Линвуд Баркли – Втрата (страница 23)

Я подивився на неї.

— Ти навіть не кажи такого.

— Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?

— Я не хочу, щоб ти так говорила, — мовив я.

— А потім раптом тобі зателефонувала б якась особа і сказала, що вона мала видіння або щось таке, що вона бачила Ґрейс уві сні і знає, де вона є. Невже ти скажеш мені, що не захотів би її вислухати?

Я зціпив зуби й відвернув погляд убік.

— Невже ти вчинив би так? Бо тобі не хотілося б здатися йолопом. Здатися розгубленим, здатися доведеним до розпачу? Але що, якби, якби був бодай один шанс із мільйона, що ця особа і справді щось знає? Що, якби вона раптом виявилася навіть не ясновидицею, а просто вважала б себе такою, що, якби вона справді щось бачила, бачила якийсь ключ, який вона витлумачила як ясновидіння або щось надприродне? І якби цей ключ і справді допоміг тобі знайти її?

Я обхопив голову долонями, і мій погляд зупинився на словах: «Найуславленіший твір містера Вітмена — це «Листя трави». Деякі люди думають, що там ідеться про марихуану, але насправді про марихуану там нічого нема, хоч і важко повірити, що чувак, який написав вірша під назвою «Я оспівую електричне тіло», не перебував під кайфом принаймні якийсь час».

Коли наступного дня я зустрівся з Лорін Велс, звернув увагу на те, що вона була не у своєму традиційному спортивному костюмі. Вона була в елегантній чорній футболці та в пошитих на замовлення джинсах. Синтія за двадцять кроків сказала б мені, якої вони моделі. Одного вечора ми дивилися «Американського ідола»[18] на відносно невеличкому й далеко не найліпшому екрані нашого телевізора, коли вона показала на учасницю конкурсу, яка верещала власну версію пісні Беті Мідлер «Вітер під моїми крильми», і зауважила: «Вона носить Сімку».

Я не знаю, якої моделі джинси були на Лорін — «Сімка» чи якісь інші, але вони їй дуже личили, і школярі чоловічої статі вигинали шиї, щоб подивитися на неї ззаду, коли вона проходила через залу. Я йшов в іншому напрямку, й вона зупинила мене.

— Як ваші справи сьогодні? — запитала вона. — Ліпше?

Якщо пам’ять мене не зраджувала, то я почував себе пречудово, коли ми останнього разу з нею зустрілися, але я відповів:

— Так, у мене все гаразд. А як ви?

— Окей, — сказала вона. — Хоч сьогодні мені довелося пережити велику прикрість. Моя однокласниця, з якою я навчалася в середній школі, загинула в автомобільній аварії в Гартфорді два дні тому, й подруга, з якою я підтримую зв’язок по Інтернету, щойно про це повідомила, і тепер настрій у мене дуже кепський.

— Вона була вашою близькою подругою? — запитав я.

Лорін злегка стенула плечима.

— Ми були однолітки й навчалися в одному класі. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати її, коли моя подруга назвала ім’я. Не скажу, щоб ми з нею були дуже близькими абощо. Вона сиділа за мною в одному або у двох класах. Але це завжди шок, ви ж розумієте, коли таке трапляється з людиною, яку ти знаєш. Це навіює тобі всілякі думки, примушує тебе зробити переоцінку цінностей, і тому я досі не можу оговтатись.

— Зробити переоцінку цінностей… — повторив я, не переконаний у тому, що та прикрість, яка спіткала Лорін, вимагає від мене слів співчуття. — Таке буває.

Я почуваю себе не менш кепсько, аніж будь-хто, коли хтось гине в автомобільній аварії, але Лорін забирала мій час, обговорюючи зі мною трагедію, в якій знайшов свою смерть не тільки хтось такий, кого я зовсім не знав, а й кого, як це стало очевидно, вона теж знала не дуже добре.

Діти снували туди-сюди, обминаючи нас і кружляючи навколо нас, бо ми стояли в самому центрі зали.

— Яка вона насправді? — запитала Лорін.

— Хто?

— Пола Мелой, — сказала Лорін. — Жінка з телестудії «На крайній межі». Чи вона така сама симпатична, якою здається на телевізійному екрані? Бо на екрані вона дуже мила.

— У неї гарні зуби, — сказав я.

Я доторкнувся до її руки й показав їй на стіну з шафками, пропонуючи відійти туди, щоб ми не блокували рух у залі.

— Скажіть-но, вас і містера Карутерса пов’язують тісні дружні взаємини, чи не так? — запитала вона.

— Ролі зі мною? Атож, ми знаємо один одного дуже давно.

— Можливо, про це незручно запитувати, але якось я була в учительській, і він там був, тож я хотіла б вас запитати, чи не казав він вам про те, що я поклала щось у вашу шухлядку, а потім забрала назад?

