Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 2)

Разом з Аурелією я повернувся до храму, коли він був відчинений, і ми спустилися до крипти.

У крипті було все.

Там досі збереглися жахливо свіжі сліди трагедії, що завершилася в цьому підземеллі понад шістдесят років тому: внутрішній бік віконця, яке я бачив зовні, виритий тунель завдовжки кілька метрів, видовбини від куль на стінах і склепінчастій стелі, двоє невеличких дерев’яних дверцят. Були тут і обличчя десантників на фотографіях посеред тексту, написаного чеською й англійською, було й ім’я зрадника, були плащ на вішаку, портфель і велосипед, було оголошення про розшук, був і пістолет-кулемет «стен», той, що відмовив у найневідповіднішу мить; там були спомини про жінок і жаль за необачними вчинками, там був Лондон, була Франція, були легіонери, був уряд у вигнанні, було селище, що звалось Лідіце, був молодий дозорець на прізвище Вальчік, був трамвай, який їхав повз також у найневдаліший момент, була посмертна маска, була винагорода в десять мільйонів крон тому чи тій, хто їх викаже, були ампули з ціанистим калієм, були гранати й були ті, хто ці гранати кидав, були радіопередавачі й зашифровані послання, був вивих кісточки, був пеніцилін, який діставали тоді тільки в Англії, там було ціле місто під владою того, кого називали «катом», були прапори зі свастикою та відзнаки з черепами, були німецькі шпигуни, що працювали на Англію, був чорний «мерседес» із пошматованою шиною, був шофер, був Різник, були високопосадовці, що зібралися довкола труни, були поліціянти, що схилилися над трупами, була жахлива каральна операція, були велич і безум, слабкість і зрада, відвага і страх, надія і смуток, там були всі людські пристрасті, зібрані на кількох квадратних метрах, була війна і була смерть, були євреї, ув’язнені в концтаборах, були винищені родини, принесені в жертву солдати, були помста і політичний розрахунок, була людина, яка, окрім усього іншого, грала на скрипці та вправлялась у фехтуванні, був слюсар, що ніколи не брався до свого ремесла, там був дух Опору, який навіки закарбувався на цих стінах, там були сліди боротьби між силами життя і силами смерті, там були Богемія, Моравія і Словаччина, там, у цих кількох каменях, була вся історія людства.

А зовні було сімсот есесівців.

Поклацавши по клавіатурі, я дізнався з інтернету, що є фільм, який називається «Змова», із Кеннетом Браною в ролі Гайдріха. П’ять євро, вартість пересилання враховано — і я кваплюся замовити DVD, який мені доставили за три дні.

У фільмі йдеться про Ванзейську конференцію, що відбулася 20 січня 1942 року і де Гайдріх за допомогою Айхмана[1] за кілька годин виклав варіанти дій щодо «остаточного вирішення єврейського питання». На той час у Польщі й Радянському Союзі вже почалися масові страти; їх доручали каральним групам СС, айнзацгрупам, які задовольнялися тим, що зганяли своїх жертв сотнями, а то навіть і тисячами, найчастіше в поле чи в ліс і розстрілювали всіх із кулемета. Проблема методу полягала в тому, що це було жорстоке випробування для нервів катів і бойового духу військ, навіть таких загартованих, як СД і ґестапо (сам Гіммлер одного разу мало не знепритомнів на одній із таких масових страт). Згодом СС узяло за звичку знищувати своїх жертв, заганяючи до вантажівок-фургонів, де люди задихалися від вихлопних газів, виведених усередину через шланг, але загалом технологія вбивств лишалася доволі примітивною. Після Ванзейської конференції Гайдріх разом зі своїм вірним Айхманом перетворив винищення євреїв на широкомасштабний проект із матеріально-технічною, суспільною й економічною базою.

Кеннет Брана грає доволі майстерно: акторові вдалося поєднати у своєму персонажі привітність і люб’язність із властолюбством і пихою, через що Гайдріх у його виконанні постає бентежливою фігурою. Утім, я не знайшов у книжках жодного свідчення того, що справжній Гайдріх за будь-яких обставин виявляв люб’язність, чи то щиру, чи то удавану. Водночас один коротенький епізод фільму чудово розкриває героя Брани в його психологічному та історичному масштабі. Двоє учасників конференції тихо перемовляються між собою. Один говорить іншому, що чув, буцімто сам Гайдріх за походженням єврей, і питає, чи може таке бути, що ці плітки правдиві. Інший єхидно йому відповідає: «Чому б тобі не поцікавитися в нього самого?» Той, хто запитував, полотніє від самої думки про це. І справді, упертий поговір, нібито його батько — єврей, довго переслідував Гайдріха, отруївши йому молодість. Видається, що підстав для таких чуток не було, але, правду кажучи, хіба Гайдріх як голова спецслужб нацистської партії та СС не міг запросто знищити всі підозріливі подробиці свого родоводу?

У кожному разі, як виявилося, у «Змові» Гайдріх як персонаж не вперше з’являється на екрані, адже не минуло й року після замаху, як 1943-го Фріц Ланґ за сценарієм Бертольда Брехта зняв пропагандистський фільм «Кати помирають також». Події, зображені в ньому, цілковито вигадані (Ланґ, звісно, не знав, як усе відбувалося насправді, а якщо й знав, то, певна річ, не ризикував розголошувати), але сюжет фільму доволі цікавий. Гайдріха вбиває лікар, учасник чеського Опору, що потім ховається в дівчини, батька якої, університетського викладача, разом з іншими окупанти беруть у заручники і погрожують їх стратити, якщо вбивця Гайдріха не з’явиться. Розв’язка, зображена з неймовірною драматичністю (без сумніву, відчувається рука Брехта), настає, коли Опору вдається перекинути провину на зрадника-колабораціоніста, смертю якого закінчується вся історія і цей фільм. Насправді ж ані партизани, ані чеське населення так легко не відбулися.

