Линвуд Баркли – Втрата (страница 30)

— Ні, своїй дружині. Ви вірите своїй дружині?

Я прочистив собі горло, перш ніж відповісти:

— Звичайно, вірю.

Ейбеґнел потягся через плече до пояса безпеки, пристебнувся, клацнувши пряжкою.

— Одного разу до мене звернулася жінка, яка хотіла когось знайти, я поїхав побачитися з нею, і вгадайте, кого вона замовила мені шукати?

Я чекав.

— Елвіса. Вона хотіла, щоб я знайшов Елвіса Преслі. Це було десь у 1990 році, й Елвіс був на той час мертвий уже тринадцять років. Вона жила у великому будинку, мала багато грошей, і деякі гвинтики в неї ослабли, як ви можете здогадатися, і вона ніколи навіть не зустрічалася з Елвісом протягом свого життя й не мала жодного стосунку до нього, а проте була переконана, що Король музики досі живий і лише чекає, коли вона знайде його і врятує. Я міг би працювати на неї протягом цілого року. Та жінка могла б допомогти мені раніше вийти на пенсію, нехай Бог благословить її добре серце. Але я мусив сказати «ні». Вона була дуже засмучена, і тоді я пояснив їй, що мене вже раніше наймали шукати Елвіса, і я його знайшов, і з ним усе гаразд, але він хоче прожити решту свого життя в мирі та спокої.

— Серйозна особа. І як вона прийняла ваше пояснення?

— Цілком спокійно, як мені здалося. Щоправда, вона потім, схоже, найняла іншого детектива. Наскільки мені відомо, він досі працює над цією справою. — Він тихо засміявся сам до себе. — Уявляєте собі, скільки грошей він заробить на ній?

— До чого ви ведете, містере Ейбеґнел?

— Я хочу цим сказати, що ваша дружина справді хоче знати, що сталося з її батьками та її братом. Я не став би брати чек від людини, яка хоче лише побавитися в розслідування. Ваша дружина не хоче просто побавитися в розслідування.

— Ні, я теж так не вважаю, — сказав я. — Але та жінка, яка хотіла доручити вам знайти Елвіса, чи хотіла вона просто побавитися в розслідування? Чи, може, вона щиро вірила, у глибині свого серця, що Елвіс досі живий?

Ейбеґнел подарував мені сумну усмішку.

— Я зв’яжуся з вами через три дні або раніше, якщо довідаюся щось цікаве.

Розділ шістнадцятий

— Чоловіки слабкі — я не про тебе, звісно, — і вони завжди готові тебе принизити, але справжнього паскудства можна чекати лише від жінки, — сказала вона.

— Я знаю. Ти вже це казала, — промовив він.

— О, пробач. — Перейшла на саркастичний тон. Він не любив, коли вона ставала такою. — Я ще не набридла тобі, любий?

— Ні, все окей. Говори далі. Ти сказала: справжнього паскудства можна чекати лише від жінки. Я слухав.

— Справді. Як від тієї Тес.

— Атож. Я тебе зрозумів.

— Вона крала гроші, що належали мені.

— Ну, знаєш…

Він був замислився, що б їй відповісти, потім вирішив, що не варто встрявати в суперечку.

— Саме це вона робила, — сказала вона. — Ті гроші були моїми. Вона не мала права розпоряджатися ними.

— Вона не витрачала їх на себе. Вона використала їх на…

— Годі! Що більше я про це думаю, то більша лють мене розбирає. І мені не подобається, що ти захищаєш її.

— Я не захищаю її, — сказав він.

— Вона мусила б знайти спосіб сказати про це мені й повернути вкрадені гроші.

«А як би вона змогла це зробити?» — здивувався він. Але не сказав нічого.

— Ти ще там? — запитали вона.

— Я ще тут.

— Ти хотів би мені щось сказати?

— Нічого. Хіба що… А ти не подумала, що для неї це було б дуже складно?

— Я не можу іноді розмовляти з тобою, — сказала вона. — Зателефонуй мені завтра. Якщо ж я раніше відчую потребу в інтелігентній розмові, то побалакаю з дзеркалом.

Розділ сімнадцятий

Після того як Ейбеґнел пішов, я зателефонував Тес зі свого мобільника, щоб попередити.

