Линвуд Баркли – Втрата (страница 7)

— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.

— Що за автомобіль?

— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.

— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?

— Ні.

— Ти запам’ятала номер?

— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.

— Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.

Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.

— Ти не буваєш тут щодня, на відміну від мене. Ти нічого не знаєш.

— Я знаю лише те, — мовив я, — що ти робиш Ґрейс погану послугу, якщо не дозволяєш їй самій подбати за себе.

— Невже ти думаєш, коли якийсь чоловік потягне її до тієї машини, вона зуміє захистити себе? Восьмирічна дівчинка?

— Якщо повз тебе проїздить коричнева машина, то це ще не означає, що там сидить чоловік, який потягне туди Ґрейс.

— Ти ніколи не сприймав ці речі так серйозно, як я їх сприймаю. — Вона помовчала. — І в цьому немає нічого дивного, адже ти не пережив те, що довелося пережити мені.

Я надув щоки, випустив трохи повітря.

— Гаразд, цю проблему ми тепер не розв’яжемо, — сказав я. — Мені час іти.

— Атож, не розв’яжемо, — сказала Синтія, досі не дивлячись на мене. — Думаю, мені треба їм зателефонувати.

— Кому зателефонувати? — з подивом запитав я.

— Телешоу на «На крайній межі».

— Синтіє, скільки минуло часу відтоді, як було показано телепрограму? Три тижні, чи не так? Якби хтось мав зателефонувати й щось повідомити, вони б уже це зробили. А крім того, якщо хтось повідомить на студію щось цікаве, вони дадуть тобі знати. Вони зацікавлені в тому, щоб цю тему продовжити.

— Усе одно їм зателефоную. Я вже давненько не телефонувала, тому, можливо, цього разу мій дзвінок їх так не роздратує. Можливо, вони щось чули, але подумали, що це не має ваги, що то був якийсь псих, а насправді в тому щось може бути. Знаєш, нам пощастило, бо навіть якийсь дослідник пригадав, що тоді зі мною сталося, і сказав, що нам варто повернутися назад.

Я лагідно її обернув і підняв їй підборіддя так, щоб наші погляди зустрілися.

— Гаразд, роби як тобі хочеться. Я тебе кохаю, ти знаєш.

— Я теж тебе кохаю, — сказала вона. — Мені… мені, ти знаєш, нелегко жити з усім цим. Я розумію почуття Ґрейс. Я знаю, моя тривога передається і їй. Але віднедавна, після того шоу, усе знову стало для мене дуже реальним.

— Знаю, — мовив я. — Але я хочу жити в теперішньому часі, як і ти, гадаю. Не бути прикутим до минулого.

Я відчув, що її плечі здригнулися.

— Прикутим? — перепитала вона. — Ти думаєш, я до нього прикута?

Це було не те слово. Учитель англійської мови міг би придумати щось краще.

— Не намагайся мене повчати, — сказала Синтія. — Ти думаєш, ти все знаєш, але не знаєш нічого. І ніколи не знатимеш.

Я нічого не міг заперечити, бо то була правда. Нагнувся, поцілував її у волосся й вирушив на роботу.

Розділ третій

Мабуть, вона хотіла втішити його своїми словами, але для неї було не менш важливо, щоб вони прозвучали твердо.

— Розумію, тобі мій задум може видатися надто жорстоким, справді розумію це. Я бачу, тебе ця історія дещо пригнічує, але, повір, я давно усе обміркувала, й повір мені, іншого виходу в нас нема. Коли йдеться про твою родину, ти просто повинен робити те, що повинен робити, навіть якщо це дуже важко, навіть якщо це боляче. Безперечно, нам буде вельми нелегко зробити те, що ми повинні зробити з ними, але ти повинен дивитися на більшу картину. Це схоже на відому фразу, мабуть, ти надто мало живеш на світі, щоб зрозуміти її: треба зруйнувати село для того, щоб урятувати його. Тут ідеться про щось схоже. Думай про нашу родину як про село. Ми повинні зробити все від нас залежне, щоб урятувати її.

Вона любила казати «ми». Ми — як одна команда.

