Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 17)

Керівники обох партій настійливо зверталися до царя Агріппи, який забарився в Єгипті, і просили його бути за посередника між заколотниками та римським урядом. Цьому цареві римляни залишили справжню владу тільки в Трансйорданії та деяких містах Галилеї, а в Юдеї вони обмежили його право тільки верховним наглядом за храмом. Але він ще мав царський титул, вважався за першого чоловіка серед юдеїв, його любили. Поквапно на прохання юдейського уряду прибув він до Єрусалима, наміряючись сам поговорити з масами.

Десятки тисяч прийшли послухати його на великий майдан перед палацом Макавеїв. Вони стояли тісним натовпом, за ними був старий міський мур і западина з перекинутим через неї вузеньким містком, а ще далі височіло біле й золоте західне крило храму. Маса вітала царя стримано, напружено, трохи недовірливо. Але тут між офіцерами, які схилялися перед нею, вийшла з дверей палацу принцеса Береніка, знову одягнена в чорне, але цього разу не в убрання просительки, а у важку парчу. Під коротким волоссям її довге, благородне лице здавалося ще сміливішим. Всі замовкли, коли вона виступила з палацу, як замовкають молящі, які в день нового місяця ждуть молодика: він був між хмарами й невидимий, і от вийшов на чисте небо, і вони радіють. Помалу спускалася принцеса сходами до свого брата, важко шелестіла парча її вбрання. І коли вона підняла обидві руки з розправленими долонями до народу, її вітали палко, бурхливо: «Привіт тобі, Береніко, княгине, що приходиш в ім’я Господнє».

Тоді почав цар свою промову. Проникливими словами доводив він, яка безнадійна річ — підійматися проти римського протекторату. Він, елегантний пан, підводив плечі, знову опускав їх, усім своїм тілом зображував безглуздість повстання. Хіба всі народи землі не стоять на ґрунті фактів? Греки, що колись опиралися проти всієї Азії, македонці, що їхній Александр у колишні часи засіяв насіння світової держави: хіба не досить тепер гарнізону з 2000 римських солдатів для обох разом? Галлія має 305 різних племен, виняткові природні укріплення, здобуває всю потрібну сировину у власній країні: не досить хіба 1200 осіб, не більше, ніж у країні міст, щоб придушити найменшу думку про опір римлянам? Двох леґіонів вистачає, щоб забезпечувати римський лад у велетенському, багатому, старокультурному Єгипті. Проти германців, що, як відомо, вдачею своєю буйніші за диких звірів, виставлено чотири леґіони, і в усій області по цей бік Рейна й Дунаю можна подорожувати так мирно, як і в самій Італії.

— Чи ви не маєте, — цар журно похитав головою, — ніякого мірила для своєї власної слабкості та сили Риму? Скажіть мені тільки, де ваш флот, ваша артилерія, ваші фінансові джерела? Світ римський: де ви дістанете спільників і допомогу? Може, з незаселеної пустелі?

Цар Агріппа добре говорив до своїх юдеїв, як до нерозумних дітей. Коли поміркувати, податки, яких вимагає Рим, не надмірно високі.

— Ви подумайте тільки, саме місто Александрія дало за місяць більше податків, ніж уся Юдея за рік. І хіба Рим нічого не робить за ці податки? Хіба не створено прекрасні дороги, новітні водогони, добру адміністрацію, що швидко працює і гаразд вишколена? — з широким, переконливим жестом заклинав він збори. — Якраз ще корабель стоїть у гавані. Будьте розважні. Не вирушайте в жахливу негоду і на певний загин.

Царева промова справила враження. Багато кричало, що вони не проти Риму, вони тільки проти губернатора, проти Гессія Флора. Але тут спритно втрутилися «Месники Ізраїлю». Молодий, елегантний доктор Єлеазар передусім вимагав впливовими словами, щоб цар перший підписав ультиматум Римові про відкликання Гессія Флора. Агріппа відступив, намагався відкрутитися, ухилитися. Єлеазар натискував, щоб він дав ясну відповідь, цар відмовлявся. Дедалі дужче чулися крики:

— Підпис! Ультиматум! Геть Гессія Флора!

Настрій змінився. Кричали, що цар заодно з губернатором, усі вони хочуть тільки визискувати народ. Вже деякі рішучого вигляду хлопці протискалися до царя. Ледве встиг він під охороною своїх панів повернутися цілим у палац. Другого дня він залишив місто, дуже розгніваний, вирушив у свою безпечну трансйорданську провінцію.

Після цієї поразки феодальних панів та уряду радикали всіма засобами домагалися довести до крайнощів. Від часу заснування монархії, протягом ста років, цезар і сенат Риму щотижня надсилали жертву для Ягве і його храму. Тепер доктор Єлеазар як голова храмової управи дав розпорядження священикам, що провадили службу, більше не приймати цю жертву. Марно заклинали його первосвященик і його колегія не провокувати таким нечуваним способом протекторську владу. Доктор Єлеазар із глузуванням відіслав жертву назад.

