Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 20)

— Великі купці, — лагідно поправив Нахум і погладив бороду.

— … хіба не зробимо ми найкраще, коли якнайскоріше виїдемо з Єрусалима?

Але Нахум про ці речі не хотів більше слухати. Без переходу він змінив тему.

— Наша родина, — розповідав він Йосифові, — в усіх речах стійка. Коли мій дід, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще двадцять вісім зубів, і коли мій батько, благословенна будь його пам’ять, помер, він мав ще тридцять зубів. Мені тепер понад п’ятдесят років, а я маю ще тридцять два зуби, і волосся в мене ще майже чорне і не випадає.

Коли Йосиф хотів піти, Нахум зажадав, щоб він зайшов із ним до майстерні та вибрав собі подарунок. Бо це ж свято перемоги при Бет Гороні, а не може бути свята без подарунків.

Піч палала нестерпним жаром, і густий дим вився в майстерні. Нахум хотів неодмінно нав’язати Йосифові розкішний виріб, великий келих у формі яйця, що виступало зі скляного ж гнізда. Нахум завів слова із старої пісеньки: «Коли я маю, сьогодні ще маю розкішний келих, то завтра він може розбитися». Проте Йосиф, як вимагає доброзвичайність, відмовився від коштовного подарунка і задовольнився простенькою річчю.

Хлопець Ефраїм не міг далі стриматися і в димі й жарі майстерні почав із братом нову, завзяту політичну суперечку.

— Ти був на великій подячній службі? — накинувся він на нього. — Звісно, ні. Ягве вразив тебе сліпотою. Але тепер я не дозволю більше мене умовити. Я вступаю в міську гвардію.

Алексій не розкривав рота. Він не мав нічого для палкого хлопця, крім мовчання та поблажливої усмішки. Він би так охоче залишив Єрусалим із своєю дружиною та двома малими своїми дітьми. Але він усім серцем був прив’язаний до своєї родини, до свого гарного, нерозважливого батька Нахума і свого гарного, нерозважливого брата Ефраїма. Він був тут єдиний, хто мав здоровий розум. Він мусив лишитися, щоб оберігати їх від крайнощів.

Нарешті Йосиф міг піти. Він залишив позаду двері під великим скляним гроном, вдихав таке приємне після диму й жари майстерні свіже повітря. Алексій трохи провів його.

— Ви бачите, — сказав він, — як швидко поширюється нерозсудливість. Ще тиждень тому мій батько був переконаним противником макавеїстів. Лишайтесь принаймні ви розважливим, докторе Йосифе. Ви маєте симпатії. Ризикніть деякими симпатіями і не втрачайте свого розуму. На вас велика надія. Я від щирого серця бажаю, щоб завтра в Кам’яній палаті вас закликали до уряду.

Йосиф про себе думав: «Він хоче, щоб я був такий несимпатичний, як він сам». Алексій, прощаючись, сказав похмуро:

— Я хотів би, щоб ми були позбавлені цієї перемоги.

За півгодини до призначеного початку зборів Йосиф увійшов у Кам’яну палату. Але панове зі законодавчих органів майже всі вже були тут. У своїх блакитних службових убраннях пани з колегії первосвященика, в білих з блакитним святкових убраннях — пани з Великої ради, в білому з червоним — пани з Найвищого суду. Дивно було бачити між ними озброєного Симона бар-Гіору, що стояв тут із деякими своїми офіцерами.

Як тільки зайшов Йосиф, до нього кинувся його друг Амрам. Раніше фанатичний прихильник «Непохитних у законі», він із деякого часу приєднався до «Месників Ізраїлю». Відколи Йосиф домігся визволення трьох мучеників, Амрам ще палкіше прив’язався до нього.

Те, про що він міг розповісти Йосифові, мало дати йому велику втіху. Галилейські партизани полонили римського кур’єра і відібрали в нього дуже значущий лист. Симон бар-Гіора показав цей лист докторові Амрамові, якого він цінив. В цьому листі полковник Паулін, ад’ютант Цестія, повідомляв спішно й під секретом одного свого друга про поразку дванадцятого леґіону. «Для нещасного наказу про відступ, — писав він, — не було ніякої розумної причини. Але в його начальника просто розладналися нерви. А виною цієї нервової кризи була, з дивної й гіркої примхи долі, нісенітниця: самогубство отих трьох божевільних примусових робітників із Тибура. Старий пан усе своє життя вірив тільки в здоровий глузд. Безглузда й героїчна смерть трьох збила його з пантелику. Проти такого народу фанатиків і шалених безглуздо було наступати регулярною армією. Він припинив боротьбу. Він відступив».

Йосиф прочитав лист, йому жарко стало під його священицьким головним убором, хоч був свіжий листопадовий день. Часто в ці часи брав його сумнів, чи було добрим ділом те, що він зробив у Римі. Коли римляни, а також «Непохитні в законі» раз по раз виставляли помилування трьох як доказ милостивості цезарського уряду, здавалося йому, що Юст із його голою математикою мав рацію. Але тепер очевидно, що його діло пішло на благо. «Так, пане докторе Юсте із Тиверії, моє поводження було, можливо, нерозсудливе, але хіба воно не виправдане та прекрасне своїми наслідками?»

