Линвуд Баркли – Втрата (страница 9)

— Я — уся своя родина, — мав звичай казати він. — Більше немає нікого.

Він також не був сентиментальним. Не було запилюжених родинних альбомів, над якими можна було б довго сидіти, розглядаючи своїх родичів із попередніх поколінь, не було світлин із минулого, не було давніх любовних листів від його колишніх коханок, що їх Патрисії захотілося б спалити, після того як вона одружилася з ним. Річ у тому, що, коли йому було лише п’ятнадцять років, вогонь у кухні вийшов із-під контролю й спалив його батьківський дім. Усі спогади про два або три покоління розвіялися тоді з димом. Він був чоловіком сьогоднішнього дня, який жив задля нинішнього моменту, не зацікавлений у тому, щоб озиратися назад.

Патрисія теж не могла похвалитися багатьма родичами, але її родина принаймні мала свою історію. Вона зберігала безліч фотографій — у коробках із-під черевиків, якщо не в альбомах — своїх батьків, досить великої родини та друзів свого дитинства. Її батько помер від поліомієліту, коли вона була малою, але мати ще була жива, коли вона зустріла Клейтона. Він сподобався матері, хоча й здався надміру мовчазним. Він умовив Патрисію виїхати з міста, щоб одружитися, тож формального весілля не було, що неабияк розчарувало обмежену родину Патрисії.

На її сестру Тес Клейтон, однак, не справив великого враження. Їй не подобалося, що робота змушувала його більшу частину життя проводити в дорозі, тож Патрисії доводилося самій виховувати дітей протягом досить тривалих проміжків часу. Але він їх забезпечував, був досить пристойний, і його любов до Патрисії здавалася глибокою й щирою.

До того як вона познайомилася з Клейтоном, Патрисія Бідж працювала в аптеці, в Мілфорді на Норт-Брод-стрит, чиї вікна виходили на міський сквер і яка була розташована під старою бібліотекою, де вона мала звичай брати класичні записи з великої музичної колекції. Вона наводила лад на полицях, працювала за касою, допомагала аптекареві, але виконувала лише найпростішу роботу. Не мала спеціальної освіти, й розуміла, що треба було навчатися, опанувати якусь професію, ремесло, але наразі мусила працювати в тій аптеці, щоб заробляти собі бодай на скромне прожиття.

Та сама проблема стояла й перед її сестрою Тес, яка працювала на фабриці в Бриджпорті, де виготовляли радіодеталі.

Клейтон одного разу зайшов до аптеки в пошуках шоколадних цукерок «Марс бар».

Патрисія мала звичай казати, що якби її майбутньому чоловікові раптом не забаглося цукерок «Марс бар» того липневого дня 1967 року, коли він опинився проїздом у Мілфорді під час одного зі своїх торговельних відряджень, то все могло б обернутися зовсім по-іншому.

Щодо самої Патрисії, то для неї все обернулося дуже добре. Період залицяння тривав недовго й через кілька тижнів після одруження вона вже була вагітна Тодом. Клейтон знайшов для них будинок за доступною ціною на вулиці Гікорі, поруч із вулицею Пампкін-Ділайт-роуд і на відстані кинутого каменя від пляжу та протоки Лонґ-Айленд. Він хотів, щоб його дружина та син мали пристойний дім, у якому могли б мешкати, поки він перебуває в мандрах. Він відповідав за коридор, що тягся від Нью-Йорка до Чикаго, захоплюючи й Буфало, де він продавав машинне мастило та організовував постачання для магазинів, які торгували всілякою машинерією й були в зоні його ділової діяльності. Тут було безліч його постійних клієнтів, і роботи вистачало.

Через два роки по тому, як народився Тод, з’явилася на світ і Синтія.

Я думав про все це, поки їхав до середньої школи Ферфілда, де вчителював. Щоразу, коли я марив посеред білого дня, то ловив себе на тому, що здебільшого думаю про минуле своєї дружини, про її виховання, про її батьків та брата, яких ніколи не знав і, найімовірніше, ніколи й не знатиму.

Можливо, якби я мав нагоду провести з ними певний час, то зрозумів би глибше мотиви поведінки Синтії. Але реальність була в тому, що жінка, яку я знав і любив, сформувалася уже після того, як втратила свою родину, — чи після того, як родина втратила її, — а не перед тим, як це сталося.

Я зазирнув до закусочної «Пончики», щоб купити там чашку кави, здолавши спокусу купити й пончик з лимоном, поки був там, і ніс її з собою до школи, перекинувши через плече сумку з творами своїх учнів, коли побачив Роланда Карутерса, директора моєї школи й, мабуть, найкращого друга, якого я мав у тій установі.

— Вітаю, Ролі, — привітався я.

— А де моя порція? — запитав він, показавши на паперову чашку в моїй руці.

— Якщо ти заміниш мене на моєму першому уроці, то я піду й принесу тобі ще одну.

— Якщо я заміню тебе на твоєму першому уроці, мені знадобиться щось сильніше, ніж кава.

— Не такі вже вони й погані.

— Вони — дикуни, — сказав Ролі, навіть не спробувавши видобути з себе усмішку.