— Ну… він… власне…

— Бо я й справді дещо там залишила, але потім я ще раз про це подумала й вирішила, що це, мабуть, погана думка, тож я забрала ту річ назад, але потім подумала: о, якщо великий містер Карутерс, Роланд, якщо він бачив мене, то він, певно, вам про це розповість так чи інак, і тоді я подумала, хай йому біс, ліпше я б залишила ту цидулку там, бо тоді ви знали б, що в ній було написано, замість сушити собі голову, що в ній написано…

— Не турбуйтеся про це, Лорін. То все пусте.

Я був не певен, що хотів би знати, що в тій цидулці було написано. Не хотів мати наразі жодних додаткових ускладнень у своєму житті. І я був твердо переконаний, що мені не слід мати жодних ускладнень, пов’язаних із Лорін Велс, навіть якби в усьому іншому моє життя було гладеньке, як скло.

— То була лише цидулка, адресована вам і Синтії, де я запрошувала вас прийти до мене, коли вам буде зручно. Я подумала, що мені слід би завести тут друзів і що для вас це, можливо, було б приємною можливістю трохи розслабитися посеред тих турбот, які на вас навалилися. Але потім я подумала, чи не була я дещо безцеремонною, розумієте?

— Це було дуже люб’язно з вашого боку, — мовив я. — Можливо, колись іншим разом.

«Який ніколи не настане», — подумав я.

— До речі, ви не маєте наміру піти сьогодні ввечері у виставкову залу торговельного центру? Там сьогодні будуть зірки із «Сервайвера»,[19] вони роздаватимуть автографи.

— Я про це нічого не знав, — мовив я.

— Я піду, — сказала вона.

— Не зможу. Ми з Синтією повинні поїхати до Нью-Гейвена. Це пов’язано з шоу. Нічого особливого. Якийсь не надто важливий дзвінок.

Я негайно пожалкував, що розповів їй про це.

Вона розквітла усмішкою і сказала:

— Ви повинні розповісти про все мені завтра.

Я лише посміхнувся, сказав їй, що мені час іти на урок, і коли трохи відійшов від неї, непомітно похитав головою.

Ми рано повечеряли, щоб устигнути заїхати до Нью-Гейвенської філії телевізійної компанії «Фокс», де сподівалися знайти няньку, на яку можна було б полишити Ґрейс, але Синтія сказала, що вона телефонувала всюди і не змогла знайти жодної з тих жінок, які вже співпрацювали з нами.

— Я можу залишитися сама вдома, — сказала Ґрейс, коли ми вже були готові їхати.

Ґрейс ніколи не залишалася сама вдома, і ми, звичайно ж, не хотіли робити сьогоднішній день початком цієї практики. Можливо, через п’ять або шість років.

— Нічого з того не вийде, подружко, — сказав я. — Бери свій «Космос», або якесь домашнє завдання, або щось інше, аби зайняти себе, поки ми будемо там.

— А можна мені буде послухати, що скаже та жінка? — запитала Ґрейс.

— Ні, — сказала Синтія, перш ніж я встиг сказати те саме.

Синтія вочевидь нервувалася під час вечері. Я вже подолав свою нехіть і перестав дратуватися, тож причина була не в мені. Її нервовий стан пояснював тривожним очікуванням того, що скаже ясновидиця. Коли хтось розглядає лінії на вашій долоні, провіщає ваше майбутнє, викладає на столі перед вами карти, вас це може зацікавити, навіть якщо ви в це не вірите. За нормальних обставин. Але наші обставини були зовсім іншими.

— Вони хочуть, щоб я привезла одну з коробок для взуття, — сказала Синтія.

— Яку саме?

— Яку завгодно. Вона каже, їй треба буде тримати її в руках, можливо, також тримати якусь із речей, що там усередині, щоб відчувати більше вібрацій чи чого там із минулого.

— Зрозуміло, — сказав я. — І вони все це зафільмують, я думаю.

Синтія сказала:

— Я не бачу можливостей заборонити їм це. Саме їхнє шоу привело до них цю жінку. Звісно, що вони захочуть його продовжити.

— А ми хоч знаємо, хто вона така? — запитав я.

— Кейша, — сказала Синтія. — Кейша Сейлон.

— Он як.

— Я читала про неї в Інтернеті, — розповіла Синтія, потім додала: — Вона там має свою веб-сторінку.

— Було б дивно, якби вона її там не мала, — промовив я з іронічною посмішкою.

— Не будь злюкою, — сказала Синтія.

Ми вже посідали усі в машину й виїздили з під’їзної алеї, коли Синтія раптом вигукнула:

— Зупинися! Не можу повірити. Я забула коробку для взуття.

Раніше вона дістала з комори одну зі своїх коробок із родинною пам’яттю й поставила її на кухонний стіл, щоб не забути.