Ли Бардуго – Королівство шахраїв (страница 89)

— Не схоже, щоб ви від цього страждали, — зауважив Каз.

— Штурмгонд — вигадка моєї юності, і його репутація досі непогано служить мені. Я не можу торгуватися за Кувея як король Равки. Сподіваюся, що ваш план спрацює так, як ви хочете. Але якщо цього не станеться, з точки зору дипломатії та стратегії мій програш здаватиметься принизливою помилкою. Я братиму участь в аукціоні як Штурмгонд або не братиму взагалі. Якщо це проблема...

Каз поклав руки на ціпок.

— Поки ви не намагаєтеся обдурити мене, можете називатися хоч королевою фей Істамеру.

— Надзвичайно приємно, що я можу вибирати. — Король знову кинув погляд на місто. — Чи існує вірогідність, що це спрацює, пане Бреккер? Чи я ризикую долею Равки й усіма гришниками світу, повіривши гонору й талантам балакучого вуличного шибеника?

— Ризикуєте більше ніж трохи і тим, і тим, — погодився Каз. — Ви ризикуєте країною. Ми ризикуємо нашими життями. Схоже, це чесна угода.

Король Равки простягнув руку.

— Угода є угода?

— Угода є угода. — Вони потисли руки.

— Якби міжнародні угоди підписувалися так само швидко, — замріявся король, його безтурботний корсарський вираз обличчя повернувся, наче маска, куплена в Західній Клепці. — Я збираюся випити чогось і прийняти ванну. Неможливо носити на собі більше бруду та нечистот. Як сказав повстанець принцові, «це погано для конституції». — Він струсив із вилоги невидиму порошинку й повагом виплив із солярію.

Тепер Бреккер пригладив волосся і вдягнув піджак. Важко було повірити, що скромний канальний щур уклав угоду з королем. Він подумав про зламаний ніс, що надавав корсарові вигляду людини, яка побувала в численних мордобоях. Наскільки Казові було відомо, так і було, але короля, імовірно, перекроїли, щоби спотворити його риси. Непросто залягти на дно, якщо твоє обличчя хизується на грошах. Урешті-решт, король він чи ні, Штурмгонд був по-справжньому видатний дурисвіт, і значення мало лише те, що його люди виконають свою частину роботи.

Каз подивився на годинник — попівночі, пізніше, ніж йому хотілося б — і вирушив на пошуки Ніни. Він здивувався, побачивши, що в коридорі чекає Джаспер.

— Що таке? — запитав Каз, його мозок невпинно намагався прорахувати все, що могло піти не так, поки він спав.

— Нічого, — озвався Джаспер. — Тобто нічого страшнішого, ніж завжди.

— То чого тобі треба?

Джаспер ковтнув слину і сказав:

— Матаяс віддав тобі залишки парем, еге ж?

— То й що?

— Якщо щось станеться... на аукціоні будуть шуанці, можливо, Кхерґууди. Від цього завдання занадто багато залежить. Я не можу знову підвести батька. Парем потрібен мені як засіб для підстрахування.

Каз довгу мить дивився на нього.

— Ні.

— Чому, у біса, ні?

Розумне запитання. Віддати Джасперові парем було б кмітливим ходом, практичним ходом.

— Твій батько більше переймається через тебе, ніж через якийсь клаптик землі.

— Але...

— Я не дозволю тобі зробити із себе мученика, Джасе. Якщо один із нас упаде, упадемо ми всі.

— Я мушу сам зробити цей вибір.

— Проте, схоже, що його роблю я. — Каз попрямував до вітальні. Він не збирався сперечатися із Джаспером, особливо тоді, коли сам не був певен, чому спочатку сказав «ні».

— Хто такий Джорді?

Каз зупинився. Він знав, що це запитання прозвучить, та однаково було досі важко чути братове ім’я.

— Дехто, кому я довіряв. — Він озирнувся через плече й ззирнувся поглядом із Джасперовими сірими очима. — Дехто, кого я не хотів утрачати.

Каз знайшов Ніну й Матаяса, які поснули на багряній канапі у вітальні. Чому двоє найбільших людей у команді обрали собі найменше місце для спання, він і гадки не мав. Каз штурхнув Ніну ціпком. Не розплющуючи очей, дівчина спробувала відмахнутися.

— Встань, прокинься, пробудися!

— Іди геть, — пробурмотіла дівчина, ховаючи голову на Матаясових грудях.

— Ходімо, Зенік. Мертві почекають, а я ні.

Нарешті Ніна підвелася й узула черевики. Вона змінила червону кефту на пальто і штани, у які була вбрана під час катастрофічної халтури, якою виявилася робота на Солодкій Жилі. Матаяс спостерігав за кожним її рухом, але не попросився супроводжувати їх. Він знав, що його присутність лише посилить ризик бути виявленими.

У дверях з’явилася Інеж, і вони мовчки попрямували до ліфта. На вулицях Кеттердама діяла комендантська година, але цього неможливо було уникнути. Їм доведеться розраховувати на удачу і здатність Інеж перевіряти, чи немає попереду патрулів міської варти.

Вони вийшли з готелю через затильні двері й рушили до промислового району. Просувалися повільно, манівцями обходили блокади, ішли й зупинялись, поки Інеж зникала та знову з’являлася, змахом руки віддаючи їм сигнал почекати або направляючи їх іншим шляхом, а потім знову зникала.

