Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 41)

Вона сама говорила легкою латинською мовою, без ніякого акценту.

— Так, — сказав Веспасіан добродушно, — я старий мужик. Це має свої вигоди, але й свої невигоди. Для вас, гадаю я.

Принцеса Береніка підвелася; злегка пружинячи, своєю славетною ходою, вона підійшла зовсім близько до фельдмаршала:

— Чому ви, власне, такий дражливий? Певно, вам розповідали про мене дикі речі. Ви не повинні їм вірити. Я юдейка, внучка Ірода й Хасмонеянки. Це дещо трудне становище, коли ваші леґіони перебувають у країні.

— Я можу зрозуміти, принцесо Береніко, — відповів Веспасіан, — що ви мрієте про заплутані інтриги, доки в Римі дуже старий цезар, що не призначив спадкоємця. Я дуже шкодував би, якби був змушений вважати вас за ворога.

— Мій брат Агріппа зараз у Римі, щоб уклонитися цезареві Гальбі.

— Мій син Тит поїхав до Риму з такою ж метою.

— Я знаю це, — сказала Береніка спокійно. — Ваш син поклониться цезареві Гальбі, хоч ви з перехоплених листів певно знаєте, що цезар хотів вас убити з допомогою підплачених людей.

— Коли дуже старий пан, — відповів Веспасіан уже спокійніше, — сидить на дуже хиткому троні, тоді він шукає способів утримати рівновагу. Це природна річ. Коли ми обоє станемо колись такі ж старі, ми певно так само робитимемо. Чого ви, власне, бажаєте, принцесо Береніко?

— Чого ви бажаєте, консуле Веспасіан?

— Ви, люди Сходу, намагаєтеся завжди спершу вивідати ціну іншого.

Жваве, мінисте обличчя принцеси раптом засяяло великою, сміливою певністю.

— Я бажаю, — сказала вона своїм глибоким, хвилюючим голосом, — щоб цей прастарий, святий Схід мав належну частку в світовому пануванні.

— Це дещо надто загально сказано як для мого сабінського мужицького лоба. Але боюся, що кожне з нас хоче досить таки протилежного. Я якраз хочу, щоб припинилося широке нехлюйство, що протискається в державу зі Сходу. Бачу, що східні плани цезаря Нерона і його схильність до Сходу принесли державі багато мільярдів боргів. Тому вважаю, що за східну святість дещо переплачено.

— Коли цезар Гальба помре, — спитала Береніка прямо, — тоді східна армія не намагатиметься вплинути на призначення цезаря?

— Я за закон і право, — заявив Веспасіан.

— Ми всі за це, — відповіла Береніка, — але думки про те, що таке закон і право, іноді розходяться.

— Я буду вам справді вдячний, люба дамо, коли ви мені ясно скажете, чого, власне, хочете.

Береніка підібралася, її лице стало зовсім спокійним. З тихою, бурхливою щирістю вона сказала:

— Я хочу, щоб храм Ягве не був зруйнований.

Веспасіан був посланий сюди з дорученням усмирити Юдею всіма засобами, які здадуться йому правильними. Одну коротку мить його брала охота відповісти: «На жаль, щоб зберегти світове панування, не доводиться вважати на архітектуру». Але він бачив її нерухоме, внутрішньо напружене лице, і тільки пробурчав заперечливо:

— Ми не варвари.

Вона не відповіла нічого. Помалу, зі сумною недовірою заглибила вона свої довгі, виразні очі в його очі, і йому стало неприємно. Хіба не було йому цілком байдуже, чи вважатиме його ця юдейка за варвара? Але дивним чином це не було йому байдуже. Він відчував перед нею ту невелику ніяковість, як іноді при своєму юдеєві Йосифі. Він старався позбутися цього почуття:

— Вам не слід грати на моєму честолюбстві. Для того я вже не досить молодий.

Береніка визнала, що експедитор — твердий, важкий чолов’яга, заклято скритний, при всій своїй видимій одвертості. Вона повернула розмову на інше.

— Покажіть мені портрет свого сина Тита, — попросила вона.

Він послав гінця, щоб приніс портрет. Вона розглядала його зацікавлено і сказала багато такого, що мало бути приємним для батьківського серця. Але Веспасіан був старий і знав людей, він добре бачив, що портрет їй зовсім не сподобався. Вони попрощалися приязно; і римлянин, і юдейка знали, що вони терпіти не можуть одне одного.

Береніка, коли на її бажання Йосиф бен-Маттіас прийшов до неї, застережно простягла руку, крикнула:

— Не підходьте ближче. Залишайтеся там. Має бути сім кроків між вами і мною.

Йосиф зблід, бо вона трималася від нього на такій віддалі, як від прокаженого. Береніка почала:

— Я прочитала вашу книгу, аж двічі.

Йосиф відповів:

— Хто писатиме неохоче й без захвату, коли розповідає про таких предків, як наші?

Береніка сильно пригладила коротке, непокірне волосся. Це правда — чоловік був родич із нею.

— Я шкодую, мій кузене Йосиф, — сказала вона, — що ми родичі з вами.

Вона говорила дуже спокійно, тільки мало помітна хрипливість вібрувала в її голосі.

— Я не розумію, як ви могли далі жити після падіння Йотапати. Відтоді немає в Юдеї нікого, кого не брала б огида, коли він чує ім’я Йосифа бен-Маттіаса.