Це був знак для юдейських дрібних патриціїв, селян і плебеїв підійматися проти римлян і своїх власних феодалів. Римський гарнізон був малосилий. «Месники Ізраїлю» скоро захопили в місті всі важливі зі стратегічного погляду пункти. Вони зруйнували фінансову управу, під радісні вигуки попалили податкові списки та закладні. Руйнували й нищили будинки багатьох нелюбих аристократів. Оточили римське військо в палаці Макавеїв. Римляни тримали цей останній, дуже укріплений опорний пункт із великою мужністю. Але їхнє становище було безнадійне, і коли юдеї гарантували їм, якщо вони здадуть зброю, вільний вихід, вони з радістю прийняли цю пропозицію. Обидві сторони скріпили угоду присягою. Але тільки обложені поклали зброю, як «Месники Ізраїлю» кинулися на беззбройних і стали їх убивати. Римляни не чинили ніякого опору, вони не просили дарувати їм життя, вони кричали: «Присяга! Договір!» Вони кричали це хором, дедалі менше кричало їх, дедалі слабший ставав хор, нарешті кричав тільки один-єдиний: «Присяга! Договір!», а потім замовк і він. Це сталося 7 вересня, 20 елуля юдейського числення, в суботу.

Ледве розвіявся хміль від цього діла, як усе місто огорнуло гнітюче почуття. Наче щоб підтвердити його, надійшли дуже скоро лихі вісті: в численних містах зі змішаним населенням греки нападають на юдеїв. В самій Цезарії в чорну суботу було вбито 20 000 юдеїв, решту губернатор загнав у доки та оголосив їх невільниками. У відповідь юдеї розорили грецькі райони в тих містах, де вони мали більшість. Вже століття ненавиділи та зневажали одні одних греки й юдеї, що жили в одних містах, на узбережжі, в Самарії, на краю Галилеї. Юдеї горді були своїм невидимим богом Ягве, вони були переконані, що тільки для них прийде месія, вони пишалися своєю обраністю. Греки глузували з їхніх нав’язливих ідей, з їхнього марновірства, зі смішних, варварських звичаїв юдеїв, і кожен робив своєму сусіді найгірше. Раз по раз виникали між ними криваві сутички. Тепер в Юдеї бушували руйнація, вбивство й пожежа, і країна наповнилася непохованими трупами.

Коли зайшло так далеко, начальник Гессія Флора, Цестій Галл, генерал-губернатор Сирії, вирішив нарешті виступити в Юдею. Він був старий, скептичний пан, переконаний, що коли нічого не робиш, каєшся рідше і не так гірко, ніж коли робиш. Усе ж коли справи дійшли до такого прикрого стану, не можна було показувати неправдиву слабість: Єрусалим треба енергійно приборкати.

Цестій Галл мобілізував увесь 12-й леґіон, на додачу вісім інших полків сирійської піхоти. Він вимагав також від васальних держав чималі контингенти. Сам юдейський цар Агріппа, намагаючись довести Римові свою союзну вірність, послав 2000 осіб кавалерії, а до того три полки стрільців, і особисто став на їхньому чолі. Докладно, до найменших подробиць, розробив Цестій Галл програму карної експедиції. Не забув підготувати й пости вогняного телеграфу для повідомлення про перемогу, коли він як суддя та месник вступить в Єрусалим. Рим повинен дізнатися про це того самого дня.

Могутньо вступив він із півночі в непокірну країну. За програмою взяв прекрасне селище Забулон — чоловіче місто, зруйнував його, спалив. За програмою взяв узбережне місто Яффу, зруйнував його, спалив. Сплюндровані, спалені міста, замордовані люди позначали його шлях, доки він за програмою став 27 вересня перед Єрусалимом.

Але тут він запнувся. 9 жовтня, вирахував він, візьме він форт Антонію, 10-го — храм. Вже було чотирнадцяте, а форт Антонія ще тримався. «Месники Ізраїлю» не вагалися озброїти численних прочан, що прийшли до Єрусалима з нагоди свята Кущів, місто наповнилося добровільними загонами. Настало 27 жовтня, Цестій Галл стояв уже цілий місяць перед Єрусалимом, і досі ще телеграфісти на пильно підготованих постах марно ждали, вже боячись, що з телеграфом щось не ладиться, і вони будуть покарані. Цестій зібрав нові підкріплення, звелів усі ударні машини поставити на позиції до стін, що зроблено було з великими жертвами, підготував на 2 листопада остаточний штурм із такими засобами, що він, за людськими передбаченнями, не міг бути невдалим.

Юдеї трималися хоробро. Але що могла зробити особиста хоробрість проти переважаючої організації римлян? Яка могла бути, наприклад, користь зі зворушливої вилазки трьох старців, що 1 листопада, напередодні штурму, вибралися самі за стіни, щоб спалити римську артилерію? Ясного полудня з’явилися вони раптом перед римськими постами, троє древніх юдеїв зі знаками «Месників Ізраїлю», зі шарфами, на яких були літери Макавеїв, ініціали гебрейських слів: «Хто як ти, о Господи?» Спочатку думали, що вони парламентери, послані обложеними, але вони не були парламентерами, навпаки, вони тремтячими старечими руками пускали запалюючі стріли на машини. Це було очевидне божевілля, і римляни — що ж зробиш із божевільними? — повбивали їх здивовано, добродушно, жартуючи, майже співчуваючи. Ще того ж дня виявилося, що це ті три члени Великої ради, Гадя, Єгуда та Натан, які були свого часу засуджені до примусової роботи, а потім звільнені з великої милості. Римляни раз по раз вказували на це помилування, як на разючий приклад їхньої доброзичливості, і хотіли цим довести, що не римська жорстокість, а юдейська впертість є головною причиною виникаючих заколотів. Також і в промовах «Непохитних у законі» й «Істинно віруючих по закону» це помилування грало важливу роль, як доказ римської великодушності. Троє мучеників не хотіли більше вештатися в своєму місті, як живий приклад благородного настрою запеклого ворога. Їхні серця належали «Месникам Ізраїлю». Вони зважилися, як фанатичні наставники, на цей нечуваний, побожний і героїчний вчинок.