Фріц Ланґ вирішив зобразити Гайдріха досить грубо і, щоб підкреслити його жорстокість і розпусність, показав нациста жінкоподібним збоченцем, цілковитим виродком, що повсякчас крутить у руках хлист. Реальний Гайдріх справді мав недобру славу статевого збоченця, і він справді говорив писклявим фальцетом, що не відповідав образу, але його бундючливість, жорстокість і бездоганне арійське обличчя не мали нічого спільного з тим, що показано в цьому фільмі. Правду сказати, якщо вам хочеться побачити когось, більше схожого на Гайдріха, краще перегляньте «Диктатора» Чарлі Чапліна. У цьому фільмі Гінкель — диктатор — має двох посіпак: один — здоровенний самовдоволений гладун, вочевидь списаний із Ґерінґа, і другий — високий і худий, куди більш підступний, холоднокровний і непохитний. Це не Гіммлер, невисокий миршавий вусань, грубий і неотесаний, це, скоріше, його права рука, Гайдріх, дуже небезпечна людина.

Укотре вже я повернувся до Праги. У товаристві ще однієї дівчини, чарівної Наташі (попри своє ім’я, француженки — доньки комуністів, як і всі ми), я знову пішов до крипти. Першого разу, коли ми прийшли, музей виявився зачиненим через національне свято, але я побачив напроти церкви те, чого не помічав раніше: бар, що називався «У десантників». Усередині бару стіни обвішані й обклеєні фотографіями, документами, малюнками й плакатами, що стосувалися цієї історії. У глибині залу, на стіні, намальована величезна карта Великої Британії, на якій цятками позначено військові бази, де бійці диверсійних груп чеської армії у вигнанні готувалися до завдання. Ми з Наташею випили в барі по пиву.

Наступного дня ми повернулися до музею, коли він працював, і я показав крипту Наташі, а вона зробила кілька знімків на моє прохання. У вестибюлі демонстрували короткий фільм про замах. Я спробував занотувати в пам’яті місце, де сталися ті драматичні події, щоб навідатися туди, але виявилося, що це доволі далеко від середмістя, аж на околиці Праги. Назви вулиць змінилися, і через це мені ледве вдалося точно визначити місце нападу на Гайдріха. На виході з крипти я прихопив двомовну рекламку з анонсом виставки, яка чеською називалася «Atentát», а англійською «Assassination»[2]. Поміж двома заголовками була світлина: Гайдріх, оточений німецькими офіційними особами, серед яких і його права рука, судетський німець Карл Герман Франк. Усі в парадній формі йдуть сходами, стіни вздовж яких оббиті шалівкою. На лобі Гайдріха — червона цятка мішені. Виставка мала відбутися в Музеї армії, неподалік станції метро «Флоренц», але ніде не було зазначено дати (лише розклад роботи музею). Ми поїхали туди того самого дня.

Коли зайшли до музею, нас зустріла маленька літня пані й відразу оточила неабиякою турботою: здається, вона дуже зраділа відвідувачам і запросила нас оглянути всі експозиції. Але мене цікавила тільки одна зала, і я показав пані, яка саме: та, біля входу до якої велетенська вивіска з пап’є-маше, схожа на афішу голлівудського фільму жахів, повідомляла, що тут відбувається виставка, присвячена Гайдріхові. Я не зрозумів, чи була вона постійною, чи ні. Хай там як, а вхід туди був безплатний, як і загалом до музею. Пані, поцікавившись, звідки ми, видала брошурки англійською мовою (дуже засмутившись тим, що, окрім англійської, може запропонувати хіба ще тільки німецьку).

Те, що я побачив на виставці, перевершило всі мої очікування. Там насправді було все: крім різноманітних світлин, листів, плакатів і документів я побачив зброю та особисті речі десантників, їхні особові справи, заповнені співробітниками англійських спецслужб, із примітками, висновками й оцінками особистих якостей; я побачив там «мерседес» Гайдріха з пробитою шиною і діркою від кулі в задніх правих дверцятах, фатальний лист чоловіка своїй коханці, який став причиною бійні в Лідіце, а поруч — їхні паспорти і фотографія; і ще багато-багато автентичних вражаючих свідчень тих подій. Я гарячково все занотовував, хоч і розумів, що імен, дат, подробиць занадто багато. Коли ми вже виходили, я запитав літню пані, чи можна придбати брошурку-путівник, яку вона видала нам для огляду, бо та містила всі описи й пояснення до експонатів. Пані засмучено відмовила мені. Ця майстерно зроблена, зброшурована вручну книжечка, вочевидь, не призначалася до продажу. Помітивши моє збентеження, і, мабуть, зворушена моїми спробами говорити ламаною чеською, пані зрештою взяла в мене з рук ту брошурку, рішуче запхала її до Наташиної сумочки і знаками показала нам мовчки йти геть. Ми попрощалися з нею, сердечно подякувавши. Зважаючи на кількість відвідувачів у музеї, цей путівник, звісно, нікому б не знадобився, і все ж це було неймовірно люб’язно з її боку. За два дні, за годину перед відправленням нашого автобуса до Парижа, я повернувся до музею з коробкою шоколадних цукерок для милої пані, що зніяковіло відмовлялася їх брати. Брошура, яку вона мені подарувала, виявилася такою багатою на інформацію, що без неї — а отже, і без милої літньої пані — ця книжка, либонь, не стала б такою, якою вона обіцяє стати. Я шкодую, що не наважився запитати стареньку, як її звати, щоб мати змогу подякувати їй офіційно.