Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 27)

Терезін, Терезінштадт німецькою, був «фортецею, зведеною австрійською імператрицею для захисту богемського чотирикутника від зазіхань прусського короля Фрідріха II». Що це була за імператриця? Не знаю, я просто позичив фразу, яка мені сподобалася, у П’єра Вольмера, товариша Десноса і свідка його останніх днів. Марія-Терезія? Авжеж: Терезінштадт — місто Терези.

У листопаді 1941 року Гайдріх наказав перетворити містечко на ґетто, а казарму — на концентраційний табір.

Але це не все — аж ніяк не все, що треба сказати про Терезін.

Це було не таке саме ґетто, як усі решта.

Терезін використовувався як пересильний табір, це зрозуміло. Розподілені на групи євреї чекали там депортації на Схід — до Польщі або країн Балтії. Перший етап пішов до Риги 9 січня 1942 року: тисяча людей, із них п’ятсот вижили. Другий — за тиждень, також до Риги: тисяча людей, шістнадцять вижило. Третій — у березні: тисяча людей, сім вижило. Четвертий: із тисячі вижили троє. Загалом, немає нічого особливого в цьому страшному поступовому наближенні до ста відсотків, тільки ще одне жахливе свідчення славнозвісної німецької ефективності.

Однак, тимчасом як депортації тривають, Терезінське ґетто править за Propagandalager, тобто за ґетто-вітрину для іноземних спостерігачів. Його мешканці мали справляти приємне враження під час відвідин представників Міжнародного комітету Червоного Хреста.

У Ванзее Гайдріх оголошує, що німецькі євреї, відзначені нагородами під час Першої світової, старші за шістдесят п’ять років, які є видатними діячами — Prominenten — у якихось галузях, особами надто відомими, щоб одного дня просто зникнути без сліду, — таких євреїв буде поміщено до концтабору Терезін, де вони утримуватимуться у пристойних умовах, щоб трохи заспокоїти німецьке суспільство, усе ж таки дещо приголомшене 1942-го тією страхітливою політикою, якій воно не припиняло аплодувати, починаючи з 1933-го.

Терезіном можна замилити очі міжнародним спостерігачам тільки в тому разі, якщо євреї матимуть такий вигляд, ніби з ними тут добре поводяться. Ось чому нацисти дозволяють провадити в ґетто відносно розвинуте культурне життя: заохочується мистецтво, вистави, щоправда, під пильним оком есесівців, які до того ж вимагають, щоб на обличчях євреїв сяяли усмішки.

Представники Червоного Хреста, приємно вражені під час своїх інспекційних візитів, у звітах залишать вельми позитивні відгуки про ґетто, про культурне життя його мешканців і про ставлення до них із боку німців. Зі ста сорока тисяч євреїв, що проживали в Терезіні під час війни, виживуть лише сімнадцять тисяч. Мілан Кундера пише про них: «Євреї Терезіна не мали жодних ілюзій: вони жили в передпокої смерті. Їхнє культурне життя виставлялося про людське око нацистською пропагандою. Чи слід було їм усе ж відкинути цю хитку й оманливу свободу? Відповідь їхня цілком зрозуміла. Їхнє життя, їхня творчість, їхні виставки, їхні музичні квартети, їхнє кохання — уся широка палітра їхнього життя важила незрівнянно більше за ту моторошну комедію, розіграну тюремниками. Такою була їхня ставка в цій грі». А ще Кундера додає, про всяк випадок: «Такою мала би бути й наша».

Президент Бенеш украй стурбований, і не потрібно бути головою спецслужби, щоб це помітити. Лондон постійно оцінює внесок усяких підпільних рухів окупованих країн у боротьбу проти Німеччини. Тимчасом як у Франції внаслідок плану «Барбаросса» почали діяти комуністичні групи — і це йде країні на користь, — у Чехії Опір сходить практично нанівець. Відтоді як до керма в країні став Гайдріх, чеські підпільні організації стали провалюватися одна за одною, а ті кілька, котрі ще лишилися, заполонили агенти ґестапо. Ці невдачі роблять становище Бенеша дуже неприємним: тепер, навіть у разі перемоги, Англія не схоче й чути про перегляд Мюнхенської угоди. А це означає, що, навіть у разі перемоги, Чехословаччина не буде відновлена в кордонах, що існували до вересня 1939 року. Лишившись без Судет, країна не зможе повернути свою первісну територіальну цілісність.

Із цим треба щось вдіяти! Полковник Моравець вислуховує гірке нарікання свого президента. Це так принизливо: коли англійці настирливо порівнюють бездіяльність чехів із патріотизмом французів, росіян, ба навіть югославів! Так більше тривати не може.

Але що ж робити? Дезорганізація, яка панує всередині чеського підпілля, робить марними всі заклики до активнішої діяльності. Отже, рішення проблеми тут, в Англії. Очі Бенешеві, мабуть, заблищали, і я уявляю, як він грюкнув кулаком по столу, пояснюючи Моравцю те, що задумав: показову акцію проти нацистів, замах, який таємно підготує диверсійна група десантників.

