.
Отож ми поїхали в гості до цього ветерана й зупинилися в його гарному білому будинку, неподалік від Перпіньяна, де він жив разом зі своєю дружиною.
Попиваючи мускатне вино, ми слухали розповідь дідуся про те, як він потрапив до лав Опору, як приєднався до партизанів і що там робив. 1943 року йому було дев’ятнадцять, він працював на молочарні свого дядька, швейцарця за походженням, який так добре розмовляв німецькою, що солдати, які приходили по продукти, взяли собі за звичку затримуватися, щоб трохи потеревенити з кимось, хто знав їхню мову. Спершу хлопця попросили спробувати з тих балачок видобути якусь корисну інформацію, наприклад про пересування військ. Пізніше він допомагав збирати скинуті вночі на парашутах із літаків союзних держав ящики з припасами. Зрештою, коли хлопець досягнув віку, що його могли забрати в примусові трудзагони й відправити до Німеччини, він подався до партизан, воював, брав участь у звільненні Бургундії, очевидно, досить активну, якщо зважати на кількість убитих ним, за його словами, німців.
Мене щиро зацікавила історія ветерана, але я сподівався також почути щось, що придасться мені для книжки про Гайдріха. Що саме, я не мав ані найменшої гадки.
Я запитав у ветерана, чи його вчили військової справи, коли він прийшов до партизан.
— Ні, не вчили, — відказав він. Уже потім показали, як поводитися з великокаліберним кулеметом, ще він трохи потренувався збирати-розбирати зброю із зав’язаними очима і повправлявся у стрільбі на влучність. Але коли він прийшов, йому дали в руки автомат, та й по всьому. Точніше, не автомат, а англійський пістолет-кулемет «стен». Як видається, зброя зовсім не надійна: досить стукнути прикладом об землю, щоб випустити в повітря весь магазин. Така ось халепа. — Цей «стен» — справжнє лайно, інакше й не скажеш!
Справжнє лайно? Та невже…
Раніше я стверджував, що сірого кардинала Гінкеля-Гітлера в «Диктаторі» Чапліна списано з Гайдріха, але це не так. Я не зважив на те, що 1940 року Гайдріх перебував у тіні й про нього мало хто знав, а тим паче в Америці. Але річ, очевидно, не в цьому: Чаплін міг
До речі, про спроби втілити Гайдріха на кіноекрані… Нещодавно я переглянув по телевізору старий фільм Дуґласа Сíрка, що називається «Безумець Гітлера». Це також пропагандистський американський фільм, знятий лише за один тиждень, що вийшов 1943 року, незадовго до «Кати помирають також» Фріца Ланґа. Історія (як і в Ланґа) цілковито вигадана й відбувається в серці чеського Опору, селищі Лідіце, селищі-мученику, що закінчило, як і Орадур. Сюжет розвивається довкола стосунків селян із десантником, що прибув із Лондона: допоможуть вони йому, лишаться осторонь чи, може, зрадять? Недолік цього фільму в тому, що організація замаху в ньому подається як частково місцева ініціатива, що постала внаслідок випадковостей і збігів обставин (Гайдріх випадково проїжджав через Лідіце, де випадково переховувався десантник, який теж випадково дізнався про годину, о котрій автомобіль протектора Богемії і Моравії буде в Лідіце, тощо). Таким чином, інтрига тут закручена значно слабше, ніж у Ланґовому фільмі, який завдяки потужній Брехтовій драматургії розгортається у справжню національну епопею.
Натомість актор, що виконує роль Гайдріха у фільмі Сíрка, просто неперевершений. Крім того, що він зовні схожий на свого героя, йому ще й удається відтворити жорстокість Гайдріха, не вдаючись до перебільшення його химер, на що з легкістю йшов Ланґ, виправдовуючись потребою підкреслити виродження душі цієї людини. Гайдріх, звісно, — люта й безжалісна сволота, але ж ніяк не Річард III[3]. Актор, про якого йде мова, — це Джон Керрадайн, батько Девіда Керрадайна, що зіграв Білла у фільмі Тарантіно. Найвдалішим епізодом фільму є сцена смертельної агонії: Гайдріх, прикутий до ліжка, помираючи в гарячці, промовляє до Гіммлера цинічні слова, які, власне кажучи, звучать трохи по-шекспірівськи, але так само видаються мені цілком правдоподібними. Празький Кат не був ані боягузом, ані героєм, він відходить без каяття і без фанатичного запалу, шкодуючи лише про те, що прощається зі своїм життям — одним-єдиним життям, яке він цінував.
Я сказав: «правдоподібними».
