Линвуд Баркли – Втрата (страница 50)

— Місіс Арчер, — сказала вона. — А вам раніше не доводилося бачити кар’єр Фела?

— Ні, ніколи.

— Навіть малою дівчинкою? Навіть у підлітковому віці?

— Ні.

— Можливо, ви там були, але просто не усвідомлювали, де ви є? Можливо, ви були з кимось у машині, й машина зупинялася десь поблизу цього місця?

— Ні, я ніколи там не була. Адже подорож туди забирає не менш як дві години. Навіть якби якийсь хлопець і я захотіли зупинити десь машину, то навряд чи добиратися до такого місця аж дві години.

— А як щодо вас, містере Арчер?

— Щодо мене? Та ніяк. І двадцять п’ять років тому я навіть не знав нікого з родини Біджів. Я родом не з цієї місцевості. Лише в університеті я познайомився з Синтією, і від неї довідався про те, що трапилося з її родиною.

— Послухайте-но, — сказала Ведмор, — хитаючи головою. — Це мене дещо непокоїть. Лист, написаний у вашому домі, на вашій друкарській машинці, — вона подивилася на мене, — приводить нас до того самого місця, де був знайдений автомобіль вашої матері, — вона подивилася на Синтію, — через двадцять п’ять років по тому, як він зник.

— Я вже вам пояснила, — сказала Синтія. — Хтось тут був.

— Знаєте, хоч би хто тут був, він не намагався заховати цю друкарську машинку, а ваш чоловік намагався.

Я сказав:

— Чи слід мені вимагати присутності мого адвоката, коли ви ставите мені ці запитання?

Ведмор облизала язиком внутрішню поверхню своєї щоки.

— Думаю, ви самі повинні себе запитати, чи потрібен вам адвокат.

— Ми тут жертви, — сказала Синтія. — Мою тітку знайшли вбитою, ви знайшли автомобіль моєї матері в озері. А ви говорите з нами — говорите зі мною, — так ніби ми злочинці. Але ми не злочинці. — Вона похитала головою з виразом роздратування. — Це дуже, дуже схоже, що хтось інший усе це спланував, спланував із метою створити враження, ніби я збожеволіла абощо. Той телефонний дзвінок, хтось підкинув капелюх мого батька в дім, цей лист, надрукований на нашій машинці. Невже ви не розумієте? Хтось вочевидь хоче навіяти вам думку, що я починаю втрачати здоровий глузд, що те, що сталося зі мною в минулому, примушує мене робити ці дивні речі, уявляти, ніби те, що відбулося колись давно, відбувається тепер.

Язик Ведмор, кінчик якого випинав одну щоку, тепер почав випинати другу. Нарешті Ведмор сказала:

— Місіс Арчер, а ви коли-небудь думали, що вам треба з кимось поговорити? Про цю атмосферу змовництва, яка ніби завихрюється навколо вас.

— Я ходжу до пси… — Синтія урвала себе.

Ведмор усміхнулася.

— Усе це вельми скидається на бульварний детективний роман, — сказала вона.

— Гадаю, на сьогодні досить, — втрутився я.

— Я певна, ми ще продовжимо цю розмову, — промовила Ведмор.

І ми справді продовжили її дуже скоро, бо невдовзі виникла така необхідність. Відразу по тому, як вони знайшли тіло Дентона Ейбеґнела.

Думаю, я був певен, що коли буде якийсь поступ у пошуках чоловіка, якого ми найняли знайти родину Синтії, то спершу ми почуємо про нього від поліції. Але я слухав радіо в нашій кімнаті для шиття чи то кабінеті, слухав досить-таки неуважно, аж поки з гучномовця до мене долинули слова «приватний детектив». Я простяг руку і збільшив гучність.

«Поліція знайшла автомобіль цього чоловіка на паркувальному майданчику біля Стемфордського торговельного центру, — повідомив диктор новин. — Дирекція звернула увагу на те, що автомобіль стояв там протягом кількох днів, і коли вони повідомили поліцію, то сказали, що його номери збігаються з номерами машини, що належить чоловікові, якого поліція розшукує приблизно стільки часу, скільки той автомобіль стояв там. Коли відкрили багажник, то в ньому знайшли тіло Дентона Ейбеґнела, якому був п’ятдесят один рік. Він помер від удару тупим предметом по голові. Поліція переглядає відеофільми служби безпеки торговельного центру, сподіваючись знайти там щось корисне для свого розслідування. Поліція відмовилася від коментарів щодо мотиву вбивства і щодо того, чи пов’язане воно з діяльністю якоїсь банди».

Пов’язане з діяльністю якоїсь банди… Якби ж то тільки.

Я знайшов Синтію в далекому кінці двору, вона просто стояла там, засунувши руки в кишені своєї вітрівки, дивлячись назад, на дім.

— Мені треба було вийти, — сказала вона, коли я підійшов до неї. — Усе окей?

Я розповів їй про те, що почув по радіо.

Я не знав, якої реакції від неї сподіватися, й не вельми здивувався, коли Синтія майже не зреагувала на мої слова. Вона досить довго мовчала, а тоді сказала:

— Я починаю відчувати себе заціпенілою, Тері. Я більше не знаю, що мені відчувати. Що відбувається навколо нас? Коли цьому настане кінець? Коли ми зможемо повернутися до нормального життя?