Моравець розуміє Бенешеві міркування: чеський Опір конає, тому треба надіслати підкріплення ззовні — вишколених, озброєних і мотивованих людей, дії яких дістануть широкий розголос, що національний, що міжнародний. Справді-бо, ідеться про те, щоб із одного боку вразити союзні держави, продемонструвавши їм, що не слід скидати Чехословаччину з рахунку, а з іншого — підбадьорити чеських патріотів, відродивши Опір із попелу. Я пишу «чеських патріотів», але переконаний, що Бенеш сказав «чехословацьких». А ще я певен, що саме Бенеш зажадав від Моравця, щоб цю операцію доручили чехові та словакові — це мало символізувати непорушну єдність двох народів.

Однак, перш ніж починати, потрібно визначитися із ціллю. Моравець одразу згадує про свого тезка за прізвищем, Емануеля Моравця, одного з найбільших колабораціоністів серед міністрів Протекторату, такого собі чеського Лаваля[34]. Але це постать місцевого значення, міжнародний розголос буде мізерний. Карл Герман Франк, який зажив собі слави жорстокістю й ненавистю до чехів, трохи відоміший, до того ж він — німець, та ще й есесівець. Франк міг би стати непоганою ціллю. Але, зрештою, якщо вже обирати німця й есесівця…

Я уявляю собі, що мав означати, особливо для полковника Моравця, голови чеських спецслужб, план убивства обергрупенфюрера Гайдріха, тимчасового виконавця обов’язків протектора Богемії та Моравії, ката чеського народу, Празького Різника, а крім того ще й голови німецьких спецслужб, тобто певним чином колеги полковника.

Авжеж, коли вже так, то чому б і не Гайдріха?..

Я прочитав геніальну книжку, художнім тлом для якої використано замах на Гайдріха. Книжка написана чехом Іржи Вейлем і називається «Мендельсон на даху».

Назва роману пояснюється в першому розділі, який читається ледве не як анекдот: двоє чеських робітників ходять по даху Празької опери, шукаючи статую композитора Мендельсона, щоб скинути вниз, бо Мендельсон був єврей. Наказав їм це зробити щойно призначений протектором Богемії та Моравії Гайдріх, який захоплюється класичною музикою. Але на даху повно всіляких статуй, а протектор не уточнив, яку саме треба скинути. Видається, що, окрім Гайдріха, ніхто — навіть із німців — не спроможний упізнати серед цих статуй Мендельсона. Однак потурбувати протектора такою дрібницею також ніхто не наважується. Німець-есесівець, що наглядає за виконанням наказу, вирішує вказати робітникам на статую із найбільшим носом — шукають же єврея. Але який жах: валити починають Ваґнера!

Останньої миті помилки таки вдається уникнути, і через кілька розділів статуя Мендельсона таки падає. Хоча чеські робітники й намагалися її не пошкодити, від падіння одна рука все ж відламується. Ця кумедна історія заснована на реальних подіях: 1941 року статую Мендельсона справді повалили, і в неї, як і розповідається в книжці, відламалася рука. Цікаво, чи ту руку потім знову було прикріплено? Але, хай там як, історія про пригоди бідолашного есесівця, якому доручають валити статуї, вигадана людиною, що жила в ті часи, — це вершина бурлеску, типового для чеської літератури, що завжди була просякнута цим особливим гумором, солодкавим і нищівним, гумором, хрещеним батьком якого є Ярослав Гашек, безсмертний автор пригод бравого вояка Швейка.

Моравець спостерігає за вишколом десантників-спецпризначенців. Солдати в тренувальних костюмах бігають, стрибають і стріляють. Полковник зауважує невисокого чоловічка, спритного й енергійного, який у рукопашних сутичках кладе на лопатки всіх своїх суперників. Моравець запитує в інструктора, старого англійця, що служив раніше в колоніях, як у цього хлопця з вибухівкою. «Дока», — відказує англієць. А з вогнепальною зброєю? «Майстер!» Як його звати? «Йозеф Ґабчик». Ім’я, схоже, словацьке. Моравець негайно викликає Ґабчика до себе.

Полковник Моравець звертається до двох десантників, відібраних для операції «Антропоїд», сержантів Йозефа Ґабчика й Карела Свóооди, словака й чеха, відповідно до побажання президента Бенеша:

— Із радіо та газет вам відомо про ті божевільні вбивства, що кояться в нашому домі. Німці знищують найкращих синів Чехії. Утім, це значить лише, що йде війна, а отже, треба не бідкатися, не плакати, а воювати.

У Чехії наші люди розгромлені й перебувають у становищі, у якому можливості їхні обмежені. Настала наша черга допомогти їм іззовні. Виконання одного із завдань, яке передбачає ця допомога, буде покладено на вас. Жовтень — це місяць нашого національного свята, і цьогоріч свято це найсумніше відтоді, як ми проголосили незалежність. Потрібно бучно відзначити його. Вирішено зробити це акцією, яка ввійде в історію поряд із вбивствами наших краян.