Линвуд Баркли – Втрата (страница 24)

— Я принесу її, — сказав я, зупинивши машину.

Але Синтія вже дістала свої ключі з гаманця й відчинила дверцята автомобіля.

— Я лише на секунду, — сказала вона.

Я дивився, як вона пішла до будинку, відімкнула двері й увійшла досередини, залишивши ключі теліпатися в отворі замка. Мені здалося, вона була в будинку довше, аніж треба для того, щоб узяти коробку з-під черевиків, але незабаром вона вийшла з коробкою під пахвою. Вона замкнула двері, витягла ключі із замка й повернулася в машину.

— Що тебе там затримало? — запитав я.

— Я прийняла «Едвіл». Моя голова розколюється.

Коли ми під’їхали до телестудії, нас зустріла жінка-режисер із кінським хвостом, яка провела нас досередини й до кабінету ток-шоу, де стояла кушетка, стільці, кілька штучних рослин і якась ефектна ґратчаста конструкція на задньому плані. Пола Мелой була вже там і привітала Синтію як старого друга, чарівність так і сочилася з неї, як гній із болячки. Синтія була стримана. Поруч із Полою стояла чорношкіра жінка, як мені здалося, десь у своїх пізніх сорокових роках, одягнена в бездоганний темно-синій костюм. Я подумав, вона, мабуть, інший режисер, можливо, директор телестудії.

— Дозвольте відрекомендувати вам Кейшу Сейлон, — сказала Пола.

Мабуть, я сподівався побачити жінку, схожу на циганку абощо. «Дитину квітів», можливо. Когось у «вареній» спідниці до самої підлоги, а не жінку, яка мала такий вигляд, що могла б головувати десь на раді директорів.

— Рада познайомитися з вами, — сказала Кейша, потискаючи нам руки.

Вона помітила здивований вираз на моєму обличчі і сказала:

— Ви сподівалися побачити щось зовсім інше?

— Мабуть, — відповів я.

— А це, певно, Ґрейс, — промовила вона, нахилившись, щоб потиснути руку нашій доньці.

— Привіт, — сказала Ґрейс.

— Чи є тут місце, куди можна було б відвести Ґрейс? — запитав я.

— А можна мені залишитися? — попросила Ґрейс. Вона подивилася на Кейшу. — Ви бачили батьків моєї мами у своїх видіннях чи в чомусь такому?

— Може, вона побуде в тій кімнаті, яку ви називаєте «зеленою»?[20] — урвав її я.

— А чому вона зелена? — запитала Ґрейс, коли її повів із собою один з асистентів.

Після цього вони наклали трохи макіяжу на Синтію й Кейшу й обидві вмостилися на кушетці, поставивши коробку для взуття між собою. Пола сіла на стілець навпроти них, і водночас до кабінету нечутно в’їхали дві телекамери. Я відступив у темний куток студії, стоячи достатньо далеко, щоб нікому не заважати, і достатньо близько, щоб усе бачити.

Пола коротко розповіла про ту історію, яку вони знімали кілька тижнів тому. Потім вони зможуть розширити цей сегмент, додавши в нього новий матеріал. Далі вона повідомила свою публіку про дивовижний поступ у цій справі. На сцені подій з’явилася ясновидиця, жінка, яка вважає, що зможе якоюсь мірою прояснити зникнення родини Біджів у 1983 році.

— Я дивилася ваше шоу, — почала Кейша Сейлон своїм низьким і приємним голосом. — І, звичайно ж, воно мене зацікавило. Але потім я не думала багато про нього. Але десь через два тижні я допомагала одному зі своїх клієнтів налагодити контакт зі зниклим родичем, і мені не вдалося досягти успіху, якого я зазвичай досягаю. Я мала таке враження, ніби хтось мені заважає, як ото було на старих телефонних лініях, коли ти намагаєшся зателефонувати комусь, а хтось інший підіймає слухавку.

