Линвуд Баркли – Втрата (страница 28)

— А що по-друге?

— Не зрозумів?

— Ти сказав «по-перше» секунду тому. А що по-друге?

Я завагався. Мабуть, було не зовсім добре розповідати Ролі про таємне надходження грошей, перш ніж я розповім про них Синтії, але це було однією з причин, чому я хотів йому розповісти — спитатися в нього поради, як мені розповісти про це дружині.

— Протягом кількох років Тес одержувала гроші.

Ролі поставив на стіл свій кухоль із пивом, прибрав від нього руку.

— Що ти маєш на увазі — одержувала гроші?

— Хтось залишав для неї гроші. Готівку, в конверті. Багато разів, із запискою, в якій повідомлялося, що це гроші на оплату навчання Синтії. Суми були різними, але загалом становили десь сорок тисяч доларів.

— Оце так чортівня, — промовив Ролі. — І вона ніколи не казала тобі про це раніше?

— Ні.

— Вона сказала, від кого надходили гроші?

Я стенув плечима.

— У тому й річ. Тес не мала про це жодного уявлення, не має уявлення досі, хоч і припускає, що, можливо, на конвертах, у яких надходили гроші, на записці досі залишилися відбитки пальців після стількох років або якісь сліди ДНК, та що я, зрештою, знаю про всю цю мурятину? Але вона не може не думати про те, що надходження грошей якось пов’язане зі зникненням родини Синтії. Тобто, я хочу сказати, хто міг би давати їй гроші, як не хтось із її родини, або хтось, хто відчував свою відповідальність за те, що сталося з її родиною?

— Святий Боже, — сказав Ролі. — Це грандіозно. І Синтія нічого про це не знає?

— Ні. Але їй треба буде сказати.

— Безперечно, треба. — Він знову схопив свій кухоль, допив пиво і знаками показав офіціантці, щоб принесла йому ще один. — Думаю, що треба.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Мене турбує те саме, що й тебе. Припустімо, ти їй це скажеш. А що потім?

Я помішав ложкою свій суп із креветок. Я не відчував особливого апетиту.

— У тім-то й річ. Це ставить більше запитань, ніж дає відповідей.

— І навіть якби це означало, що хтось із родини Синтії був тоді ще живий, то це не означає, що хтось із них живий і тепер. Коли перестали надходити гроші?

— Приблизно тоді, коли вона закінчила університет, — сказав я.

— Тобто двадцять років тому?

— Не зовсім. Але дуже давно.

Ролі розгублено похитав головою.

— Чоловіче, я просто не знаю, що тобі порадити. Тобто знаю, що я зробив би на твоєму місці, але ти повинен сам вирішувати, як вийти з цієї скрути.

— Скажи мені, — попросив я. — Як би ти вчинив на моєму місці?

Він стиснув губи й нахилився над столом.

— Я б нічого їй не казав.

Я був здивований.

— Справді?

— Хоча б поки що. Бо це лише підсилить страждання Синтії. Примусить її думати, що принаймні в минулому, коли вона була ще студенткою, якби вона знала про ті гроші, можливо, вона могла б щось зробити, могла б знайти їх, якби приділила цьому увагу й ставила правильні запитання, могла б з’ясувати, що з ними сталося. Але хто знає, чи це можливо тепер.

Я обміркував його слова. І дійшов висновку, що він має рацію.

— І проблема не лише в цьому, — сказав він. — Саме тепер, коли Тес потребує всієї підтримки й любові, які вона може одержати від Синтії, саме тепер, коли вона дуже хвора, Синтія буде люта на неї.

— Я про це не подумав.

— Вона почуватиме себе зрадженою. Матиме відчуття, що тітка не повинна була приховувати від неї ту інформацію протягом стількох років. Вона думатиме, що мала право знати про це. І вона таки його мала. І, мабуть, має й тепер. Та позаяк тоді їй цього не сказали, то тепер це вже справа давно минулих днів.