— Ти навіть не знаєш, у якому класі буде мій перший урок і які там учні, — мовив я.

— Якщо це учні з нашої школи, то вони не можуть не бути дикунами, — сказав Ролі з незворушним виглядом.

— Як там справи з Джейн Скейвуло? — запитав я.

Джейн була ученицею того класу, в якому я викладав письмову творчість, дитина з ушкодженою психікою через складні умови життя в родині, що без особливого ентузіазму ставилася до свого навчання, хоч і перебувала в цій школі довше, ніж секретарки. Але вона також писала свої письмові твори, як ангел. Ангел, від якого можна було чекати яких завгодно прикрих несподіванок, але все ж таки ангел.

— Я попередив її, що їй загрожує виключення зі школи, — сказав Ролі, підкріпивши свої слова відповідним жестом руки.

Джейн і ще одна дівчинка влаштували бійку, смикаючи одна одну за коси, роздряпуючи суперниці щоки, на шкільному подвір’ї два дні тому. Мабуть, побилися через якогось хлопця. Хіба бувають інші причини для бійки між дівчатами? Вони зібрали навколо себе досить великий натовп школярів, які підбадьорювали їх криками — усім було байдуже, хто переможе, аби лиш бійка тривала якнайдовше. І вона тривала, поки Ролі не вибіг на подвір’я й не припинив її.

— І що вона на це сказала?

Ролі став жувати гумку з перебільшеною енергією, підключивши ефект «вилясків».

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав я.

Я зняв кришку зі своєї паперової чашки й зробив ковток.

— Там щось було не так, — припустив я.

— Ти надто прихильний до поганих учнів, — зауважив Ролі. — Але ти маєш і добрі якості.

Моя дружба з Ролі була, як то кажуть, багатоаспектною. Він мій колега і мій друг та, позаяк він на два десятки років старший за мене, то в його ставленні до мене є щось і батьківське. Я заприятелював із ним, коли в мене виникла потреба прилучитися до мудрості чийогось великого досвіду або, як я любив йому це казати, до перспективи віків. Я познайомився з ним через Синтію. Якщо для мене він був неофіційним батьком, то для Синтії — неофіційним дядьком. Він був другом її батька, Клейтона, перед тим як той зник, і, крім тітки Тес, залишився єдиною особою, що пов’язувала її з минулим.

Він уже невдовзі мав вийти на пенсію, і були дні, коли здавалося, що він уже не присутній тут, а живе у Флориді, у своєму нещодавно купленому будинку на колесах, десь біля Брейдентона, й виїздить у море рибалити на марліна, або рибу-меч, або на якихось інших створінь, що їх витягують із тієї води.

— Ти прийдеш пізніше? — запитав я.

— Атож. А в чому річ?

— Та так… Ні в чому, власне.

Він кивнув. Він знав, про що я кажу.

— Заходь після одинадцятої, гадаю, я вже буду. А раніше мене заступатиме шкільний інспектор.

Я пішов до вчительської кімнати, зазирнув у свою шухляду, чи немає там для мене якоїсь пошти або важливих повідомлень, і коли обернувся, щоб вийти в коридор, то наштовхнувся на Лорін Велс, яка теж перевіряла свою пошту. Вона була в червоному спортивному костюмі та в білих кедах, що не дивно для вчительки фізкультури.

— Привіт, як справи?

Лорін прийшла до нашої школи чотири роки тому, її перевели сюди із середньої школи Нью-Гейвена, де вчителював її колишній чоловік. Коли цей шлюб розпався, вона не захотіла працювати з ним під одним дахом, або принаймні так подейкували. Здобувши репутацію видатного тренера з легкої атлетики, чиї учні виграли не одне регіональне змагання, вона мала змогу обирати між кількома школами, директори яких були б щасливі прийняти її у свій штат.

У цьому змаганні перемогу здобув Ролі. Він признався мені, що найняв її за ті переваги, які вона могла принести до школи, а вони включали в себе також фантастичне тіло, розкішне червоно-руде волосся й дивовижно гарні карі очі.

— Розкішне червоно-руде волосся? — перепитав я. — А яка з нього користь школі?

Певно, я також подивився на нього дивним поглядом, бо він визнав за потрібне пояснити:

— Розслабся, це просто мої спостереження. Якщо я сьогодні й здатний на якусь несамовиту витівку, то застосую її, коли ловитиму окунів.

Протягом усього того часу, поки Лорін Велс працювала в цій школі, я ніколи не був на її радарі. Проте все змінилося, після того як історію Синтії показали по телебаченню. Тепер щоразу, коли ми з нею зустрічалися, вона запитувала в мене, як посуваються справи.

— Щось є? — запитала вона.

— Ви про що?

Протягом якоїсь секунди я думав, вона запитує, чи хто-небудь не приніс до вчительської чогось їстівного. Іноді там якимсь чудом з’являлися пончики.

— Я про шоу, — пояснила вона. — Уже минуло зо два тижні, еге ж? Чи не телефонував хто-небудь і не повідомив, що знає якісь подробиці про родину Синтії?