Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 31)

Відтоді як перебралася до чоловіка в Прагу, Ліна Гайдріх неначе на небі. Вона пише у своїх спогадах: «Я принцеса й живу в країні казок».

Чому?

По-перше, тому що Прага — це справді місто казок. І невипадково Волт Дісней надихався вежами Тинського собору, коли створював образ королівського замку в «Сплячій красуні».

А по-друге, тому що Ліна — вочевидь королева Праги. Одного чудового дня її чоловік став фактичним головою держави. У цій казковій країні він віце-король, намісник Гітлера, і Ліна розділяє з ним усі привілеї, які належать їм за рангом. До неї як до дружини протектора ставляться з такою пошаною, про яку її батьки, фон Остени, ніколи й не мріяли ані для своєї доньки, ані для себе. Давно минули ті часи, коли Ліна сперечалася з батьком, що хотів розірвати її заручини, коли Райнгарда вигнали з армії. Тепер саме завдяки Райнгардові життя Ліни — це нескінченна плетениця прийомів, урочистостей та інших офіційних заходів, на яких усі прагнуть засвідчити їй свою щонайбільшу пошану. Ось я дивлюся на її світлину, зроблену під час концерту в Рудольфініумі з нагоди чергової моцартівської річниці. Ліна поруч із чоловіком, із пишною зачіскою, нафарбована, убрана в білу вечірню сукню, на її руках персні й браслети, а у вухах довгі сережки. Довкола них серйозні чоловіки в смокінгах, які про щось клопочуться перед Гайдріхом. Спокійна й упевнена у своєму становищі, вона стоїть, усміхаючись, просто поклавши одну руку на другу, а на її обличчі вираз нестямного задоволення.

Але річ не лише в Празі. Становище її чоловіка відтепер дає Ліні змогу обертатися в найвищих колах Райху. Із Гіммлером у неї вже давно дружні стосунки, але тепер вона знайома ще й із подружжями Ґеббельсів і Шпеєрів. Ліні навіть було виявлено найвищу честь: зустрітися з самим фюрером, який, побачивши її під руку з Райнгардом, зауважив: «Яка гарна пара!» Тепер вона належить до вершків суспільства. Сам Гітлер говорить їй компліменти.

До того ж вона має власний замок: конфіскований у якогось єврея справжній палац за двадцять кілометрів на північ від Праги. Довкола замку — велетенський маєток, облаштовувати який Ліна із завзяттям береться. Вона ж принцеса, тож має володіти замком! Але, як і королева в диснеївській казці, вона зла. Ліна знущається зі слуг, ображає всіх, коли не в гуморі, а коли в гуморі — ні з ким не розмовляє. Для важких робіт у своєму королівському маєтку вона використовує дармову робочу силу, яку наказала пригнати у великій кількості з концентраційних таборів, причому в’язням у неї ведеться не набагато краще. Ліна сама наглядає за їхньою працею, одягнута в костюм для їзди верхи, із нагайкою в руці. У маєтку завдяки її старанням панує атмосфера жорстокості, садизму й еротизму.

Окрім цього, вона ще й виховує трьох дітей і тішиться тому, як любить їх Гайдріх. Меншеньку, Зільке, він просто обожнює! І робить дружині четверту дитину. Минули ті часи, коли Ліна спала із Шелленберґом, правою рукою чоловіка. Минули часи, коли Райнгарда вічно не було вдома. Відтоді як Гайдріхи перебралися до Праги, він повертається додому майже щовечора. Вони кохаються, їздять верхи, бавляться з дітьми.

Ґабчик і Кубіш ось-ось зійдуть на борт «галіфакса», що має доправити їх на батьківщину. Однак спершу слід виконати деякі формальності. Англійський унтер-офіцер за віконечком для видачі амуніції каже їм роздягнутися. Хай би де вони не приземлилися, не можна приступати до операції в Чехії у формі англійських десантників. Хлопці скидають своє вбрання.

— Усе скидайте, — додає унтер-офіцер, коли вони постають перед ним у самих підштаниках.

Ґабчик і Кубіш дисципліновано підкорюються. Хлопці стоять голяка, тимчасом як англієць викладає перед ними весь потрібний одяг. Не полишаючи стриманості, притаманної британцям, та й загалом військовим, унтер-офіцер, наче продавець у «Герродсі», береться із гордістю вихваляти речі, які демонструє:

— Чехословацькі костюми. Чехословацькі сорочки. Чехословацька спідня білизна. Черевики чехословацького виробництва. Перевірте, чи підходить розмір. Чехословацькі краватки. Вибирайте собі колір. Цигарки з Чехословаччини. Є всякі марки. Сірники з… Зубна паста з…

Переодягнувшись, кожен із них отримує фальшиві документи з усіма потрібними печатками.

