Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 14)
28 вересня 1938 року. Три дні до Мюнхенської угоди. Світ затамував дихання. Гітлер іще ніколи не поводився так погрозливо. Чехи розуміють: якщо вони віддадуть Німеччині природну перепону, яку для їхньої країни становлять Судетські гори, їм кінець. Чемберлен проголошує: «Хіба не жахливо, фантастично, неймовірно те, що нам доведеться рити бліндажі через суперечку, що сталася в далекій країні між людьми, яких ми зовсім не знаємо?»
Сен-Жон Перс належить до тієї когорти письменників-дипломатів, що і Клодель чи Жироду, когорти, від якої мене верне. У його випадку ця інстинктивна огида видається мені особливо виправданою, зважаючи на його поведінку у вересні 1938 року.
Як генеральний секретар на Набережній д’Орсе[16], Алексіс Леже (таке справжнє ім’я Сен-Жона Перса, і воно неабияк йому пасує[17]) супроводжував Даладьє в Мюнхені. Цей пацифіст-екстреміст працював не покладаючи рук, щоб переконати французького прем’єр-міністра погодитися на всі вимоги німців. Він був присутній, коли представники Чехословаччини, які прочекали дванадцять годин, тому що угоду вирішили підписувати без них, пройшли дізнатися про долю своєї країни.
Гітлер і Муссоліні вже пішли, Чемберлен демонстративно позіхає, збентежений Даладьє бундючиться, намагаючись приховати те, як він нервує. Коли пригнічені новиною чехи питають, чи потрібна якась відповідь або заява від їхнього уряду, французький прем’єр-міністр втрачає мову, цілком може бути, що від сорому (як тільки вони там не задихнулися від сорому — Даладьє і всі решта!), і відповідати береться його помічник, Леже. Той говорить так зарозуміло й нахабно, що його тодішній співрозмовник, чехословацький міністр закордонних справ, згодом лаконічно зауважив: «Це ж француз». Усім нам, французам, слід добре замислитися над цими словами.
Угоду укладено, ніякої відповіді не потрібно. Але чеський уряд цього самого дня, не пізніше за 15.00 (була третя година ночі), має надіслати свого представника до Берліна для участі в засіданні комісії, якій доручено реалізацію угоди. У суботу до Берліна повинен прибути ще один чехословацький делегат, щоб погодити всі деталі передачі Судет німцям. Що далі дипломат виголошує ці розпорядження, то жорсткішим стає його тон. Один із двох чеських представників, що стояли перед ним, розплакався. Роздратований Леже, наче щоб виправдати свою грубість, додає, що ситуація стає загрозливою для всього світу. Без жартів!
Таким чином, смертний вирок Чехословаччині, моїй улюбленій країні, виголосив — ледве не перформативно — французький поет.
Біля дверей його готелю в Мюнхені Леже зустрічає журналіст і запитує:
— Месьє посланнику, тепер, коли цей договір підписано, ми зможемо все-таки відчути полегшення?
Секретар із Набережної д’Орсе мовчить, а потім зітхає:
— Авжеж, полегшення… таке, яке відчуваєш, коли накладеш собі в штани.
Цього запізнілого визнання з доданим до нього дотепом не досить, щоб компенсувати негідний учинок Сен-Жон Перса, який повівся як справжнє лайно. Сам він із тою безглуздою манірністю ґречного дипломата сказав би «екскремент».
Газета «Таймс» про Чемберлена: «Ще жодного звитяжця, який повертався з перемогою, здобутою на полі бою, не було увінчано такими благородними лаврами».
Чемберлен після прибуття до Лондона: «Дорогі друзі, удруге в нашій історії прем’єр-міністр привозить на Даунінґ-стрит почесний мир із Німеччиною. Я вірю, що цього разу мир триватиме до кінця наших днів».
Крофта, міністр закордонних справ Чехословаччини: «Нас змусили до цього. Сьогодні наша черга, завтра настане черга інших».
Через якусь дитячу педантичність я вагався, чи варто згадувати найвідоміше французьке висловлювання про цю темну справу, але не можу не процитувати Даладьє, якого біля трапа літака гучно вітав натовп:
— Йолопи! Якби вони тільки знали, що на них чекає…
Дехто, утім, сумнівається, що Даладьє взагалі це казав, що він мав такий тверезий погляд на речі й що в нього лишилося ще хоч трохи бравади. Ці слова в романі «Відстрочення» приписав йому Сартр.
У всякому разі, промова Черчилля, яку він виголосив у Палаті громад, відзначалася значно більшою проникливістю і, як завжди, значно більшою величчю: «Ми зазнали цілковитої поразки… (Тут Черчиллю доводиться надовго урватися, доки не стихнуть свист і вигуки обурених парламентарів.) Ми опинилися посеред катастрофи небаченого масштабу. Шлях до гирла Дунаю, шлях до Чорного моря відкрито. Усі країни Центральної Європи і басейну Дунаю буде втягнуто в широку сферу нацистської політики, що йде з Берліна. І не думайте, що цим усе закінчиться. Це лише початок…»
Трохи згодом Черчилль узагальнює все ним сказане у безсмертному хіазмі: «У вас був вибір між війною і безчестям. Ви обрали безчестя, а тепер матимете війну».