Первосвященик Анан відкрив засідання. Йому сьогодні було не легко. Він стояв на чолі «Непохитних у законі», був керівником крила крайніх аристократів, що під захистом римської зброї твердо та гордовито відмовляли дрібним патриціям, селянам і плебеям у всіх їхніх домаганнях облегшення. Його батько і троє його братів, один після одного, займали першу посаду в державі, були первосвящениками. Витриманий, холодний і пристойний, він був якнайкращою людиною, щоб порозумітися з римлянами; тепер же його політика угоди ганебно зазнала краху, насувалася війна, хіба вже не вступили в неї? І що тепер має робити й казати первосвященик Анан? Спокійно, як завжди, стояв він у своєму гіацинтового кольору вбранні, він не напружував свого глибокого голосу, враз стало тихо, коли він почав говорити. Він був справді мужній чоловік. Наче нічого не сталося, він сказав:

— Мене дивує, що я бачу тут пана Симона бар-Гіору. Мені здається, що тільки на війні мав вирішувати солдат. Справи, що стосуються цього храму і цієї країни Ізраїлю, мають вирішати колегія первосвященика, Верховна рада і Найвищий суд. Отже я прошу пана Симона бар-Гіру та його офіцерів вийти.

З усіх боків почулися вигуки проти первосвященика. Ватажок партизанів дивився перед собою так, наче він не розумів. Але Анан продовжував усе таким же рівним, не гучним, але глибоким голосом:

— Але якщо Симон бар-Гіора вже тут, то я хочу спитати: якій владі передав він здобуті від римлян гроші?

Діловитість цього запитання вплинула витверезливо. Офіцер із темно-червоним обличчям відповів небагатослівно:

— Гроші передано голові храмової управи.

Всі обличчя обернулися до цього, такого молодого, елегантного доктора Єлеазара, що байдуже дивився прямо перед собою. Потім, з коротким привітанням, Симон бар-Гіора вийшов.

Ледве він вийшов, як доктор Єлеазар вибухнув. Ніхто з народу не зрозумів, як міг первосвященик так чванливо виключити героя Бет Горона зі засідання. «Месники Ізраїлю» не хочуть більше терпіти поганий раціоналізм високих панів. Вони б завжди заявляли, маловірно, обраховано, що це неможлива річ — виступати проти римського війська. Але от: де тепер дванадцятий леґіон? Бог видимо явив себе тим, що не хотіли довше ждати; він вчинив диво.

— Рим має двадцять шість леґіонів, — крикнув один із молодих аристократів, — чи ви гадаєте, що Бог зробить ще подальших двадцять п’ять див?

— Не кажіть чогось подібного поза цими стінами, — погрожував Єлеазар. — Народ не має настрою слухати більше такі жалюгідні дотепи. Становище вимагає того, щоб розподілити урядові посади наново. Ви будете виметені звідси, геть усі, хто не належить до «Месників Ізраїлю», якщо при створенні нового уряду національної оборони не запропонуєте місце й голос Симонові бар-Гіорі.

— Я не гадав давати панові Симону місце в уряді, — сказав первосвященик Анан. — Хто що думає про це в докторів і панів?

Його сірі очі помалу обводили коло, вузьке, високе обличчя під золотою з блакитним первосвященицькою биндою здавалося байдужим. Ніхто не говорив.

— На що ви гадаєте вжити гроші, які вам передав пан Симон? — спитав Анан начальника храмової управи.

— Гроші безумовно призначені на національну оборону, — сказав доктор Єлеазар.

— А не на інші цілі уряду? — спитав Анан.

— Я не знаю ніяких інших завдань уряду, — відповів доктор Єлеазар.

— Через сміливий напад ваших друзів, — сказав первосвященик, — створилися такі обставини, коли для нас може здаватися бажаним відступити деякі наші права храмовій управі. Але ви повинні втямити, що ми, коли ви наші завдання бачите так вузько, не можемо поділитися нашою компетенцією з вами.

— Народ вимагає уряду національної оборони, — сказав уперто молодий Єлеазар.

— Такий уряд буде, — відповів первосвященик, — але я боюся, що ми змушені відмовитися від допомоги доктора Єлеазара бен-Симона. У важкі часи були в Ізраїлі уряди, — продовжував він, — де не засідали ні фінансисти, ні солдати, а тільки священики та державні мужі. І це були не найгірші уряди в Ізраїлі. — Він повернувся до зборів: — Обставини створили для доктора Єлеазара бен-Симона особливе становище. Каси уряду порожні, а грошова готівка доктора Єлеазара через здобич при Бет Гороні збільшилася щонайменше на десять мільйонів сестерціїв. Чи бажаєте ви, мої доктори та панове, щоб ми взяли в уряд доктора Єлеазара?

Багато підвелося, одні незадоволено погрожували, другі нагадували про стриманість.

— Я не маю нічого додати і ні від чого відмовитися, — почувся досить тихий, але глибокий голос первосвященика. — Гроші важливі в ці важкі часи, а взяти до уряду темпераментного доктора Єлеазара — обтяжлива річ. За і проти ясні. Будемо голосувати.