Розділ четвертий

Коли мені вперше показали її в Коннектикутському університеті, мій друг Роджер прошепотів:

— Арчер, придивися до неї уважно. Ця дівчина геть накручена. Вона гаряча й палка, волосся в неї, як пожежа. Але вона стиснута, мов туга пружина.

Синтія Бідж сиділа в другому ряду лекційної зали й занотовувала відомості про літературу з голокосту, а Роджер і я сиділи в одному з верхніх рядів, майже біля дверей, щоб опинитися біля них відразу після того, як професор перестане бубоніти.

— Що ти хочеш сказати цим «геть накручена»? — пошепки запитав я.

— А ти пам’ятаєш, як кілька років тому в однієї дівчини зникла вся родина, й ніхто більше ніколи їх не бачив?

— Ні, не пам’ятаю.

Я не читав газет і не дивився телевізор у той період свого життя. Як і багато підлітків, був тоді цілком захоплений самим собою — я готувався бути наступним Філіпом Ротом,[3] або Робертсоном Дейвісом,[4] або Джоном Ірвінгом;[5] я саме перебував у процесі звуження своїх інтересів — і був цілком байдужий до поточних подій за винятком тих випадків, коли одна або більше радикальних організацій, які діяли в кампусі, закликали студентів узяти участь у тих чи інших політичних протестах. Брати участь у таких заходах я зголошувався завжди, бо саме там було найлегше та найзручніше знайомитися з дівчатами.

— Так от, її батьки, сестра, — а може, брат, точно не пригадую, — усі зникли.

Я нахилився до нього й пошепки запитав:

— Отже, всі вони були вбиті?

Роджер стенув плечима.

— А хто, муха-бляха, знає? Саме це й робить ту подію такою цікавою. — Він кивнув у напрямку Синтії. — Можливо, вона щось і знає. Можливо, вона й порішила всю ту компанію. Хіба тобі ніколи не хотілося повбивати всіх своїх близьких і рідних?

Я здвигнув плечима. Як на мене, така думка виникає в кожного на певному етапі життя.

— Але вона надто горда, — мовив Роджер. — Вона не подарує тобі жодної хвилини. Вона зациклилася на собі, днями пересиджує в бібліотеці, працює там в поті чола. Ні з ким не приятелює, не ходить на жодні розваги. А проте дуже мила чувиха.

Вона була вродлива.

У мене був із нею лише один спільний курс. Я навчався на педагогічному факультеті, готувався стати вчителем, адже жоден письменник не ставав автором бестселерів так відразу. Мої батьки, які вже вийшли на пенсію й жили в Бока-Ратоні, обоє були вчителями й, можна сказати, любили своє ремесло. Принаймні воно менше залежало від усіляких економічних негараздів. Я став розпитувати про Синтію й довідався, що вона записалася до школи родинних студій, яку організували в кампусі Сторса. Там вивчали гендерні проблеми, проблеми шлюбного співжиття, догляду за старими людьми, родинну економіку та іншу подібну мурятину.

Я сидів перед університетською книгарнею у футболці баскетбольної команди Коннектикутського університету й переглядав конспекти якихось лекцій, коли відчув, що хтось зупинився навпроти мене.

— Чому ти всюди про мене розпитуєш? — поцікавилася Синтія.

Я вперше тоді почув її голос. Голос лагідний, але впевнений у собі.

— Що-що? — перепитав я.

— Мені сказали, ти про мене розпитуєш, — повторила вона. — Ти Теренс Арчер, я не помилилася?

Я кивнув.

— Атож, мене звуть Тері.

— Ну, гаразд, хай і Тері, але чому ти про мене розпитуєш?

Я стенув плечима.

— Хіба я знаю?

— Про що ти хочеш довідатися? Що саме тебе цікавить? Якщо ти хочеш про щось довідатися, підійди до мене й запитай, бо я не люблю, коли люди розмовляють про мене за моєю спиною. А я завжди це відчуваю.

— Послухай, ти мені пробач, я лише…

— Ти думаєш, я не знаю, що люди базікають про мене?

— Послухай-но, у тебе негаразд із головою? Я не базікав про тебе. Я лише запитував себе…