— Я допоможу йому, як зможу, — сказала Тес. — Гадаю, Синтія робить правильно, намагаючись розслідувати цю справу приватно. Якщо вона вирішила зробити такий крок, то, певно, готова до того, щоб я могла розповісти їй про те, що я знаю.

— Ми скоро всі зустрінемося.

— Коли задзвонив телефон, я саме думала про те, щоб зателефонувати тобі, — сказала Тес. — Але я не хотіла телефонувати тобі додому, було б дивно, якби слухавку взяла Синтія, а я запросила до телефону тебе, а твого мобільного номера в мене тут, здається, немає.

— А в чому річ, Тес?

Вона перевела дух:

— Ох, Тері, я ходила робити ще один тест.

Я відчув, як ноги в мене ослабли.

— І що вони сказали?

Раніше вона сказала мені, що жити їй залишилося десь півроку чи рік. Чи не скоротився цей час для неї?

— Зі мною все буде гаразд, — сказала вона. — Вони сказали, що попередні тести навряд чи дозволяли зробити остаточний висновок, а тепер з’ясувалося, що вони були хибними. Цей останній був остаточним. — Вона помовчала: — Тері, я не помираю.

— О Боже, Тес, та це ж чудова новина! Вони в цьому певні?

— Так, певні.

— Це чудесно.

— Атож, якби я належала до тих людей, що моляться, я сказала б, що Бог відповів на мої молитви. Але, Тері, ти нічого не сказав Синтії?

— Ні, не сказав.

Коли я повернувся в дім, Синтія помітила сльозу, яка стікала в мене по щоці. Мені здалося, я обтер свої щоки, але, мабуть, одна сльозинка залишилася. Вона стала навшпиньки і втерла її своїм указівним пальцем.

— Тері? — сказала вона. — Що сталося?

Я міцно її обняв.

— Я такий щасливий, — сказав я. — Просто дуже, дуже щасливий.

Певно, вона подумала, що я починаю втрачати глузд. Ніхто тут ще ніколи таким щасливим не був.

Синтія поводилася з більшою невимушеністю, аніж раніше, в будь-який із цих останніх днів. Коли Дентон Ейбеґнел узявся за справу, її, в певному розумінні, опанував спокій. Я боявся, вона почне телефонувати на його мобільник через кожні дві години, як ото було з режисерами телестудії «На крайній межі», бажаючи довідатися, якого поступу він досяг, якщо взагалі досяг. Але вона не стала цього робити. Сидячи за столом на кухні, коли ми вже збиралися йти спати, вона запитала мене, чи думаю я, що він чогось досягне, тож про його поступ вона весь час думала, але хотіла дати йому попрацювати, не відчуваючи на собі постійного тиску.

Після того як Ґрейс прийшла зі школи наступного дня, Синтія запропонувала їй піти на громадські тенісні корти, які були за бібліотекою, і Ґрейс залюбки погодилася. Я не ліпше граю в теніс тепер, аніж грав в університеті, тому дуже зрідка беру ракетку, але я досі люблю спостерігати, як грають дівчата, а надто милуюся тими моментами гри, коли Синтія застосовує свій нищівний удар зліва. Тож я потягся за ними, взявши із собою деякі твори, що їх треба було перевірити, й щосекунди підіймаючи голову, щоб подивитися, як моя дружина та донька бігають, сміються і розважаються. Звичайно ж, Синтія не включала свій удар зліва у грі проти Ґрейс, а завжди пропонувала їй дружню допомогу й радила, як та має поліпшити свій власний удар. Ґрейс грала непогано, але десь через півгодини, які вона провела на корті, я побачив, що вона стомилася, і здогадався, що вона радше повернулася б додому й читала свого Карла Саґана, адже їй було лише вісім років.

Коли вони закінчили, я запропонував повечеряти десь по дорозі.

— Ти справді цього хочеш? — запитала Синтія. — А як… із нашими фінансовими можливостями наразі?

— А мені байдуже, — сказав я.

Синтія обдарувала мене диявольською усмішкою.

— Що це з тобою? Від учорашнього дня ти став найвеселішим хлопчиком у місті.

Як я міг їй сказати? Як міг розповісти про те, який я збуджений доброю новиною Тес, адже вона ніколи не знала про погану. Вона була б щаслива знати, що з Тес усе гаразд, але була б ображена, що тітка приховала від неї свою хворобу.