Ґабчик і Кубіш готові. Полковник Моравець чекає їх біля літака, двигуни якого вже працюють. Разом із ними полетять іще п’ятеро диверсантів, однак десантуватися вони будуть в іншому місці й завдання мають інші. Моравець тисне руку Кубішеві й каже: «Щасти!» — одначе, коли повертається до Ґабчика, той просить полковника дозволу переговорити з ним кілька хвилин наодинці. Моравець здригнувся в душі, він боїться, що словак останньої хвилини відмовиться летіти, і нараз шкодує про те, що сказав хлопцям, коли вибрав їх: мовляв, якщо відчуєте, що неспроможні виконати доручене вам завдання, одразу ж повідомте про це. Він тоді ще й додав: «Немає жодного сорому в тому, щоб передумати». Полковник і далі так гадає, але тепер, біля літака, момент для цього був би вкрай невдалий. Доведеться завертати Кубіша й переносити виліт, доки не вдасться знайти когось замість Ґабчика. Місію доведеться відкласти бозна на скільки часу. Ґабчик починає обережно, і початок цей не віщує нічого доброго:

— Полковнику, мені дуже ніяково просити вас про це… — Однак дальші його слова розвіюють усі тривоги його начальника: — У мене лишився борг у нашому ресторані. Десять фунтів. Чи не змогли б оплатити його за мене?

Моравець почув таке величезне полегшення, що, як пізніше напише він у своїх спогадах, спромігся лише кивнути головою у відповідь. Ґабчик простягнув йому руку:

— Можете розраховувати на нас, полковнику. Ми виконаємо нашу місію згідно з усіма вказівками.

Це були останні слова Йозефа Ґабчика, перш ніж він зайшов до кабіни «галіфакса».

Обидва чоловіки перед вильотом виклали на папері свою останню волю. Ці дивовижні документи, нашкрябані нашвидкуруч, лежать перед моїми очима. Два майже однакові папірці: обоє із чорнильними ляпками й виправленнями, на обох одна й та сама дата: 28 грудня 1941 року, — обоє поділені на дві частини, на обох кілька рядків додано по діагоналі. Ґабчик і Кубіш просять у разі своєї смерті потурбуватися про їхні родини і вказують для цього по адресі: один — у Словаччині, другий — у Моравії. Вони обоє сироти, жоден не має ні дружини, ні дітей. Однак мені відомо, що в Ґабчика лишилися сестри, а в Кубіша — брати. Також вони просять у разі своєї смерті повідомити їхніх англійських подружок. Ґабчик у своєму листі написав ім’я Лорни Еллісон, а Кубіш — Едни Еллісон. Хлопці не лише побраталися, а й за коханих обрали собі сестер. До нас дійшла фотографія Лорни, вкладена в Ґабчиків військовий квиток. На світлині — профіль молодої жінки з темним кучерявим волоссям. Жінки, якої Ґабчик більше ніколи не побачить.

Я не маю жодних підстав гадати, що одягом Ґабчика й Кубіша забезпечувало англійське УСО — Управління спеціальних операцій. Радше навпаки: цілком імовірно, що цим питанням опікувалися чеські служби Моравця. А отже, немає жодної причини, через яку унтер-офіцер, що видавав їм вбрання, мав би бути англійцем. Я втомився…

Очільник генерального комісаріату Білорусі скаржиться з Мінська на дії Гайдріхових айнзацгруп. Він шкодує, що через постійне винищення євреїв втрачається цінна робоча сила. Крім того, він висловлює незгоду з Гайдріховим наказом переселити старих євреїв, які воювали під час Першої світової й були нагороджені орденами, до Мінського ґетто. Комісар надсилає Гайдріхові список євреїв, яких потрібно звільнити, і звинувачує айнзацгрупи, які вбивають усе, що потрапляє їм під руку, у відсутності здорового глузду. Йому надходить така відповідь: «Ви мали б погодитися зі мною, що на третьому році війни навіть у поліції та служб безпеки є завдання значно важливіші, ніж перейматися потребами євреїв, витрачати час на їхні списки і відволікати моїх колег від куди нагальніших справ. Якщо я і наказав провести розслідування щодо осіб із вашого списку, то лише з однією метою: раз і назавжди довести вам у письмовій формі, що такі звинувачення є безпідставними. Мені дуже прикро, що після шести з половиною років відтоді, як було ухвалено Нюрнберзькі расові закони, я ще досі змушений виправдовувати своїх підлеглих».

Що ж, принаймні тут усе зрозуміло.

«Тої ночі на висоті дві тисячі футів величезний літак “галіфакс” гудів у небі над засніженими просторами Чехословаччини. Чотири його пропелери шматували кошлаті хмарини, женучи їх назад уздовж чорних вологих бортів машини. Усередині холодного літака Ян Кубіш і Йозеф Ґабчик дивилися вниз, на свою батьківщину, крізь вихідний люк, що формою скидався на віко труни».

Так починається роман Алена Берджеса «Семеро на світанку», написаний 1960 року. Мені вже з перших рядків стає зрозуміло, що Берджес написав не таку книжку, яку хочу написати я. Сумніваюся, що Ґабчик і Кубіш могли роздивитися бодай щось унизу з висоти шестисот метрів темної ночі в грудні 1941 року. Що ж до віка труни, мені хотілося б по змозі уникати надто важких метафор.

«Машинально вони перевірили лямки й систему автоматичного викидання своїх парашутів. За кілька хвилин вони мали пірнути в пітьму, усвідомлюючи, що стануть першими, хто десантується над Чехословаччиною, і що такої унікальної й небезпечної місії, як їхня, ще ніколи не задумувалося».