Спливають місяці, що складаються в роки, протягом яких ця історія росте в мені. Тимчасом як минає моє життя, складаючись, як і в усіх, із радощів і драм, особистих розчарувань і надій, полиці в моїй квартирі заповнюються книжками про Другу світову війну. Я ковтаю все, що потрапляє мені до рук, на будь-якій мові, якою я можу читати; я дивлюсь усі фільми на цю тему, які виходять: «Піаніст», «Бункер», «Фальшивомонетники», «Чорна книга» тощо, — а телевізор не перемикаю з каналу «Історія». Я дізнаюся купу всіляких речей, багато з яких лише побіжно стосуються Гайдріха. Я кажу собі, що все може придатися, що треба зануритися в епоху, щоб зрозуміти її дух, а потім досить лише потягнути за ниточку, і клубок моєї пам’яті розмотається сам собою. Зрештою обсяг нагромаджених знань уже лякає. Щоб написати дві сторінки, я читаю тисячу. Працюючи в такому темпі, я помру швидше, ніж дістануся бодай приготувань до замаху. Я відчуваю, що моє, загалом здорове, прагнення зібрати якомога більше інформації врешті-решт стає для мене згубним приводом відтягувати ту мить, коли доведеться взятися за книжку по-справжньому.
А тим часом у мене з’являється враження, що все в моєму повсякденному житті пов’язано із цією історією. Наташа винаймає майстерню на Монмартрі, код від вхідних дверей 4206 — і я відразу ж думаю про червень сорок другого. Наташа повідомляє мені дату весілля своєї сестри — і я вигукую: «27 травня? Неймовірно! Це ж день замаху!» (Наташа збентежена.) Вертаємося минулим літом із Будапешта через Мюнхен — на головному майдані старого міста приголомшливе збіговисько неонацистів, а місцеві мешканці, соромлячись, кажуть мені, що ніколи раніше не бачили тут такого (не знаю, чи можна йняти їм віри). Дивлюся на DVD вперше в житті фільм Ромера, а там головний герой, подвійний агент років тридцяти, розповідає про зустріч із Гайдріхом. У фільмі Ромера! Кумедно: укотре переконуєшся, що досить лише зацікавитися якоюсь темою, як починає здаватися, що все довкола веде тебе до неї.
Я читаю багато й історичних романів, щоб подивитися, як інші дають собі раду з правилами жанру. Одні виявляють надмірну прискіпливість, інші чхають на всі обмеження, ще інші примудряються спритно оминати мури, зведені історичною правдою, при цьому не надто прибріхуючи. І все ж я був вражений тим, що завжди вигадка бере гору над Історією. Це логічно, але мені тяжко зважитися на таке.
Як на мене, найкращий успішний історичний роман — «Закусивши вудила» Володимира Познера, у якому розповідається історія барона Унґерна, того самого, із яким Корто Мальтезе зустрічається на сторінках коміксу «Корто Мальтезе в Сибіру». Книжка Познера поділена на дві частини. У першій події розгортаються в Парижі, оповідається, як письменник збирає свідчення про свого героя. Друга ж умить переносить читача в саме серце Монголії, де й починається власне роман. Прийом захопливий і дуже вдалий. Час від часу я перечитую місце переходу. Власне кажучи, якщо бути точним, перша частина відокремлена від другої невеличким розділом, який називається «Три сторінки Історії» та закінчується такою фразою: «Щойно почався 1920 рік».
Як на мене, це геніально.
Коли батьки повертаються додому, Марія грає на піаніно вже, мабуть, із годину: вдається їй не дуже добре. Батько Бруно розчиняє двері перед своєю дружиною Елізабет, яка тримає на руках немовля. Вони кличуть дівчинку до себе: «Ходи-но сюди, Маріє! Поглянь, це твій маленький братик. Він зовсім крихітний, і поводитися з ним треба дуже ніжно. Його звати Райнгардт». Марія невиразно киває. Бруно обережно схиляється над новонародженим. «Який він гарненький!» — каже він. «Який білявенький, — підхоплює мати. — Він стане музикантом».
Звісно, я міг би, а може, й повинен був би запропонувати читачеві, подібно, приміром, до Віктора Гюґо, довжелезний вступ, сторінок на десять, із описом славного міста Галле, де 1904 року народився Гайдріх. Я написав би про вулиці, крамниці, пам’ятники, про всі цікаві місця, про міське врядування, описав би різноманітні споруди, особливості місцевої кухні, мешканців міста з їхнім світоглядом, манерами, політичними поглядами й уподобаннями, розповів би, як вони проводять дозвілля. Потім я взяв би широким планом будинок Гайдріха, показав би колір віконниць і фіранок, розміщення кімнат, розказав би, із якого дерева зроблено стіл посередині вітальні. Далі я перейшов би до ретельного опису піаніно, який би супроводжувався довгими розмірковуваннями про німецьку музику початку століття, про її місце в суспільстві, про композиторів, про те, як сприймалися їхні твори, про важливість Ваґнера… І лише після цього почав би саму розповідь. Пригадую в «Соборі Паризької Богоматері» нескінченно довгий, щонайменше сторінок на вісімдесят, екскурс про особливості роботи судових установ за Середньовіччя. Мені він видався дуже ґрунтовним, але читати його я не став.