Я кивнув, але відразу спохопився.

— Але я щойно про це довідався. І якщо я їй нічого не скажу, то чи не зраджу я її в той самий спосіб, у який, на її думку, зраджувала її Тес?

Ролі подивився на мене пильним поглядом і всміхнувся.

— Саме тому я й радий, що тобі доведеться ухвалювати це рішення, а не мені, мій друже.

Коли я повернувся додому, автомобіль Синтії стояв на під’їзній алеї, а біля бровки там була також припаркована машина, яку я не впізнав. Сріблястий седан марки «Тойота», анонімний автомобіль того виду, на який ви дивитеся і про який нічого не пам’ятаєте вже через мить.

Я увійшов у передні двері й побачив, що Синтія сидить на кушетці у вітальні навпроти низенького, кремезного, майже лисого чоловіка зі шкірою оливкового кольору. Вони обоє підвелися, і Синтія підійшла до мене.

— Привіт, любий, — привіталася вона з усмішкою, яка здалася мені дещо силуваною.

— Привіт, — відповів я й обернувся до незнайомця.

Я подав йому руку, яку він упевнено схопив у свою й потиснув.

— Вітаю вас, — сказав я.

— Містер Арчер? — промовив він глибоким і майже солодким голосом.

— Це містер Ейбеґнел, — сказала Синтія. — Приватний детектив, якого ми наймаємо розслідувати, що сталося з моєю родиною.

Розділ п’ятнадцятий

— Дентон Ейбеґнел, — назвався детектив. — Місіс Арчер ввела мене тут у подробиці справи, але я хотів би поставити кілька запитань і вам.

— Звичайно, — сказав я, піднявши палець жестом, який означав «стривайте секунду», й обернувся до Синтії: — Можна мені поговорити з тобою хвилину?

Вона подивилася на Ейбеґнела вибачливим поглядом і сказала:

— Ви нам дозволите?

Він кивнув. Я вивів Синтію за двері, й ми зупинилися на ґанку. Наш будинок був відносно малий, і я боявся, що Ейбеґнел чутиме нас, якщо ми на кухні влаштуємо цю дискусію — а я передбачав, що вона може виявитись гарячою.

— Що тут, у біса, діється? — запитав я.

— Я не хочу більше просто чекати, — пояснила Синтія. — Я не стану чекати, коли щось відбудеться, й сушити собі голову, а що відбудеться потім. Я вирішила взяти ситуацію у свої руки.

— Що, ти думаєш, він зможе розслідувати? — запитав я. — Синтіє, це дуже старий слід. Минуло двадцять п’ять років.

— О, дякую тобі, — сказала вона. — А я й забула.

Я скривився.

— Зрештою, капелюх з’явився тут не двадцять п’ять років тому, — сказала вона. — Його нам підкинули на цьому тижні. А телефонний дзвінок, який я одержала, коли ти водив Ґрейс до школи, також пролунав не двадцять п’ять років тому.

— Люба моя, — сказав я, — навіть якби я вважав, що найняти приватного детектива — добра думка, я не бачу, як ми можемо це собі дозволити. Скільки він бере?

Вона сказала мені, який його денний тариф.

— Витрати, які йому доведеться зробити під час розслідування, оплачуються окремо, — сказала вона.

— Ну, гаразд, і на скільки часу ти його наймаєш? — запитав я. — На тиждень? Місяць? Півроку? А чи розумієш ти, що він може витратити на це навіть рік і не досягти жодних результатів?

— Ми можемо пропустити іпотечну виплату, — сказала Синтія. — Ти пам’ятаєш того листа, якого банк надіслав нам перед останнім Різдвом? Вони повідомляли, що можуть дозволити тобі пропустити січневу виплату, щоб надати тобі можливість сплатити твій різдвяний рахунок. Вони були готові перенести пропущену виплату на кінець іпотеки. Вони можуть знову так зробити, і то буде мій різдвяний подарунок. А ти нічого не купуватимеш мені цього року.