Линвуд Баркли – Втрата (страница 51)

— І? — запитала Синтія, стримуючи подих.

— З тих двох осіб одна була чоловічої, а друга жіночої статі, — сказала Ведмор. — Аналіз судового слідчого навіть до аналізу ДНК указує на те, що особа чоловічої статі найімовірніше мала вік десь посередині між десятьма й двадцятьма роками, а жінці було трохи менше або трохи більше, ніж сорок.

Синтія подивилася на мене, потім знову на Ведмор.

Ведмор провадила далі:

— Отже, у тому автомобілі були жінка й молодий хлопець. Тепер постає питання, чи існує між ними зв’язок близької спорідненості.

Синтія чекала.

— Два профілі ДНК справді свідчать про близьку спорідненість, можливо, спорідненість між матір’ю та дитиною. Результати судового дослідження в поєднанні з висновками слідчого-коронера вказують на спорідненість «мати-син».

— Моя мати, — прошепотіла Синтія. — І Тод.

— Але залишається ще одне істотне питання, — продовжила Ведмор. — Тоді як спорідненість між двома загиблими можна вважати більш або менш встановленою, ми не можемо без тіні сумніву стверджувати, що це справді Тод Бідж і Патрисія Бідж. Якби ви мали щось таке, що могло б дати нам зразок для дослідження, наприклад, кілька волосин, які ще застрягли у гребінці…

— Ні, — сказала Синтія. — Нічого такого в мене нема.

— Ну що ж, зрештою, ми маємо зразок вашої ДНК і додаткові дослідження покажуть, чи маєте ви якусь спорідненість із останками, що їх ми витягли з автомобіля. Коли ваш зразок буде типізований, а вони зараз саме над цим працюють, вони зможуть визначити ймовірність материнства з боку мертвої жінки і ймовірність спорідненості по лінії «брат і сестра» щодо мертвої особи чоловічої статі.

Ведмор зробила паузу.

— Але на основі того, що ми знаємо тепер, а ми знаємо, що ці два тіла споріднені між собою, що це мати й син, що автомобіль справді належить вашій матері, ми виходимо з робочої гіпотези, що це ваші мати й брат.

У Синтії був такий вигляд, ніби в неї пішла обертом голова.

— Проте, — зробила ще один висновок Ведмор, — там немає вашого батька. Я хотіла б поставити вам ще кілька запитань про нього, яким він був, якою він був людиною.

— Але чому? — запитала Синтія. — З якого припущення ви виходите?

— Я думаю, ми повинні розглянути можливість того, що це він убив їх обох.

Розділ двадцять дев’ятий

— Алло?

— Це я, — сказав він.

— А я щойно думала про тебе, — промовила вона. — Я нічого не чула про тебе якийсь час. Сподіваюся, у тебе все окей.

— Я мусив зачекати й подивитися, що буде, — сказав він. — Скільки вони можуть довідатися. Дещо вже було в новинах. Вони показали автомобіль. По телебаченню.

— О, справді?

— Вони показали, як його витягують із каменоломні. І сьогодні в газетах також написали про тести з ДНК.

— О, як цікаво, — сказала вона. — Яб хотіла бути там, із тобою. Що ж там кажуть?

— Дещо їм таки вдалося з'ясувати, але, звісно, далеко не все. Я маю газету тут, перед собою. У ній сказано: «Тести ДНК дозволяють припустити наявність генетичної спорідненості між двома тілами в машині, вказують на те, що це мати й син».

— Цікаво.

— Судова експертиза ще має визначити, чи ці два тіла генетично споріднені із Синтією Арчер. Проте поліція працює на основі припущення, що два знайдені тіла — це Патрисія Бідж і Тод Бідж, які зникли двадцять п’ять років тому.

— Отже, у цій статті не сказано напевне, хто був у знайденому автомобілі? — запитала вона.

— Напевне не сказано.

— Ти ж знаєш, що вони мають на увазі під словом «припущення». Воно розраховане на дурнів, які можуть у нього повірити.

— Я знаю, але…

— А проте вражає, на що здатні вони сьогодні, чи не так?

Її голос прозвучав майже весело.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, що тоді, коли твій батько і я позбулися цього автомобіля, хтось коли-небудь чув про тести ДНК? Можна тільки дивом дивуватися, чого вони досягли! Ти досі нервуєшся?