Йосиф думав про те, як Юст із Тиверії заявив: «Ваш доктор Йосиф — негідник». Але слова цієї жінки не дошкуляли йому.

— Про мене, певно, розповідають дуже багато поганого, — сказав він, — але я не думаю, щоб хтось розповідав вам, що я боягуз. Подумайте, прошу вас, про те, що іноді зовсім не трудно вмерти. Вмерти було легко й дуже велика спокуса. Потрібна була велика рішучість, щоб жити. На це потрібна мужність. Я зостався жити, бо знав, що я є знаряддя Ягве.

Довгі губи Береніки скривилися, все її лице виявляло глузування та зневагу.

— Іде чутка по всьому Сходу, — сказала вона, — якийсь юдейський пророк оповістив, що римлянин месія. Ви цей пророк?

— Я знаю, — сказав Йосиф спокійно, — що Веспасіан є чоловік, про якого говорить Письмо.

Береніка перехилилася через межу тих семи кроків, які визначила собі. Між ними був увесь простір кімнати, також і жаровня, бо ж стояла холодна зима. Вона розглядала чоловіка; він усе ще носив свої кайдани, але на вигляд був виплеканий.

— Я мушу пильно вдивитися в цього пророка, — кепкувала вона, — що охоче ковтає покидьок римлянина, коли той велить. Мені стало млосно від зневаги, коли я почула, як доктори з Сепфоріса мусили дивитися на ваше «весілля».

— Так, — сказав спокійно Йосиф, — я й це проковтнув.

Він став ураз маленький і пригноблений на вигляд. Більше ніж те, що він одружився з дівчиною, гнітило та принижувало його інше. Тоді у вінчальному наметі він дав обітницю не торкатися Мари. Але потім Мара прийшла до нього, вона сиділа на ліжку, юна, з гладенькою шкірою, гаряча, повна чекання. Він узяв її, мусив її взяти, як мусив пити, коли вийшов отоді в печери.

Дівчина Мара була біля нього відтоді. Її великі очі невідривно дивилися на нього однаково палко і коли він її брав, і коли він її гнівно і з великою зневагою відсилав геть. Береніка більше ніж не помилялася. Він не тільки проковтнув покидьок римлянина, він відчував смак у тому.

Йосиф дихав часто, і Береніка не наполягала на цій темі. Вона заговорила про політику, палко обурювалася проти маршала:

— Я не хочу, щоб цей мужик сидів у центрі світу. Я не хочу цього.

Її тьмяний голос став гарячим від пристрасті, Йосиф стояв спокійно, опанувавши себе. Але він був повен іронії з приводу її безсилості. Вона добре це бачила.

— Підіть, мій кузен Йосиф, — глузувала вона, — скажіть це йому. Зрадьте мене заради нього. Може, дістанете тоді щедрішу нагороду, ніж невільниця Мара.

Вони стояли, розділені простором кімнати, обоє юдеї, молоді обоє, гарні обоє, спонукувані обоє гарячою волею до своїх цілей. Око-в-око стояли вони, глузуючи одне з одного, і все ж у душі споріднені.

— Коли я скажу це маршалові, — кепкував Йосиф, — що ви його противник, кузино Береніко, то він сміятиметься.

— То викличте його сміх, хай посміється ваш римський пан, — сказала Береніка. — Дуже можливо, що він для цього і тримає вас при собі. Я, мій кузене Йосиф, добре помию руки і довго буду сидіти у ванні, через те, що побувала вкупі з вами.

Йосиф, повертаючись від неї, усміхався. Йому любіше було, щоб така жінка, як Береніка, ганьбила його, ніж щоб вона дивилася на нього спокійно.

В головну квартиру Веспасіана в Цезарїї з’явився, з пошаною прийнятий римською владою, старий юдей, дуже малий на зріст, дуже поважаний, Йоханан бен-Заккаї, ректор храмового університету, верховний суддя Юдеї, великий доктор Єрусалима. Своїм кволим голосом, в колі цезарійських юдеїв, він розповів про жахи й огидні речі, які сповнюють юдейську столицю. Як проводирів поміркованих майже всіх повбивали, первосвященика Анана, більшість аристократів, багатьох із «Істинно віруючих по закону», як тепер макавеїсти вогнем і мечем шалено поборюють одні одних. Навіть у притворах храму вони поставили метальні знаряддя, й їхні постріли влучають у людей, що несуть на вівтар свої жертви. Іноді старий підкріпляв старомодним способом свої слова: «Мої очі бачили це». Він теж тільки з небезпекою зміг викрастися з Єрусалима. Він розпустив чутку про свою смерть, його учні винесли його у труні, як на похорон, за Єрусалимські мури.

Він звернувся до маршала, бажаючи переговорити а ним, і Веспасіан враз запросив його до себе. Дуже старий, пожовклий, стояв юдейський великий доктор перед римлянином. Голубі очі напрочуд свіжо горіли на зів’ялому обличчі, обрамованому маленькою, знебарвленою бородою. Він казав:

— Я прийшов, консуле Веспасіан, щоб говорити про мир і упокорення. За мною не стоїть ніяка влада. Владу в Єрусалимі мають «Месники Ізраїлю»; але закон не вмер, і я маю з собою печать найвищого судді. Це небагато. Але ніхто краще не знає, як Рим, що велику державу можна утримати надовго тільки через право, закон і печать, і тому це може й не дуже мало.