«Переступивши через напівтруп зрадженої нею нації, Франція повернулася до белоту[18] й Тіно Россі[19]».
Дві великі західні демократії відступили перед нахабними домаганнями німців, Гітлер може святкувати. Але натомість він повертається до Берліна у вкрай поганому гуморі, лаючи Чемберлена:
— Цей тип не дав мені ввійти в Прагу.
Справді, що фюрерові кілька гір? Змусивши чехословацький уряд поступитися, дві боягузливі нації, Англія і Франція, на якийсь час позбавили німецького диктатора змоги досягнути своєї справжньої цілі: не просто відкраяти шматок від Чехословаччини, а «стерти її з карти», або ж, інакше кажучи, перетворити на провінцію Райху… Сім мільйонів чехів, шістдесят п’ять мільйонів німців… лише питання часу…
1946 року на Нюрнберзькому процесі представник Чехословаччини запитає Кейтеля, керівника німецького Генштабу:
— Якби західні держави підтримали Прагу, чи напав би Райх на Чехословаччину 1938 року?
На що Кейтель відповість:
— Звісно, ні. Ми не були достатньо сильними військово.
Хоча Гітлер і скаженіє, але Англія і Франція розчахнули перед ним двері, від яких у нього не було ключа. І, цілком очевидно, зробивши йому таку ласку, підштовхнули до подальших дій.
Саме тут, у мюнхенській пивниці «Бюрґербройкеллер», усе й почалося рівно п’ятнадцять років тому. Але цього вечора у величезному приміщенні бару три тисячі людей зібралися не для того, щоб відзначити чергову річницю Пивного путчу. Промовці, змінюючи один одного, сходять на трибуну, і всі вимагають відплати: два дні тому в Парижі сімнадцятилітній єврей убив секретаря німецького посольства, прагнучи помститися за депортацію батька. Гайдріх на своїй посаді не може не знати, що втрата не дуже велика: секретар перебував під наглядом ґестапо через свої антинацистські погляди. Але такої нагоди не можна марнувати. Ґеббельс доручив йому масштабне завдання. Вечір у пивниці йде повним ходом, а Гайдріх тим часом надиктовує свої розпорядження: тієї ночі мають відбутися стихійні маніфестації. Усім поліційним підрозділам належить негайно зв’язатися з уповноваженими від партії та СС. Поліція не повинна стримувати маніфестацій. Єдине, про що потрібно подбати, — це вжити заходів для захисту життя і майна німців (наприклад, не слід підпалювати ті синагоги, вогонь із яких може перекинутися на сусідні будівлі). Торговельні приміщення й приватні будинки євреїв можна нищити, але не грабувати. Треба арештувати стільки євреїв, особливо заможних, скільки вмістять в’язниці. Після їхнього арешту належить негайно зв’язатися з відповідними концентраційними таборами і якомога скоріше відправити в’язнів туди. Розпорядження розіслано о 01.20.
Штурмові загони СА уже в дорозі, слідом за ними вирушають і есесівці. На вулицях Берліна і всіх великих німецьких міст товчуть на друзки вітрини єврейських крамниць, викидають меблі з вікон єврейських квартир, господарів б’ють, якщо не арештовують, ба навіть убивають. На вулицях валяються розламані друкарські й кравецькі машинки, а подекуди і піаніно. Погроми тривають усю ніч. Порядні люди затаїлися у своїх домівках, найбільш цікаві спостерігають за видовищем і не втручаються, вони наче мовчазні примари, і природу їхнього мовчання годі зрозуміти: прихильно вони ставляться до погромів, чи не схвалюють їх, чи не ймуть віри власним очам, чи, може, задоволені тим, що відбувається.
В одному з німецьких міст штурмовики грюкають у двері вісімдесятиоднолітньої пані. Відчинивши й побачивши їх, вона посміхається:
— Такі поважні гості в мене сьогодні з самого рання! — Але коли штурмовики наказують їй одягатися і йти за ними, пані сідає на канапу й заявляє: — Я не буду вдягатися і нікуди я за вами не піду. Робіть зі мною, що хочете.
Потім, коли вона повторює: «Робіть зі мною, що хочете», — старший штурмовик дістає пістолет і стріляє їй у груди. Пані відкидається на канапу. Штурмовик заганяє ще одну кулю їй у голову. Старенька падає з канапи й котиться підлогою. Але вона ще жива. Вона обертає голову до вікна й ледь чутно хрипить. Тоді старший стріляє втретє, просто в лоб, із відстані десяти сантиметрів.
В іншому місті штурмовик вилазить на дах сплюндрованої синагоги і, розмахуючи сувоями Тори, кричить:
— Підітріться цим, жиди!
А потім розкидає сувої, наче серпантин. Ось він, цей неповторний стиль.
У доповіді мера ще одного містечка можемо прочитати таке: «Акція, спрямована проти євреїв, пройшла швидко і без особливих труднощів. Унаслідок ужитих заходів одна єврейська пара кинулася в Дунай».