— Трохи, можливо.

Його голос звучав покірливо.

— Навіть будучи малим хлопцем, ти всього боявся, ти знаєш? Я обміркую ситуацію і впораюся з нею.

— Ти сильна, я знаю.

— Думаю, ти зробив чудову роботу й можеш нею пишатися. Незабаром будеш удома і зможеш забрати звідси й мене. Я нізащо б не хотіла цього пропустити. Не можу дочекатися, коли настане той момент, і я побачу вираз їі обличчя.

Розділ тридцятий

Отже, тепер у вас нова проблема? — запитала доктор Кінцлер, звертаючись до Синтії. — Імовірне знайдення вашої матері й вашого брата?

— Це не принесло мені полегкості, — сказала Синтія.

— Так, я розумію, чому це може бути.

— І той факт, що мого батька з ними не було. Ця жінка-детектив, Ведмор, думає, що він міг їх убити.

— А якщо це виявиться правдою, — запитала доктор Кінцлер, — ви готові подивитися їй у вічі?

Синтія прикусила губу й подивилася на зашторені вікна, так ніби вона мала рентгенівський зір і могла побачити шосе. Це був наш регулярний візит, і я умовив Синтію не пропускати його, хоч вона й говорила про те, щоб його скасувати. Але тепер я запитував себе, чи ті пробні запитання, які ставить доктор Кінцлер, радше не відкривали рани замість загоювати їх.

— Я вже починаю звикати до думки, що мій батько міг бути кимось зовсім іншим, аніж той чоловік, якого я знала, — сказала Синтія. — Адже про нього ніде не залишилося жодних записів, не залишилося номера соціальної безпеки, не залишилося посвідчення водія. Вона помовчала. — Але я не можу повірити в те, що він міг їх убити, що він міг убити мою матір і Тода.

— Ви думаєте, це він залишив свій капелюх у вашому домі?

— Не виключаю цієї можливості, — сказала Синтія.

— Навіщо було вашому батькові проникати у ваш дім, залишати вам таке послання, писати вам листа на вашій власній друкарській машинці, де він намалював також мапу, яка вказує шлях до інших?

— Можливо, він… можливо, він намагається залагодити якусь свою провину?

Доктор Кінцлер стенула плечима.

— Я вас запитую, що ви про це думаєте.

Стандартна процедура психіатричного сеансу, подумав я.

— Не знаю, що й думати, — сказала Синтія. — Якби й справді це зробив він, тоді гроші в конвертах, лист, усе інше було його намаганнями якось спокутувати свою провину. Та, власне, хоч би хто підкинув мені цього листа, він мусив бути якось причетний до їхньої смерті. Якщо він знає такі подробиці.

— Це слушно, — сказала доктор Кінцлер.

— А детектив Ведмор, хоч і вважає, що це мій батько вбив їх багато років тому, проте думає, що я написала того листа, — сказала Синтія.

— Можливо, — припустила доктор Кінцлер, — вона думає, що ви й ваш батько обоє причетні до їхньої смерті. Тому що його тіло не було знайдене. Тому що вас не було в машині з вашою матір’ю та братом.

Синтія подумала, перш ніж кивнути.

— Я знаю, що багато років тому поліція мала певні сумніви щодо мене. Тобто коли вони не могли нічого з’ясувати, то, гадаю, їм мимоволі довелося припускати будь-які варіанти. Вони, певно, думали, чи не могла я цього зробити разом із Вінсом. Чи не допомагала я йому вбивати. Через ту сварку, яку мала того вечора з батьками.

— Ви розповідали мені, що не так багато пам’ятаєте про ту ніч, — сказала доктор Кінцлер. — Чи не припускаєте ймовірність того, що деякі спогади ви заблокували? Іноді я посилаю таких людей до того, кому дуже довіряю, і хто спеціалізується на терапії гіпнозу.

— Я жодних спогадів не блокую. Я тоді просто виключилася. Прийшла додому п’яна. Я була дитиною. Я була дурна. Прийшла додому й вимкнулася. Отямилася лише наступного ранку. — Вона підняла руки й опустила їх собі на коліна. — Я не могла б учинити злочин, навіть якби хотіла. Я була поза всім цим. — Вона зітхнула. — Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю, — сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: — Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.