Нарешті вони дісталися до моргу — ніяк не позначеної сірої кам’яної будівлі на межі району складів, перед якою ріс садок, за яким уже давненько ніхто не доглядав. Сюди привозили лише тіла багатіїв, щоб підготувати їх до перевезення й поховання за містом. Жалюгідної купи людей, як на Баржі Женця, тут не було, та Каз однаково почувався так, наче занурився в нічне жахіття. Він подумав про голос Інеж, який відлунював від білого кахлю. «Не зупиняйся».

У морзі було безлюдно, важкі залізні двері залишалися щільно зачиненими. Каз зламав замок і глипнув через плече на тіні, що посувалися порослим бур’янами садом. Він не бачив Інеж, але знав, що вона там. Вона спостерігатиме за входом, поки вони не впораються зі своєю моторошною справою.

Усередині було прохолодно, приміщення освітлювало лише синювате полум’я ліхтрупика. За кімнатою, де обробляли мерців, розташовувалася простора крижана кам’яна камера, стіни якої були вкриті шухлядами, достатньо великими, щоб умістити в себе тіло. Усюди пахло смертю.

Каз подумав про жилку, яка билася під щелепою Інеж, про тепло її шкіри на вустах. Спробував відігнати ці думки. Йому не хотілося, щоб ці спогади пов’язалися з кімнатою, повною гнилого м’яса.

Бреккерові ніколи не вдавалося втекти від жаху тієї ночі в кеттердамській гавані, від згадки про братове тіло, яке він міцно стискав у руках, наказуючи собі відштовхуватися трохи сильніше, ще раз вдихнути, залишатися на плаву, залишатися живим. Каз дістався до берега і присвятив своє життя помсті за себе і брата. Але нічне жахіття відмовлялося зникати. Бреккер був переконаний, що з часом стане легше. Він завмирав, двічі подумавши, перш ніж потиснути руку, і відчував, як тиснуть на нього тісні приміщення. Утім, справи погіршилися так, що він ледве міг мимохіть зачепити когось на вулиці й не опинитися знову в гавані. Він був на Баржі Женця, а навколо вирувала смерть. Він борсався у воді, чіпляючись за слизьку й роздуту плоть Джорді, занадто боячись потонути, щоб відпустити її.

Ситуація ставала небезпечною. Коли Ґорка якось хильнув зайвого й не міг залишатися в «Синьому Раю», їм із Чайником довелося віднести його додому. Хлопці тягнули його тіло шість кварталів, вага Ґорки посувалася туди-сюди, гупаючи об Каза нудотним натиском шкіри і смороду, а потім жвакалася в Чайника, на мить звільняючи Каза, попри те що він досі відчував, як труться по його потилиці волохаті чоловічі руки.

Потім Чайник знайшов зіщуленого Каза у вбиральні — він тремтів і вкривався потом. Бреккер виправдовувався харчовим отруєнням, і, коли затискав ногами двері, не пускаючи Чайника всередину, зуби в нього стукотіли. Він не міг дозволити, щоб до нього знову торкалися, інакше остаточно втратив би глузд.

Наступного дня Каз купив собі першу пару рукавичок — дешевих чорних штучок, які, намокаючи, щоразу линяли. У Бочці слабкість була летальною. Люди відчували, як від тебе тхне нею, наче кров’ю; і якщо Каз хотів поставити Пекку Роллінза на коліна, він не міг більше дозволити собі тремтіти цілу ніч на підлозі ванної кімнати.

Каз ніколи не відповідав на запитання щодо рукавичок, ніколи не зважав на глузування. Він просто носив їх щодня, стягаючи з рук лише тоді, коли залишався на самоті. Хлопець казав собі, що це тимчасовий захід. Утім, це не заважало йому вдосконалювати спритність рук, які їх носили, навчившись мішати колоду і працювати з нею ще майстерніше, ніж голіруч. Рукавички змушували воду відступити, не дозволяли Казові потонути, коли спогади про ту ніч загрожували потягти його на дно. Знімаючи їх, він почувався так, наче роззброюється, і вони були надійнішими за ніж чи пістоль. Поки він не зустрів Імоґен.

Казові було чотирнадцять, він іще не став заступником Пера Гаскеля, але заробляв собі ім’я кожною бійкою та шахрайством. Імоґен була новенькою в Бочці та на рік старшою за нього. Разом із командою в Зірфурті вона вдавалася до дрібного рекету і стверджувала, що це змушує її нудьгувати. Прибувши до Кеттердама, дівчина тинялася Клепками та бралася за дрібні завдання, намагаючись потрапити до якоїсь із банд у Бочці. Коли Каз уперше побачив Імоґен, вона розбила пляшку об голову одного з Голених Дурників, який дав забагато волі рукам. Потім вона знову з’явилася, коли Пер Гаскель доручив йому вести облік на весняних бійках за призи. Дівчина мала ластовиння й щілину між передніми зубами та сама могла вистояти в чубанині.

Однієї ночі, коли вони стояли біля порожнього рингу, підраховуючи здобич за день, Імоґен торкнулася долонею рукава його пальта, а коли Каз підвів погляд, ледь усміхнулася, не розтуляючи губ, щоб він не міг побачити щілину між її зубами.