— Я тебе розумію, — сказав я, обіймаючи її. — Я тебе розумію.

Насправді Синтія не жила нормальним життям відтоді, як їй виповнилося чотирнадцять років.

Коли Рона Ведмор з’явилася знову, вона відразу перейшла до суті.

— Де ви були того вечора, коли зник Дентон Ейбеґнел? Того вечора, коли він звідси пішов, у той вечір, коли про нього востаннє чули? Скажімо, близько восьмої?

— Ми вечеряли, — сказав я. — А потім поїхали навідати тітку Синтії. Вона була мертва. Ми викликали поліцію. Були з поліцією майже весь той вечір. Тож, гадаю, що поліція стане нашим алібі, детективе Ведмор.

Уперше Ведмор здавалася спантеличеною і вибитою зі своєї гри.

— Так, я мусила про це пам’ятати, — сказала вона. — Містер Ейбеґнел заїхав на той паркувальний майданчик о восьмій годині три хвилини, так принаймні зазначено на квитанції, що була наліплена на панель приладів.

— Отже, — холодно сказала Синтія, — принаймні тут нас не спіймаєте на гачок.

Коли Ведмор попрямувала до дверей, я запитав у неї:

— Чи знайшли вони якісь папери в Ейбеґнела? Яку-небудь записку, порожні конверти?

— Наскільки мені відомо, там не було нічого, — сказала Ведмор. — Чому ви про це запитуєте?

— Просто міркую, — сказав я. — Річ у тому, що чи не останніми словами, які сказав нам містер Ейбеґнел, були, що він має намір більше довідатися про Вінса Флемінґа, який був із моєю дружиною в ту ніч, коли зникла її родина. Ви знаєте Вінса Флемінґа?

— Мені відоме це ім’я, — сказала вона.

Ведмор з’явилася знову вже наступного дня.

Коли я побачив, як вона підходить до нашого будинку, я сказав Синтії:

— Мабуть, вона прив’язала нас до викрадення Ліндберґового[26] сина.

Я відчинив двері, перш ніж вона постукала.

— Отже? — сказав я. — З чим ви прийшли тепер?

— Маю новини, — сказала вона. — Можна мені увійти? — Її тон був не таким різким сьогодні.

Я не знав, чи слід вважати це добрим знаком, чи вона просто хотіла нас на чомусь упіймати.

Я провів Ведмор до вітальні й запросив її сісти. Ми з Синтією також сіли.

— По-перше, — сказала вона, — мушу вас попередити, що я не вчений-дослідник. Але я розумію фундаментальні принципи і зроблю все від мене залежне, щоб пояснити їх вам.

Я подивився на Синтію. Вона кивнула Ведмор, щоб та продовжувала.

— Шанси здобути ДНК із людських останків, знайдених у автомобілі вашої матері, — а там були два тіла, а не три, — були дуже примарні, але вони існували. Протягом років природний процес розпаду пожер… — Вона на мить замовкла. — Місіс Арчер, я можу говорити тут прямо? Розумію, вам не дуже приємно це слухати.

— Продовжуйте, — сказала Синтія.

Ведмор кивнула.

— Як ви й самі можете зрозуміти, процес розпаду протягом років — ферменти, які виділяються з клітин людського тіла, коли ті помирають, людські бактерії, середовищні, а в даному випадку водні мікроорганізми — зруйнував майже всю плоть, яка була на кістках. Розпад кісток міг відбуватися навіть швидше, якби це була солона вода, але ця вода не була солоною, тому тут цей процес відбувався трохи повільніше. — Вона прочистила собі горло. — У всякому разі, ми мали кістки і ми мали зуби, тож ми спробували знайти якусь інформацію про стан зубів ваших батьків, але зазнали невдачі. Ваш батько, наскільки ми можемо судити, не мав власного дантиста, хоч слідчий досить швидко визначив на основі кісткової структури останків двох людей, знайдених у машині, що жоден із двох не був дорослим чоловіком.

Синтія закліпала очима. Отже, тіло Клейтона Біджа не було одним із двох у машині?

— Що ж до дантиста, який лікував вашого брата й вашу матір, то він помер багато років тому, його практика була закрита, а всі записи знищені.

Я подивився на Синтію. Вона з усіх сил намагалася приховати своє розчарування. Схоже, ми не довідаємося нічого вирішального.

— Але хоч ми й не маємо дентальних записів, проте ми маємо зуби, — сказала Ведмор. — Із обох тіл. В емалі на зовнішній стороні ДНК немає, там тестувати нічого, але в самому центрі зуба, біля кореня, матеріал набагато краще захищений, і вони, певно, зможуть знайти там клітини, в яких збереглося ядро.

Мабуть, Синтія і я мали розгублений вигляд, тому Ведмор сказала:

— Власне, суть у тому, що якщо наші судові експерти зможуть проникнути туди, глибоко всередину і здобути ДНК достатньої якості, то результати досліджень допоможуть визначити унікальний профіль для кожного індивіда, зокрема, укажуть на його стать.