— Надзвичайно цікаво, — видихнула Пола.

Синтія залишилася незворушною.

— І я почула жіночий голос, який мені сказав: «Передайте, будь ласка, послання моїй дочці».

— Справді? І та жінка сказала, хто вона така?

— Вона сказала, її звуть Патрисія.

Синтія закліпала очима.

— І що вона ще сказала?

— Вона сказала, що просить мене знайти її дочку Синтію.

— А навіщо?

— Я не зовсім зрозуміла навіщо. Думаю, вона хотіла, щоб я з нею зустрілася і від неї довідалася більше. Ось чому я попросила вас, — усміхнулася вона до Синтії, — принести якісь пам’ятні речі, щоб я могла взяти їх у руки й, можливо, зрозуміти краще, що тоді сталося.

Пола нахилилася до Синтії:

— Ви принесли якісь речі, чи не так?

— Так, — сказала Синтія. — Ось одна з тих коробок із-під черевиків, які я вам показувала раніше. Тут складено фотографії, вирізки зі старих газет і багато всіляких інших дрібничок. Я можу показати вам, що тут усередині й…

— Hi, — сказала Кейша. — У цьому немає потреби. Якщо ви дасте мені всю коробку…

Синтія віддала їй коробку, і Кейша поставила її собі на коліна. Вона поклала долоні на обидві стінки коробки й заплющила очі.

— Я відчуваю, що звідси надходить дуже багато енергії, — сказала вона.

«Цікаво, чи ти заткнешся бодай на мить?» — подумав я.

— Я відчуваю… смуток. Багато смутку.

— А що ви ще відчуваєте? — запитала Пола.

Кейша зсунула брови.

— Я відчуваю… що ви незабаром одержите знак.

— Знак? — перепитала Синтія. — Який знак?

— Знак… який допоможе відповісти на ваші запитання. Я не певна, що можу сказати вам більше.

— Чому? — запитала Синтія.

— Чому? — запитала Пола.

Кейша розплющила очі.

— Мені… мені треба, щоб ви прибрали камери на якусь мить.

— Хлопці, — сказала Пола, — ви можете урвати зйомку на секунду?

— Окей, — мовив один із чоловіків, що працювали з камерами.

— У чому ваша проблема, Кейшо? — запитала Пола.

— Про що ви? — стривожено запитала Синтія. — Про що ви не хочете сказати перед камерами? Щось про мою матір? Про те, що вона хотіла через вас переказати мені?

— Приблизно, — сказала Кейша. — Але спочатку я хотіла точно з’ясувати, перш ніж ми підемо далі, скільки мені за це заплатять.

От ми й дійшли до суті.

— Даруйте, Кейшо, — сказала Пола. — Здається, ми з вами домовилися, що ми оплачуємо всі ваші видатки, поселяємо вас на ніч у готелі, якщо в цьому буде потреба, я знаю, вам довелося приїхати сюди з Гартфорда, проте не оплачуємо ваших послуг у будь-якому професійному розумінні.

— Я це розумію дещо інакше, — сказала Кейша, і тепер у її голосі прозвучали нотки роздратування. — Я маю сказати цій пані щось дуже важливе, і, якщо ви хочете це почути, ви повинні фінансово компенсувати мої зусилля.

— Чому б вам не сказати те, що ви маєте їй сказати, і ми продовжимо наші переговори? — запропонувала Пола.

Я виступив наперед і перехопив погляд Синтії.

— Годі, — сказав я і зробив такий жест головою, який у всіх народів світу означає «ходімо звідси».

Синтія слухняно кивнула, відстебнула мікрофон від своєї блузки й підвелася на ноги.

— Ви куди? — запитала Пола.

— Ми йдемо звідси, — сказав я.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнула Кейша, сама не своя від люті. — Куди ви йдете? Пані, якщо це шоу не заплатить мені за те, що ви хочете почути від мене, то, може, ви заплатите?

Синтія сказала: