Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 29)
Франція відкриває рахунок. Французькі вболівальники голосно святкують.
Можливо, поведінка Кубіша й Ґабчика, що так різко відрізняється від поведінки решти глядачів, цілковито захоплених матчем, привертає увагу. У всякому разі, поміж солдатами вільної чехословацької армії йде поголос, нібито цим двом запропоновано взяти участь у якійсь спеціальній місії, і вони погодилися. Операція, до якої в найсуворішій таємниці готуються Кубіш і Ґабчик, підносить їхній авторитет і оповиває їх ореолом загадковості, адже вони відмовляються відповідати на жодне запитання, навіть своїм найдавнішим товаришам, ще із часів польської евакуації, із часів французького легіону.
Звісно, немає жодного сумніву, що Ґабчик із Кубішем обговорюють свою місію. На полі чехословацькі футболісти тиснуть, прагнучи відігратися. Гравець під десятим номером отримує м’яч біля одинадцятиметрової позначки, але удар блокує французький захисник. Центральний нападник чеської команди, з’явившись немов із засідки, перехоплює м’яч на лівому фланзі і б’є точно під штангу. Воротар марно намагається дістати м’яч і падає безпомічно на землю. Чехословаччина зрівнює рахунок, стадіон бурхливо радіє. Ґабчик і Кубіш замовкають. Загалом вони задоволені. Команди розходяться, матч закінчився внічию.
19 листопада 1941 року, під час церемонії, яка відбувається серед срібла й золота в соборі святого Віта, у самому серці Градчан, що височіє над усією Прагою, президент Гаха врочисто передає сім ключів від міста новому господареві — Гайдріху. Разом із цими мистецьки виготовленими величезними ключами у тому самому приміщенні зберігається корона святого Вацлава, найдорогоцінніший скарб чеської нації. Існує фотографія, на якій зображено Гайдріха й Гаху перед короною, що лежить на майстерно гаптованій подушці. Розповідають, що Гайдріх тоді не втримався й надів корону собі на голову, тимчасом як давнє повір’я каже, що той, хто увінчає себе цією короною, не маючи на те права, загине того самого року, разом зі своїм старшим сином.
Насправді ж, якщо придивитися до світлини, то ми побачимо, що Гаха, наче стара шолудива сова, поглядає недовірливо на ознаку королівської влади, тоді як Гайдріх, здається, виражає дещо роблену повагу, і я гадаю, що він аж ніяк не умлівав від захвату перед річчю, яку цілком міг вважати за фольклорну цяцьку. Простіше кажучи, я думаю, а чи не осточортіла йому вже вся та церемонія.
Здається, немає жодних певних свідчень, що Гайдріх тоді справді надів корону. Я гадаю, що люди просто хотіли повірити в цей випадок, щоб, коли вже все сталося, мати підтвердження того, що таке зухвальство не може лишитися непокараним. Я ж не вважаю, що Гайдріхові зненацька заманулося відчути себе героєм опери Ваґнера. Підтверджує цю мою думку те, що він на знак дружніх стосунків віддав три із семи ключів Гасі, щоб створити ілюзію, наче німецький окупант готовий поділитися керуванням країною із чеським урядом. Крім того, тоді йшлося про суто символічний жест, позбавлений будь-якого реального значення. Половинчастість цього обміну ключами позбавляє всю сцену її потенційної надмірності. Усі тут присутні через дипломатію протокольного характеру, тобто найнизькопробнішого й беззмістовного. Гайдріх, мабуть, квапиться закінчити церемонію, щоб швидше повернутися або додому — побавитися з дітьми, або на роботу — узятися до «остаточного вирішення єврейського питання».
І все ж… якщо приглянутися до світлини уважніше, то стане помітно, що Гайдріхова правиця частково затулена подушкою, на якій лежить корона. Його ліва рука в рукавичці, але з правої Гайдріх рукавичку зняв. І ця його рука до чогось тягнеться. Ось до чого — з-за подушки визирає скіпетр. І хоча подушка затуляє, що там відбувається, але про це можна здогадатися. Є всі підстави гадати, що Гайдріхова рука торкається або ось-ось торкнеться скіпетра. І ця нова деталь змушує мене по-інакшому витлумачити вираз обличчя протектора. Тепер на ньому можна так само прочитати жадобу, що оволодіває Гайдріхом. Не думаю, що він почепив собі на голову корону, — таке годиться для фільму Чарлі Чапліна, — але я впевнений, що Гайдріх узяв скіпетр, щоб нібито з байдужим виразом зважити його в руці. Це вочевидь менш демонстративно, але все ж дуже символічно, а Гайдріх, хай яким прагматиком він був, мав виразний потяг до атрибутів влади.
Йозеф Ґабчик і Ян Кубіш п’ють чай із печивом, яким їх частує хазяйка будинку, де вони мешкають, місіс Еллісон. Усі англійці прагнуть якимось чином посприяти перемозі у війні. Тож, коли місіс Еллісон запропонували прихистити в себе цих двох хлопців, вона залюбки погодилася. Тим паче, що хлопці виявилися дуже приємними. Не знаю, коли і як Ґабчик вивчив англійську, але тепер він
— Може, ще чаю?
Хлопці, що сидять на канапі один біля одного, ввічливо погоджуються. На цю мить вони вже зазнали досить усіляких випробувань і знають, що марнувати нагоду підживитися не годиться. Тістечка — мені видається, це було щось на кшталт хрусткого печива спекулос, — просто тануть у роті. Раптом — дзвінок у двері. Місіс Еллісон підводиться, але, перш ніж вона дістається до дверей, замок відмикається і заходять дві юні дівчини.
— Corne in, darlings,[36] ходіть-но сюди, я вас познайомлю!
Ґабчик і Кубіш підводяться.
— Лорно, Едно, це Джозеф і Ян, вони трохи поживуть у нас.
Дівчата підходять, усміхаючись.
— Джентльмени, дозвольте відрекомендувати вам моїх доньок.
Саме цієї миті двоє солдатів мали подумати, що іноді в цьому ницому світі все ж трапляється бодай краплина справедливості.
«Суть моєї місії полягає в тому, щоб разом зі ще одним бійцем Чехословацької армії вирушити до моєї батьківщини і здійснити акт саботажу або тероризму в тому місці й тими способами, які залежать від умов, із якими ми зіткнемося. Я зроблю все, що від мене залежить, щоб досягнути потрібного результату, не лише на батьківщині, але й за її межами. Я сумлінно працюватиму й докладу всіх зусиль, щоб успішно виконати цю місію, на яку я зголосився добровільно».
Ось таке — як видається, стандартне — зобов’язання підписують Ґабчик і Кубіш 1 грудня 1941 року. Цікаво, чи такий самий документ давали підписувати всім іншим десантникам усіх інших армій, що базувалися в Англії?
Альберт Шпеєр, особистий архітектор Гітлера й міністр озброєння та боєприпасів, мав би подобатися Гайдріхові. Людина з витонченим смаком, елегантний, чарівливий, розумний, він вирізняється пристойним культурним рівнем серед інших достойників Райху. Це не колишній птахівник, як Гіммлер, не фанатик, як Розенберґ, і не жирна свиня, як Ґерінґ чи Борман.
Шпеєр проїздом у Празі. Гайдріх возить його в машині містом. Показує оперний театр, на даху якого вже немає статуї Мендельсона. Шпеєр поділяє Гайдріхове захоплення класичною музикою. Однак ці двоє не люблять один одного. Шпеєр, інтелектуал із вишуканими манерами, бачить у Гайдріхові виконавця наймерзенніших Гітлерових бажань, того, кому доручають усю брудну роботу, й того, хто її виконує не змигнувши оком: хоч і освіченого, та все ж звіра. Що ж до Гайдріха, то хоч він і вважає Шпеєра тямущою людиною, якостями якої захоплюється, але архітектор лишається для нього цивільним снобом із наманікюреними нігтями. Протектор дорікає йому — цілком протилежно Шпеєровим претензіям до нього самого — за небажання бруднити руки.
Шпеєр, як міністр озброєння й боєприпасів, уповноважений Ґерінґом зажадати від Гайдріха, щоб той забезпечив іще шістнадцять тисяч чеських працівників для потреб німецької армії. Протектор обіцяє виконати прохання найближчим часом і пояснює міністрові, що чехів уже приборкано, не те що, наприклад, французів, серед яких аж кишить партизанами-комуністами й саботажниками.
Бентежачи мешканців Праги, кортеж урядових «мерседесів» переїжджає через Карлів міст. Шпеєр у захваті від оздоблених ліпниною готичних і барокових будівель. Кортеж минає вулицю за вулицею, і архітектор бере гору над міністром. Шпеєр уже планує різноманітні перебудови: ось цей величезний незайнятий простір у районі Летна, наприклад, буде чудовим місцем для нової резиденції німецького уряду. Гайдріх незворушно вислуховує, але цей проект йому не до вподоби, адже тоді протекторові доведеться залишити Градчани, замок королів Богемії, де він почувається монархом. У Страгові, біля монастиря, що пишається однією з найкращих бібліотек у Європі, Шпеєр хотів би побачити, як немов із-під землі виростає величний німецький університет. Ще архітектор має цілу купу ідей, як повністю переоблаштувати береги Мольдау. Також він радить знести геть-чисто цю жалюгідну подобу Ейфелевої вежі, що здіймається на вершині Петршина, найвищого празького пагорба. Гайдріх розповідає Шпеєрові, що хоче зробити з Праги культурну столицю Німецької імперії. Протектор не може стриматися, щоб не похвалитися, і з гордістю повідомляє, що новий музичний сезон буде відкрито оперою, написаною його батьком.
— Блискуча ідея, — ввічливо відповідає Шпеєр, який зовсім не знайомий із творчістю Гайдріхового батечка. — І коли ж прем’єра? — запитує архітектор.